Я пішла за Найтоном. Темно, але завдяки світлу з нашої камери, йти було можна. Спустившись сходами, відкрили металеві двері та опинилися в досить великому темному підземеллі. У темряві з права від сходів були помітні три двері. На стінах між дверима висіли смолоскипи.

Застав смолоскипи горіти. Це гіпноз, не хвилюйся, - невинно сказав Найтон. Я його придушу! Обіцяю. Як це я можу не хвилюватися.

Спробую, - я зосередилась на ледь видних смолоскипах. Лише на трьох відбулися спалахи, але цього вистачило. Наблизившись, я побачила, що двері нагадують ті, які ми пройшли при спуску: вони зроблені з сірого металу, а ручки, з якогось оранжевого.

Тут сидить фея. Краще ти зайди до неї, а то вона знову всі сили з мене витягне, - Найтон показав на перші двері.

Підійшла до дверей й потягла їх на себе. За дверима відкрилися сходи, які вели в гору й були такі ж вузькі й темні, як ті по яким ми з Найтоном спускалися в підземелля. Як тільки я відчинила двері, у проході пролунав скрегіт і над верхньою сходинкою на стелі з'явився квадратний отвір. Це був прохід у камеру, що була на горі. Я піднялась сходами.

У кутку камери на ліжку лежала гарна дівчина з довгим, кучерявим, білим волоссям, великими блакитними очима та тендітною фігурою. Коли вона піднялась мені на зустріч, стало видно невеликі, прозорі крила, що тремтіли за її плечима. Довга біла футболка, та міні-шорти, напевно, не дуже зігрівали у вогкості підземелля.

Хто така? - строгим дзвінким голосом запитала вона.

Мене звати Карай. Вибираєшся звідси?

Ти ще питаєш! - вона недовірливо оглянула мою персону, посміхнулася й протягнула руку, - а я - Віка.

Ця чудова істота зі швидкістю звуку метнулась до відкрившегося проходу й беззвучно спустилася по сходах.

Стоп. Вона ж Найтона напевне приб’є. Треба попередити. Він же сам сказав, що феї на таке здатні. Цікаво, а те, що вона повеселішала після того, що глянула на мене - то вона мене сканувала? Ну, ніби ауру провіряла?

Не встигла я попередити про демона, як знизу почулися тихі крики. Спустилась вниз, дивлюся… на підлозі лежить знесилений Найтон. Ну, не смертельно! Перевела погляд на фею. Стоїть задоволена собою. Як на мене, так він цього заслужив. Цікаво, зможе встати, чи ні?

Стогнучі, без допомоги все ж таки піднявся. Сказав, щоб ми йшли далі. Віка зайшла в наступну камеру, а я відкрила третю. Піднялась наверх, а там! Підпираючи стінку, сидить і чахне Внсі. А він хто? Перевертень? Він піднявся, й пролетів крізь мене з криками: «Воля!!!» О це так! Внсі - дух? Як тільки він вилетів з камери, внизу почулись глухі крики про допомогу. Уявляю, що Найтону перевертень зробить. Все ж таки не кожен день є нагода помститися демону, який тебе викрав. Здається перевертень вже вийшов, бо я почула глухі удари об стіну. Хтось у прямому сенсі літає. Так, так!

Вибігла з камери. Бачу, що всі задоволені тим, що відбувається. Найтон лежить біля стінки, весь такий побитий. Він би може й встав, та якась брюнетка наступила на нього. Мені здається її вкрали з вечірки. Видно, що над макіяжем вона довго мучилась. Та й одяг не для повсякденного використання: біла блузка зі стразами, на ній розстібнута шкіряна накидка, шкіряні чорні лосини та чорні туфлі на підборах. Це напевне й є перевертень. Біля брюнетки стоїть дух, а біля нього тихенько сміється Віка. Що взагалі відбувається? Це як так, що Внсі то матеріальний, то прозорий, як привід? Розповість мені хтось, що у світі відбувається?!

До мене підлетів Внсі. Так, він людина, чи дух?

Якби я про себе розказав раніше, то травмував би тобі психіку.

А зараз він, що робить?! Брюнетка відпустила бідолашного каліку напівдемона-напіввампіра, і підійшла до мене.

Мене зовуть Варда. Я так розумію, ти - дракониха?

Так. А я - Карай.

А знаєш, що означає ім’я Варда? - вліз в нашу розмову дух, - Варда - прекрасна, як троянда. Внсі, приємно познайомитися.

Внсі? А це не набір літер? - пожартувала Варда, але дух, чи живий хлопець не образився.

