Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.

Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.

Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…

Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.

– Пугу! – кликнув я запорізьким звичаєм.

– Пугу! – відповіли хлопці і вийшли з-поза дерев.

Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.

Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.

Ми станули над ними.

– Що зробимо? – спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.

– Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! – відповів я.

Ми йшли поволі, несучи полонених.

– А де інші? – спитав я мого заступника.

– Погинули! – відповів. – Це теж клопіт, де їх похоронити.

– Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.

Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!

Я сполучився з дядьком:

– Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.

– Увага! – заговорив дядько. – Літак! Опісля приходь сюди!

Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!

– От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? – засміявся один з хлопців.

Я підійшов до раненого, якому перев’язували руку. Це була легка рана.

Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.

Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м’язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.

Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.

Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?

– Єдиний вихід, – вирішив дядько, – почати акцію на Москву! Наступ на імперію поєднати з обороною і наступом на місці.

Це була єдина можлива розв’язка. Дядько розділив завдання: на мене припало боронити наш центр, наступати на ворога, де б він тільки появився, і знищити його всіма можливими засобами.

– Твоє завдання – не допустити ворога в наш терен. Що довше встоїшся, то більші вигляди для нашої боротьби. Нас не цікавитиме, що діється нагорі, бо всю увагу мусимо звернути на дії ракет. А людей маємо не багато. Ні стріли ні вибухи не будуть в’язати нашої уваги. Це твоя справа, Паньку! – сказав дядько.

Раптом несамовитий гук приглушив останні дядькові слова. Задрижали стіни, щось з бренькотом упало на землю. Я миттю вибіг з кімнати й подався до хлопців.

З-поміж дерев я глипнув на поляну. Велика яма чорніла над берегом провалля, над лісом гудів літак. Не було сумніву: ворог бомбив терен, щоб приготовити його до висадки парашутистів.

Я вхопив мою промінисту зброю і з трьома стрільцями вибіг нагору. Біля крайнього дерева стояв Семен.

– Твоя зброя не така певна, як моя! – засміявся. – Коли я промінням світла палив ракети, то куди легше літаки.

Саме надлетів літак. Він появився від сторони провалля. Семен прицілився: з літака блиснуло яскраве світло, і він, палаючи, впав у провалля. Далекий гук понісся звідти.

– Це розірвалися його бомби! – сказав Семен. – Думаю, що найкраще обстрілювати літаки, коли вони над яром. Тоді нема клопоту з ними.

Семен передав мені свою зброю.

– Я вжию її також проти парашутистів.

– О, так! Поцілений живим не вийде. І нема нам чого тепер ощаджувати життя ворога.

Цього дня ні одна бомба не впала на поляну ні на ліс. Ми збили три літаки, усі над проваллям.

Чергові пильно слідкували на екрані за ворогом, але нічого підозрілого не відкрили. Після втрат ворог відпочивав, може, готовив наступний удар.

Я подався до схоронища «Сороки».

Ми не розмовляли, бо кожен був занятий своїм ділом. Я поміг Семенові примістити ракети у вистрільних ложах, що були розміщені під стіною кімнати. Незабаром тридцять перших ракет були готові до вистрілу.

Дядько глянув на годинник.

– За п’ять хвилин починаємо! – заявив нам спокійним голосом.

Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.

– Відкрити засув! – скомандував дядько, споглядаючи на годинник.

Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.

– … п’ять, чотири, три, два, один! – числив дядько.

Почувся легкий шум, і всі тридцять ракет зникли поза стіною. Семен закрив щілину.

– Друга серія! – командував дядько.

За хвилину других тридцять ракет блистіло у своїх ложах. Ми приступили до столу. На світляній мапі скоро пересувалися конфігурації нашої Землі, ракети летіли ще досить низько, яких п’ять тисяч метрів над землею. Але з кожним моментом вони збільшували свою висоту, і образ ставав щораз чіткіший. Проходили на ньому прибережні острови, ще було видно поодинокі кораблі, а згодом розкрився перед нами безмежний океан.

Дядько кермував польотом, а ми приглядалися вже берегам Європи. Я глянув на Гаську й Семена, і ми посміхнулися. Все йшло гаразд, ракети летіли громадою чорних пунктів, а низом пересувалися гори, ледь помітні ріки та хмари, що заслоняли іноді вид.

Коли ракети минули радянський кордон, над територією ворога налягла ніч. Дядько включив ультрачервоні прилади ракет. Хоч менше виразно, проте достатньо, щоб їх розпізнати, пробігали на образі російські міста і врешті передмістя Москви. Тепер ракети спіралею обнижували свій лет. Ми побачили шереги світел на вулицях, врешті появилися велетенські урядові будинки. Слабі блиски довкола наших ракет вказували, що ворог відкрив їх і старається злокалізувати їхню скорість і висоту. Дядько натиснув додолу кермовий прилад. Тридцять малих ракет з шаленою скорістю помчали вниз. Ціла картина на столі блиснула вогнем, посіріла й згасла.

– Кінець! – сказав дядько. – Центр московської імперії не існує! П’ять хвилин! – глянув на годинник.

Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.

– Перерва! – вирішив дядько. – За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.

– Скільки там людей згинуло! – заломила руки Гаська.