– Відкласти чи ні? – питав Семен.

– А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! – пропонувала Гаська.

Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.

– Відкладемо! – вирішив дядько. – Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.

– Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три, а післязавтра на нашу? – висловила сумнів Гаська.

– Справа складна, і ми не маємо всіх її елементів у руках! – відповів дядько. – Що б ми не вирішили, завжди буде якийсь сумнів. У такому випадку треба вибрати таке рішення, що дає приблизно можливі більші користі. Тому пождемо. Думаю, що до полудня все виясниться!

Вечором ми почули гудіння літака, але він перелетів кудись боком, по той бік провалля. Півгодини пізніше ми побачили на екрані гелікоптер, що летів біля нашої поляни.

– Обсервація терену!

– Значить, ми є таки одним з таємних пунктів!

Уночі я спав погано, врешті після півночі сів біля телеапарату.

– Нічого нового?

– Ні! – відповів черговий.

Апарат показував нам постійно все, що діялось довкола нас. Скрізь був повний спокій.

О третій годині над ранок, після зміни чергового, я задрімав на кріслі. Прокинувся за годину вповні свіжий і бадьорий. За хвилину почувся дзвінок, я підійшов до телефону.

– Увага! – промовив дядько. – Зближається критичний час!

– У мене все напоготові! – відповів я.

Справді, саме перед хвилиною я наказав повну готовість до бою. Але чи бій відбудеться? Які завдання матиме ворог? І чи появиться на нашому терені?

Біля п’ятої години на екрані появився гелікоптер.

– Сорок миль віддалення! – зголосив черговий.

– Напрям – наш терен!

– Двадцять п’ять миль!

Апарат повертався вгору.

Над нами!

– Скидає парашутистів! Один, два, п’ять…

Ми нарахували двадцять чоловік. Деякі з них не могли дістатися на поляну, вітер звіяв їх у провалля.

Дзвонив дядько:

– Тринадцять на поляні, сім пропало у проваллі! Ворог не рахується з людьми!

– Ті сім ніколи не вийдуть з прірви!

– Тринадцять наші вороги! Стежити за наступними літаками! Мусимо розвідати, де є три інші пункти.

Наш апарат виловив ще два літаки. Вони полетіли в інших напрямах, і ми втратили їх з очей, коли віддалилися на триста кілометрів від нас. Це був засяг дії наших апаратів. Цю новину я зголосив дядькові. По хвилині дістав відповідь:

– Обидва пункти віддалені від нас так, що нема небезпеки, щоб парашутисти могли нам пошкодити. З напряму лету я визначив їхні можливі цілі. Кінець.

Тепер ми стежили за парашутистами. Вони відчепили парашути і згуртувалися довкола свого старшини. І ми почули уривки наказів:

– Провірити, чи під землею нема яких хвиль. Можливо, вони порозуміваються телефоном чи радіом, і ці хвилі ми виловимо. Розшукати околицю за слідами! Моє становище на поляні.

Слідували накази про охорону командира, стійки, час повороту стеж і всі потрібні інструкції.

Але найгірше було те, що я не міг тепер порозумітися з дядьком. Ініціатива залежала тільки від мене, і за неї я був відповідальний.

Не минуло й п’ять хвилин, як парашутист, що стежив за підземними хвилями за допомогою розшукувача, раптом зупинився просто над нами і зголосив:

– Командире! Знайшов!

Парашутисти збіглися до нього. Укритий на дереві наш відборчий апарат показував нам цілу ворожу групу. Вона зібралася біля хатини, на яких двадцять кроків від неї, тобто просто над нашими головами.

Черговий прошепотів:

– Нас відкрили.

Я зрозумів: ми самі себе зрадили!

– Вимкнути екран! – наказав я, і сам зразу ж його вимкнув.

Так, ми самі себе зрадили! Наші телеапарати діяли, висилали хвилі, і їх відкрив ворог!

Я впав на крісло. Вояки дивилися на мене, ждали моїх наказів, а може, слідкували за моєю реакцією.

Відомо ж, що вояки найкраще орієнтуються, чи їхній командир знає, що має робити.

– Хлопці! – заговорив я цілком спокійно. – Цю ситуацію я передбачив. Вони відкрили випромінювання наших апаратів, але ми не могли скоріше вимкнути апаратів. Ми ж мусіли знати, що робить ворог, щоб на випадок потреби порозумітися з головною командою. Ну, а тепер ми, як табака в розі: не знаємо, що діється нагорі й не можемо ні з ким порозумітися.

Усі мовчали.

– Отож, – говорив я далі, а моя думка працювала невтомно, – будемо тепер сидіти тихо і не стежити за подіями ніякими апаратами. За якийсь час блимкнемо, щоб піймати ворога на екран, і знову загасимо апарат. Це буде наш контроль подій. Згодом побачимо!

Я сказав і помітно заспокоїв хлопців. Мабуть, і зони міркували, що в цій ситуації не було іншого виходу.

«Щастя, що дядька не відкрили, – подумав я. – Але дядько, напевно, бачив, як вони нас відкрили, і сам погасив свої апарати. Коли ж ворог попаде на вхід до підземного приміщення, або попробує знищити нас іншим способом, тоді нам залишається одне: вжити тактики УПА, про яку я читав, тобто вискочити з криївки й ударити несподівано по них.

Я глянув на хлопців. Кожен з них був озброєний по зуби й готовий на все. Їх стомило постійне перебування під землею, вони горіли, щоб врешті піти в бій.

Це скріпило мене на дусі.

– Ану, поглянемо, що робить ворог!

Ми згуртувалися біля екрану. Блимкнуло на мить світло, і ми побачили, що парашутисти сиділи довкола свого командира.

– Нараджуються!

– А над нами нікого нема!

– Ото якби наскочити на них тепер!

– Сполучи екран! – наказав я.

Образ став чіткий. Парашутисти сиділи на поляні і слухали командира.

– Може, там хто і є, а може, і нема, – говорив він. – Голка порушилася, але більш нічого. Далі і знаку не було на будь-які хвилі. Все-таки провіримо й викуримо їх. Наші прилади виявлять, де в них вхід, а тоді кінець їм. Іди ще раз, попробуй, чи голка вкаже хвилі!

Я негайно виключив екран.

– Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? – спитав я з усміхом.

– Згода! – скрикнули хлопці.

Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.

За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.

– Хоч і нема, – заговорив їхній командир, – але все одно пошукаємо!

Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:

– Наступ?

– Наступ! – відповів дядько.

Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.

– До виходу! – наказав я. – Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!

Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.

Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.

Поки вони опам’яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.

Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли з-під прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.

Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас з-поза дерев.

Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.

– Дозаду і окружити їх! – наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.

Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п’ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.