Найтон застогнав та сів, спершись на стіну. Він так жалюгідно виглядає, але ніхто не спішить допомагати йому встати.

Вибачте, може хтось мені допоможе?

Цікаво, хто піде?

Карай, я тобі допоміг.

Яким би демоном він не був, мене все одно сумління замучить. Підійшла до Найтона та простягнула руку. Піднявшись, він сперся всією масою на мене. Побачивши, як мені важко, Внсі взяв цю роботу на себе. Ну, і правильно. Хто тут найсильніший? Варда, Внсі, Найтон, а ще напевне Віка.

Ми вже досить довго ходимо по підземним тунелям, а толку? Темні вологі камені оточують по обидва боки. Попереду темно й ззаду опускається непроглядна темрява. Відблиски вогню від смолоскипів химерно згинаються на стінах. Відгалуження від основного коридору з'являються із завидною постійністю то праворуч, то ліворуч. Може ми взагалі колами ходимо? Але ж ні! Підлога пішла вгору й незабаром ми вперлися в маленькі напівкруглі дверцята, що випустили нас на поверхню.

Ось нарешті вийшли в ліс, майже хвойний. Поки ми ходили під землею, напівкровка набрався сил. Деякий час йшли по лісі поки знайшли поляну, яку оточують великі пухнасті ялинки. Погода сонячна, але не спекотно. Розвели багаття й розсілися хто куди. Варда й Віка постелили на землю шкіряну накидку Варди, і лягли на неї. Найтон сів біля вогню, а куди улетів Внсі я не бачила. Я зняла кофту, постелила, сумку поклала під голову. Не помітила, як задрімала. Коли прокинулася вже стемніло. Дме холодний вітер. Тіло від холоду заніміло, в одній футболці замерзнути можна.

Зліва від мене утворився туман, а після цього з’явився Внсі. Чудово! Я не дуже горю бажанням сидіти з ним. Я сіла на кінчик кофти, а рукава зав’язала на талії, щоб спину не продуло. Почала активно розмахувати руками, щоб кров розігнати й зігрітися.

Карай, вибач.

За що він вибачається? За те, що хотів мене переслідувати, чи за те, що напав на мене? Так, я розсердилась не на жарт, але я не злопам’ятна. Тим паче він зараз нормально розмовляє.

Я не злопам’ятна.

Це добре.

Внсі сів біля мене й почав дивитись вдаль. Йому не холодно сидіти? Він відчуває холод? Ходять легенди, що коли біля тебе дух, стає холодно. Так, це все просто вигадки. Холодом не віє, а навпаки теплом. Він взагалі живий? Є багато питань, які я хочу задати. Не тільки йому, а всім. Цікаво, де живуть феї, до прикладу. Шкода що немає Менісси, їй би сподобалися ці пригоди.

Я просто знав, що на нас полюють, тому й вирішив допомогти. Як би я тобі все розповів, ти би повірила мені?

Ні, - чесно відповіла я, але він поступив не логічно.

Будь-який на моєму місці не захотів би вірити в таке.

Будь ласка, вибач, що таке питаю. Ти – живий? – знаю є така приказка: «Якщо не можеш сказати щось добре, то краще мовчи», а може то не приказка, але мені ну дуже цікаво. Внсі, почувши це питання, розсміявся.

Так. Я не помер. Та нічого, я знаю тобі цікаво та й все.

Ми ще трохи посиділи, подивилися на ліс, небо, зорі, що почали з’являтися, і пішли до багаття. Ну, добре, я пішла, а Внсі облетів всю поляну, і зайшов з іншого боку. Біля вогню всі й сидять. Хтось з пеньків зробив стільці. Де вони пеньки знайшли? Вони що дерева рубали?

Сіла біля Віки. Тиша, тільки потріскують дрова у вогні. Раптово Віка заговорила. Від її високого голосу я ледь інфаркт не отримала.

А давайте як слід познайомимось! Мені тисяча триста сім років, я працюю ветеринаром, я – фея. Таких як я замало у світі. Наш народ – не безсмертний, але ми можемо жити по шість тисяч років не старіючи. Нас підтримує наша же аура. Якщо є запитання – давайте!

Єдиний, хто підняв руку – Найтон.

Питання…

Так, на чому я зупинилась? – невинно сказала Віка. Найтон побачивши, що його ігнорують стулив пельку, - ага, питань не має. А, тепер ти.

Віка подивилась на мене. А, що я?

Я родом з Мурярії, мені 129 років, я працюю перекладачкою. Цікавого є тільки те, що я все життя вважала себе людиною, а насправді я – дракон. Я поняття не маю, хто вони такі.