— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.
— Хитруся! — писнула Віолінка.
Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною ходою вона ввійшла у другу браму.
— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.
В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.
— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.
— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.
Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння розпливлося. Дим заклубочився над головами.
— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.
Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.
— Що це було? — спитала Віолінка.
— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.
— А між ними — все життя! — вигукнув півень.
— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.
З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.
— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!
—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка. — Побілію від цього?
— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.
Віолінка випила.
І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.
— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.
— А тепер знімемо цей грим.
Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.
Королівна стояла, широко роззявивши рота. Сльози в неї враз висохли.
— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?
— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.
— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:
— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.
Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.
— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…
Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.
Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.
— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.
— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.
Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.
— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.
— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..
— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.
— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.
— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.
— Ідіть з миром.
Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.
Друзів пойняла невимовна радість. Пригоди їхні доходили щасливого кінця. День був такий погідний, і серця їх сповнилися спокоєм і вірою, що скоро вже край поневірянням. Півень глянув на Віолінку: вона була нібито така, як і раніш, а проте вже звільнена від чарів, сяяла колишньою красою — і очі його затуманилися від зворушення. Він схопив сурму й почав грати давні солдатські пісні. Аж дерева зчудовано шуміли, аж птахи посвистували з подиву.
Деколи підспівували й товариші, і з-поміж їхніх голосів вирізнявся Хитрусин дискант:
Як ішли драгуни на Блаблацію…
Або давня пісня розлуки:
Від’їжджаю, в сідло сівши,
яєшеньки не доївши.
Мила, прощавай!
Уже коник б’є копитом,
вже вахмістер — ой сердитий —
з столу прибирай.
Як прилину шляхом битим
з орденом і з апетитом, —
лавром увінчай!
Вам знайома ця пора… Небо вже не сліпучо-яскраве, а ледь притьмарене, безвітряного надвечір’я линуть з тихим пошумом вересневі хмарки, неначе зіткані з сухої піни. Внизу колишуть листям ситі дерева. Час, коли вони росли, поривалися вгору, жадібно розпускали віти, минув. Соки вже згусли й кружляють ліниво. В лісі пахне прив’ялим зіллям та мокрою травою. Земля готується віддати всі свої дари й тоді спочити.
Півень спиняється. Ось уже й узлісся. Далі покручений шлях збігає з гори. Там, у долині, дим від пастуших вогнищ навкіс здіймається до неба, сині дзеркала озер виблискують попід лісом. То вже кордон.
Вдалині, прислухаючись, чи не торохтять на шляху коляси, чи не форкають скакуни, стоїть корчма «Під оселедчиком». Навкруг неї котяться за сонцем золоті колеса соняхів. Там корчмар Сніданнячко, вийшовши на поріг, позирає на димар і вже по перших іскрах, що злітають угору, ворожить собі силу гостей. Але все те ген-ген…
А тут, ближче, праворуч, через березовий місток над потоком, що дзюрчить по камінні, біжить крута стежина і спинається на високий пагорб. На самій верхівці, за мурами й частоколами, блищать з-за дерев потьмянілі бані монастиря братів небораків.