Коли пан Сніданнячко відчинив двері корчми й, кланяючись, вигукнув: «Прошу вельможних панів до столу!» — то побачив тільки витоптані грядки, повиривані соняхи та одного блабланця, що заплутався бородою в зубчиках власної остроги й тому не зміг утекти, так і сидів, зігнутий у три погибелі, й стиха охкав.

Пан Сніданнячко покликав служниць. Ті хутенько оббігли бойовище й зібрали багаті трофеї: кілька шоломів, що могли придатися в кухні, дві рапіри, з яких вийдуть коцюби або рожна, та вставну щелепу. З кущів витягли ще три пари штанів, покинутих під час панічної втечі. Несли їх двома пальцями і якнайдалі від себе.

В центрі по-геройському билася піхота. На правім крилі біля полковника Пуховика стояв я. — Тут півень гордо задер дзьоба вгору. — Кулі сипались так густо, що я мусив раз у раз витрушувати їх зі своєї сурми. Отоді полковник вибіг поперед колони, блиснув моноклем і, щоб під’юдити нас, гукнув:

— Боїтесь короля Цинамона?

— Ні-і-і! — ревнула обурена гвардія.

— Ну то вперед!

І ми пішли в атаку.

А хлопчаки тим часом крутились біля гармат. Син старого кравця Вузла, малий веснянкуватий Вузлик, та його друзяка, рудий Гіпцьо, намагалися зазирнути в жерло. Але коли один з них, зіп’явшись навшпиньки, радісно крикнув: «Бачу! Бачу ядро!»— другий із заздрощів так штурнув товариша плечем, що обидва поточилися.

Гармата над ними підстрибнула, в небо жахнуло вогнем, і ядро зі свистом пролетіло в них над головами.

— Ану, геть звідси, шмаркачі! — гримнув гармаш Бахкало. — Ви що, власними головами гармати хочете заряджати?

З бойовища біг до батареї королівський ад’ютант, барон Пармезан. Перука в нього почорніла від порохового диму. Зі сльозами на очах він благав:

— Піддайте вогню, панове! Ради бога, піддайте вогню!

А тут як на зло вийшли ядра.

— Гей, ви, блазнюки! —гукнув гармаш. — Пхайте в жерло, що є напохваті!

Хлопці аж підскочили з радощів, а Гіпцьо свиснув так оглушливо, що всі попадали ниць, подумавши, що то летить граната.

Вузлик моргнув товаришеві. Вони разом метнулися до польової кухні, вхопили здоровенний казан і висипали в жерло гармати сім тисяч галушок з маком. Гармаш Бахкало запалив гніт. Гримнув постріл. Над бойовищем зависла чорна макова хмара, в якій з грізним клекотом вирували галушки. Аж тут — лусь! І на піхоту сипнув град галушок. Вояки ковзались, падали, чмихали і плювали, видовбуючи з носа й вух липке тісто.

— Це неподобство! Так ми не будемо битися! — кричали вони, — Це не по-лицарськи!

Але вже накочувались нові лави, топчучи простертих на землі солдатів, і теж падали, збивались у ворушкі купи, а супротивники голомшили їх з подвійним завзяттям.

Сонце висіло над самим бойовищем, і спека ставала все нестерпнішою.

Раптом король Барило, червоне, лискуче від поту обличчя якого аж шкварчало під заборолом, вийшов на середину бойовища й гукнув:

— Годі!!!

Звідусіль зацитькали:

— Тс-с-с… Тс-с-с…

Шум битви потроху стихав, дихалось вільніше.

Король Цинамон верхи продерся крізь гущу вояків, повернувся до них лицем і, піднісши руку, теж заволав:

— Годі!

Всі спинилися, запала глибока тиша. Палиці й мечі завмерли в повітрі над головами. Хто лежав, тепер вкладався зручніше, стиха постогнуючи.

— Не ворушитись! — наказав король Цинамон. — Умощуватися заборонено, положення кожного засвідчить комісія!

Король Барило Сьомий зіскочив з коня, зробив глибоке присідання й насилу підвівся, такий важкий був його брязкучий панцер. Величною ходою володарі підступили один до одного.

— Усе йде добре, — сопучи, мовив король Барило.

— Чудово, — буркнув король Цинамон.

— Пробач мені, королю Цинамоне, — заговорив зніяковілий король Барило, — від цього ґвалту просто чманієш, я оце вже цілу годину мучуся і ніяк не можу згадати, за що ми воюємо?

Як-то — за що? —здивовано шепнув король Цинамон. — За оту мигдалину!

— За таку дурницю? — зчудувався Барило.

— Що значить — дурницю? Я ж тріснув тебе в тім’я берлом!

— Ага, згадав! Тільки не говори голосно, бо вони не схочуть за нас воювати, — показав рукою на солдатів, що побожно дивились на своїх володарів, — Ага, справді… — Обличчя в нього багровіло. — Така образа! — затупотів ногами. — Тепер я вже знов розгнівався, можемо далі битися!

Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.

І битва поточилась далі.

Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.

І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн:

Але то було вже останнє зусилля…

Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.

— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.

Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.

За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.

— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.

— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.

— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.

— Ну то гайда!

З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.

— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!

Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.

І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.

А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.

— Оси! Рої ос!

так описує це блабланський поет.

Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.

— Король тікає! — гукає хтось.

— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.

Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.

Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.

— За мною! — гукнув він. — На Блабону!

І ми кинулись навздогін ворогові.