Тим часом наші друзі тікали, скільки було духу. Кожен крок віддаляв їх від небезпеки.

Дерева рідшали. Починались поля. Важке від роси колосся завмерло, схилившись додолу. Потім показалися низенькі хати. Ніде не світилось, бо у Скупицях скупилися геть на все, навіть воду з криниці черпали ощадливо, навіть рота розтуляли неохоче. Були й такі, що дивились тільки одним оком, щоб другого вистачило надовше.

Приятелі наші нагледіли за відхиленими ворітьми стіг сіна. Вигребли в ньому глибоку нору, втоптали затишне кубло і після всіх злигоднів міцно заснули. Не чули навіть, як сивим од туману світанком під’їхав цирковий фургон. Циганові коні скубли сіно якраз під їхнім лігвом. Потім зарипіли колеса, і Мозоль рушив у погоню, бо гадав, що втікачі вже далеко попереду.

Тільки закаляні тванню штани, що лопотіли проти вранішнього сонця на даху циганської буди, нагадували про нічну пригоду їхнього власника.

Коли пригріло сонце, у стіжку зашаруділо, і виліз капрал Пипоть. Обтрусив сіно з мундира, пригладив сивуватий гребінь і бадьорим кроком попрямував на майдан посеред села. Згодом туди мали прийти лисиця й Мишібрат.

Друзі домовились зустрітися на горбочку за селом, під рано пожовклою дикою грушею. Там поділять випрошені харчі й, розіславши серветку, посідають бенкетувати.

Та що далі заходив півень у тісні вулички, то сіріше ставало навкруг. Сонця все менше, а болото все глибше. В садках було порожньо. Вони дрімали за щербатими парканами, неначе сюди дочасно завітала осінь. Сонце старанно обминало ці місця, бо щохвилини з хат висипали ватаги хлопчаків і, стрибаючи на одній нозі, зривали цілі жмені променів, в’язали в пучки й кидали у мішки, заготовляючи паливо на зиму. А того не знали, дурненькі, що проміння замирає і морозного вечора вони витрусять з мішка тільки сплутані шворки, ремінчики та поворозки, якими було скручене світло. Змерзлі скупичани розсипали по столах пригорщі золота й срібла і грілися при їх облудному сяйві. А хто бідніший, той сплітав пальці й бив ними об коліна, підманюючи змерзлі вуха ляском, схожим на брязкіт повної калитки.

Дивом дивувався півень. Тут батько хвалить синка за те, що наламав штахет з чужого паркана, там бабуся вірьовкою стягує внучці груди, щоб не так глибоко дихала. Ядучий дим з коминів качається по благеньких дахах, обламані дерева світять кривавими ранами, видирають одні в одних гілки, пнуться до сірого неба.

Тополі стоять так, немов поспиналися навшпиньки, подерлися б либонь ще вище, та коріння не пускає.

Постояв капрал Пипоть на вибоїстому ринковому майдані біля іржавого колодязя, подивився тоскно на цих млявих людців та й подумав: «Я розбуджу їх, розворушу своєю сурмою». І заграв бадьорий марш.

Враз навкруги потемніло. Зібрався натовп, сірий, вже розбурканий, але понурий. Попереду стояв сам староста Скупендрій Центусик у полатаній свиті. Одежу, яка тут вважалася дуже ошатною, посоромилося б надіти навіть опудало на вгороді. Староста був страшенно худий, бо на роті в нього висів замок, щоб рідше піддаватися спокусі попоїсти. Ключ від замка тримав у себе найпрудкіший у селі хлопець. Коли порожній шлунок бунтувався, Центусик починав ганятися за хлопцем, але, так і не наздогнавши, сідав, захеканий, стомлений, — і голод минав. Зате він навчився пожирати очима. Умів вовчим позирком гризонути порося, яке брьохалося в калюжі, так, що воно, кувікаючи, кидалось навтіки.

Півень грав, з’юрмлені скупичани напирали на нього. Капрал уже не чув пісні, він бачив, як люди простягали руки, шматували мелодію, запихали собі у вуха і, заткнувши їх пальцями, йшли до своїх халуп. Навіть діти підстрибували вгору і зривали ноти, мовби вишні.

