— Геть! — крикнув Циган, заміряючись на них ножем.

Страховища зареготались, і регіт цей був такий моторошний, що чорна циганова душа поблідла з ляку.

Раптом він одчув, як карлик із синім надутим писком, що був найближче, вхопив його за ноги й потяг. Це, певно, Пиха цигана спихала. Злість з червоною бородою розізлила його. Підскочило Вбивство і вправно вбило, а Здирство геть обдерло. Тоді підбігло Обжерство і стало його обгризати. Коли залишився тільки чистенько вилизаний кістяк, приволоклися Лінощі й заскиглили, що їм уже нічого не зосталось. Потім ухопили сурму й спробували заграти. Але сурма в руках демона несамовито завила, і всі з жалібним ревом кинулися виривати її одне в одного. Ці страхітливі звуки й підняли на ноги лицарів. Ударив дзвін на сполох. Вади повтікали в чорні бори над річкою Кошмаркою. Ченці лаштувались на спочинок.

Тоді в нічній пітьмі спалахнули червоні вогні, вони все більшали, ширилися. Кривава заграва розлилась по небу, і птахи попрокидалися в гніздах, подумавши, що вже світає, струсили з крил росу й весело защебетали. Вогненні гриви розтягалися великим колом, прискали в небо снопами іскор. Застугоніла земля. Всі вмовкли, здивовані. Невже насувається нове лихо?

— Отче! — крикнув Гуляйнога. — Я сяду на коня і скочу по язика!

— Не квапся, — відказав чернець, — дорога вибоїста, вночі на того, хто заблукає, чатує нечиста сила. Ось розвидниться, тоді й поїдеш.

— Що воно таке? Звідки ця заграва? — непокоїлися всі. Хисткі відблиски вогню перебігали по обличчях.

— Горить десь біля корчми пана Сніданнячка.

— А, вже знаю! — вигукнув Епікурик, ляснувши себе по лобі. — Це ж ясно як день...

— Кажи, Кукуріку, швидше! — обступили його друзі.

— Та це ж армія короля Цинамона перейшла кордон і палить вогнища на бівуаках.

Ніби на потвердження його слів, здалеку долинуло зловісне гуркотіння військових барабанів і хрипкі звуки сурм, що закликали бути насторожі.

Ранок був ясний, сонячний, трави посивіли від рясної роси. Голубувата смуга значила слід, де проїхали на конях розбійники. Кукурік, вибравшись на зубчастий монастирський мур, угледів їх, коли вони вже вимчали на гостинець. Од шаленого чвалу луна йде лісом. Вони скачуть, нахилившись у сідлах. Тільки майорять плюмажі на капелюхах та блищать цівки рушниць. Вершники то зникають за поворотом, то знову виринають з прохолодної тіні дубів — усе далі, все менші й менші.

Туман тане над лісом, і рівнесенько, на погоду, здіймається дим над корчмою пана Сніданнячка. Навіть звідси, з монастиря, видко стрункі колони, що марширують сюди-туди, чорне муравлисько піхоти і рухливі ескадрони уславленої блабланської кінноти. Півникові аж горло перехоплює, коли здумає про смерть батька, про його героїчне, повне самопожертви життя, ну — і про врятування королівни.

«Так, — думає з гордістю, — якби не він, уся ця армія ринула б сюди, палячи й плюндруючи рідний Тютюрлістан». Він прислоняє крилом очі: троє розбійників, звідси менші від мурашок, вилітають на широкий шлях біля самого кордону.

«Ех, якби мені такі пригоди, — мріяв Кукурік, — тобі напевно не довелося б за мене соромитись, батьку!»

Раптом він помітив, що біля муру, між деревами, щось блищить. Епікурик спритно зіскочив з муру і незабаром у високій траві знайшов батькову сурму. Він притулив її до грудей і помчав на подвір'я.

Став у прочинених дверях жалобної каплиці. Свічки догоряли. Тільки двоє ченців лишилися біля мар. Несмілива надія ворухнулась у серці Кукуріка, він приклав сурму до дзьоба і заграв просту сумну мелодію:

Дрож пробіг по тілу капрала, звелися повіки, але душа його відлетіла вже надто далеко в позасвіття, щоб повернутись на цей поклик. Велика сльоза звільна покотилася по дзьобі і, блиснувши, канула в пітьму. Зажурений Кукурік упав на коліна.

А за мурами чувся шум. То лицарі, не зважаючи на настирливі запросини пана Сніданнячка, сідали на коней.

Король Цинамон, як тільки довідався, що Віолінка жива й здорова і чекає його в монастирі, встромив меч у землю і разом з розбійниками помчав до неї.

Ось вони зіскочили з коней біля хвіртки.

— Донечко! — крикнув король, простягаючи руки.

— Татусю! — писнула Віолінка й побігла йому назустріч у своїй блакитній сукенці. За мить легко, мов метелик, затріпотіла в нього на шиї. Довго вони обіймались і цілувались.

Тютюрлістан було врятовано.

В цьому місці й отець Чорнилій витирає перо, бо сльози радості змішуються з чорнилом.

Довкола гармидер, братання, вигуки «ура» — і я не можу зібрати думок.

Про що ж ви хочете дізнатися ще?

Хитруся стала господинею в столичному заїзді. Живе тепер у Тулебі і щоранку з цератяною сумкою, шелестячи накрохмаленими спідницями, поспішає на базар скуповуватись.

Мишібрат дістав у спадок від старого Питля млин, але справи йдуть кепсько, бо миші з ним запанібрата.

Гіпцьо й Вузлик держать цирк Кручано. Чарівницю Дримбу солдати не змогли схопити, бо вона перекинулася совою і, квилячи, майнула до лісу.

Що ж до трьох симпатичних розбійників, то я сам був свідком такої розмови. Юлій Коркотяг заявив, що повертається до столиці, бо не може без вразливої публіки. А товариші його, мовляв, надто тупі, щоб оцінити всю «невимовну» красу його поезії.

Тоді обурений Гуляйнога крикнув:

— Дозволь, любий Юлику, процитувати тобі слова поета!

— По-перше, не «простаче», а «земляче»! — обурився Коркотяг. — До того ж у столицю підемо всі разом. Треба ж і нам на старість пожити спокійно. Тепер уже не ми ходитимемо, а людиська самі понесуть нам грошики.

І вони заснували банк, його капітал складали справді цінні папери. Чи не найціннішою з них була, кажуть, Коркотягова поема, першу строфу якої я тут цитую, щоб мало відомий досі талант постав перед вами в усьому своєму блиску. В поемі оспівано пригоди півня та його товаришів, причому не останню роль відіграють троє розбійників.

Ви, певне, оцінили гідну подиву влучність цих рядків.

Чого ж вам ще, хто вас цікавить? Може, цапок Бібкович? Мені соромно признатись, але тільки він один нітрохи не змінився. Завів підпільну аптеку і підробляє пігулки однієї відомої фірми.

Оце, мабуть, і все...

— А півень? А капрал Пипоть?