Звільнення від чарів
В цей час воротар, брат Ослик, який прибрав це ім'я зі смирення, на честь того віслюка, що носив на спині самого господа бога, припадає оком до дірки в замку і зирить на дорогу, чи не йдуть прочани. Сонце хилиться до заходу й сипле золотий пил у пойняті сльозою очі. Але вже брат Калатал смикає за мотузку. Маленький дзвін заводить свою пісню. У всьому монастирі стукотять дерев'яні ступанці. Отець Живокіст кидає свою аптечку, де сушиться зілля, а отець Чорнилій витирає гусяче перо і притрушує піском дописану сторінку літопису. Роботі кінець. Пора на вечірню молитву. А дзвін котиться в небо, до птахів і білок, що мають пухнастими хвостами на вершечках старих монастирських горіхів.
Півень дає команду трохи перепочити. Цей малиновий дзвін у вечірній тиші заспокоює, подорожні почувають себе тут зовсім безпечно.
Знизу наближається хтось темноволосий, кучерявий, у чорній сорочці. За плечима в нього скринька, на ній сидить папуга. Хитруся підводиться на лікті й бурмоче:
— Дивіться, катеринщик!
Вже можна розгледіти буйну італійську чуприну й вигадливу краватку. У великих, з поволокою очах артиста відбивається вся краса вечора. Він граціозно вклоняється, і його товсті губи розтягуються в привітній усмішці.
— Де ж пробував ти, Чорний Баране? — питає капрал.
— Тут грав я, там грав я, мій милий пане, — відказує артист, ставлячи катеринку на підпірку.
Як нам відомо, барани — наймузикальніші тварини, навіть у нутрі в них криються багатющі запаси гармонії — славнозвісні баранячі кишки.
Тим часом Баранелло закрутив ручку. Забринів ніжний, мов дим, старовинний блабланський вальс.
Під його звуки шелестіли криноліни наших прабабок, віяла миготіли, мов крильця метеликів. По навоскованому паркету, залитому світлом кришталевих жирандолів, у залах, помножених дзеркалами, кружляли пудрені перуки, всміхались коралові уста, прикрашені кокетливою чорною мушкою. А вальс вився, немов вицвіла стрічка.
Баранелло крутив ручку, заплющившись від насолоди, друзі мовчали, заслухавшись.
Останній, може, линем раз
на крилах вальсу в пізній час…
За хвильку, може, ніч ураз
розлучить нас, погубить нас —
двох друзів вірних!
— Трьох друзів вірних, — поправляє Мишібрат, любовно обводячи поглядом стомлених супутників.
Біля катеринки збоку гойдалися прив'язані червоною мотузочкою солом'яні черевички. Півень, глянувши на засмаглі ноги Віолінки, тяжко зітхнув.
— Боса, боса, мов жебрачка. Як її таку віддати королеві? — забідкався він, потираючи крилом наморщене чоло. — Дай черевички, Чорний Баране, — попросив, підходячи ближче.
—Як сипнеш срібла, мій добрий пане.
Перешукав півень кишені, потім глянув на Мишібрата, але той заперечливо похитав головою.
— Грошей не маю, Чорний Баране.
— Дай сурму, дай сурму, мій щедрий пане. Дай! Дай!
— Чи ти здурів, капрале! — крикнула Хитруся. Це ж безглуздя.
Але Пипоть уже зняв з плеча шворку і недбалим жестом простяг катеринщикові свою стару заслужену сурму.
— Доволі ти мені попослужила. Іди тепер у достойні ратиці. Твій новий господар — воістину артистична душа, будь спокійна, він тебе шануватиме.
Баранелло висмикнув із землі підпірку й закинув катеринку на плечі.
Коли він приклав сурму до губів, щоб спробувати звук, розлігся жалібний прощальний рев. Кіт здригнувся.
— Це нечесно, не бери сурми! — крикнув він. — Така міньба — це підлість, це ганьба! Встидався б ти, Баране!
— Прощайте всі! І ти, вельможний пане! — Баранелло вклонився і поквапом пішов геть.