— Слухайте, люди добрі, так не можна, — мовив Пипоть, опускаючи сурму.

І раптом похолов: його вже скубли з усіх боків. Він виразно почував, як ласий погляд старости Центусика обмацує його жилаві литки. Тоді капрал зірвав з голови шапку і простяг до юрби скупичан.

— Згляньтеся, допоможіть учасникові війни з Блаблацією! Подайте, з ласки вашої, голодному інвалідові!

Якби на цих людей навели гармату, і то вони б так не злякалися. Сама думка про те, що хтось із них може добровільно віддати хоч одну з надбаних у поті чола монеток, бодай щербатий гріш, вжахнула їх! У Скупицях зроду-віку ніхто нікого не зарятовував. Усі враз відскочили від сурмача й розбіглися по хатах. Майдан спустів. Капрал чув, як скупичани заставляли шафами двері, як тягли скрині й засували всі засуви, щоб він, бува, не прийшов до них просити милостині.

Тоді півень обчистив болото з острог і сумно почвалав на умовлену зустріч. У животі бурчало, він притискав крилом свій вузлик, а сльози капали, поблискуючи на мідній сурмі.

— Може, Хитрусі більше пощастить, — зітхнув він, сідаючи під грушею.

Тим часом Хитруся ходила від дверей до дверей. Якась господиня визирнула й жестом показала: геть! Інша процідила крізь зціплені зуби кілька слів, але так ощадливо, що проковтнула увесь їхній зміст, і тільки якісь шепеляві звуки впали у простягнену лапку лисиці Нарешті старостина жінка, Центусичка, розкричалася на Хитрусю:

— Подивіться на неї! Багачка — в шубі жебрає! Та в нас тут ні в кого такої нема! І тобі не сором? То що ж — я мушу від свого рота відірвати й віддати тобі?

Але ж я в цій шубі народилася!

— А мені яке діло? Ти багата, й квит!

Перед тим як щільно зачинити двері, старостиха насварилася коцюбою, а чоловік приклав палець до замка на губах, наказуючи їй не витрачати марно слів.

Мишібратові, який смиренно зупинявся біля хат і, обгорнувши хвостом запилюжені чоботи, несміливо м’яв у лапках капелюха, звеліли виловити всіх мишей у селі — тоді, може, одержить грошик. Але миші тут давно перемерли з голоду, тільки їх мізерні тіні шаруділи в порожніх стодолах.

Так і Мишібрат пішов ні з чим, сумно звісивши вуса, а за ним прибігла Віолінка.

— Що ж ми їстимемо?

— Сказати правду, нема анічогісінько, — почухав потилицю Пипоть.

Село огорталося димом і туманом, ніби йому шкода було навіть показатися. Стояла тиша. Жодна пташка не гніздилася тут, тільки вітер доносив чалапання скнар, що бродили заболоченими вуличками. Насувалися хмари. Було душно, як перед дощем.

Хитруся жменькою крихот годувала зголоднілих бліх.

— А тепер грайтеся собі гарненько. — Вона обтрусила лапки й загнала їх на подолок.

— Якби я була блохою! —захлипала королівна.

А Мишібрат, затиснувши в лапі камінь, обходив круг стовбура й додивлявся, чи нема де грушки. Але дерево було напівусохле, понівечене, і тільки високо-високо золотилася жменька дрібних терпких плодів.

— До найближчого села ще йти та йти!

— Я вже не здужаю й кроку ступити!

— То наберіться терпцю, полежте собі тут, а я піду, може, щось добуду.

Півень зняв з плеча сурму й поклав біля вузлика, з яким розлучався неохоче. Хитрусі навіть здалося, що він нишком погладив свій згорточок крилом.

— Постережіть мої манатки, а я почимчикую. — Він з жалем глянув на подерті чоботи й заіржавілі остроги. — Ненадовго вже їх вистачить…

— Коли доберемося до Тулеби, я справлю тобі нові, — недбало махнула рукою королівна. — Тільки скоріше йди.