— Скільки світ стоїть, ще не плачено такої високої ціни за звичайнісінькі черевики.
— Який ти милий, капрале, — поцілувала його Віолінка, — таких гарних черевичків я зроду не мала!
— Гм… — мугикнув півень, скромно потираючи крила. — Я б зробив це для кожної босої дівчинки.
Він сів на камінь і взявся натоптувати люльку витрушеною з кишені тютюновою потертю.
І так друзі, щасливі, сиділи собі й відпочивали. Мишібрат дістав дратву й почав пришивати відірвану підошву. А Віолінка побігла до струмка. Сховалася за верболозом, скинула сукенку і давай хлюпатись у воді. Скупавшись як слід, заходилася прати свою вилинялу сукенчину. Вода в цьому закутку текла тихо, купки незабудок віддзеркалювались у ній голубими плямами. Віолінка ненароком зачерпнула відбиток квіточок, і сукенка набрала прегарного блакитного кольору. Дівчинка повісила її на гіллі, а сама сіла по пояс у воді й стала розчісувати сплутані зелені коси водоростей біля каменів. Раз у раз вона заливалася сміхом, бо табунці маленьких сріблястих рибок лоскотали їй п'яти.
Сонце червоною загравою просвічувало крізь дерева, птахи вже повертались у свої гнізда. Було тепло, мов улітку. Королівна накинула сукенку, вступила в солом'яні черевички. Охоплена ніжністю, бігла вона лукою туди, де дрімали її друзі. Ніби вперше помітила їхні схудлі мордочки, стурбовані погляди, і так схотілося виявити їм свою вдячність і відданість.
— Дивіться! — зірвавсь на ноги вражений Мишібрат. — Королівна, — прошепотів, — справжня королівна!
Дійсно, вода змила з неї всю поволоку від чарів та довгих мандрів. Волосся посвітліло і розсипалось по плечах золотими кучерями. Сукенка була блакитна, як небо, а на щирозлотих солом'яних черевичках блищали краплі роси, мов діамантові пряжки.
— Яка ти тепер гарна! — захоплено мовила Хитруся.
— І яке пишне вбрання! — шанобливо схилився півень.
Але королівна ніжно обняла їх, цілувала дзьоб і мордочки, гладила й міцно пригортала. Лише тепер друзі відчули, що вона по-справжньому їх любить.
— Для вас я — ніяка не королівна, мої дорогі, а просто Віолінка!
На хвилину спізнились
Сонце сідало, все більше червоніючи, а над землею стелилися сутінки.
— Ну, нам уже пора, — сказав капрал.
Усі взялися під руки й попростували серединою шляху.
— Для мене це найщасливіший день, — зітхнув півень. — Тепер уже я за вас спокійний...
— І я теж, мої комашки! — гаркнув циган Мозоль, вискакуючи з лісу. — Ну, добривечір! Що, вас параліч ударив?
Подорожні стояли, мов скам'янілі, а він — величезний у присмерку, залитий кривавим надвечірнім сонцем, — наближався до них, трясучи кудлами та кустратою бородою. Півгодини тому Мозоль зустрів на дорозі барана-катеринщика. Відразу помітив у нього в руках ненависну сурму. І, відкупивши її в здивованого Баранелла, певний, що втікачі близько, клусом погнав через ліс.
— Давайте сюди малу, а решта марш у кущі! — гримнув циган.
— Тікаймо! — крикнула Хитруся.
Немов очутившись, друзі круто повернулись і помчали стрімкою стежкою до монастиря. За ними, сапаючи, ринувся Мозоль.
Та вони не добігли ще й до першого закруту, коли півень зрозумів, що втекти їм не пощастить. Лишалось одне: дати відсіч ворогові.
— Візьми! — гукнув він Хитрусі, передаючи їй свій вузлик, потім шепнув: — Чешіть до хвіртки... Я дожену вас!
— Я зостануся з тобою, — хекав Мишібрат.
— Ні, ти мусиш бути з ними до кінця.
— Капрале, — благально мовив кіт, біжачи поряд, — дозволь мені...