— Інтерв’ю… Закордонна преса… — шелеснуло по веранді.

— Стас Кібертюк! — представив гостя Космос.

— Смикнете за кумпанію? — запропонував Дельфін.

— Грузинський “ОС”? — поліз до портфеля Антисвіт.

— Пас! — відповів молодик, сідаючи у затінений куток. — Ми не належимо собі. — І він налив у фужер тонізуючий напій “Костя-Коля”. — Останній раз я випив ковток “Whіtе hоusе” — соmрrеnеz vоus? — віскі “Біла кобила” після виступу в Сант-Діабло…

— О, ми пам’ятаємо той тріумф! — сказав Дельфін.

— Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах.. І майте на увазі — квартира, авто, гранд-ставка — усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти все це, я не заперечую. Але цікавлюсь перш за все своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?

— Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! — сказав Космос.

— Окрема каюта у надглибинному “Наутілусі”! — сказав Дельфін.

— Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто…

— Заманливо… — хитнув головою молодик, — Але це — аванс. А щоденна робота?

— Старший конструктор? — видавив з себе Космос.

— Старший біонік? — зорієнтувався Дельфін.

— Провідний фізик-теоретик! — кинув козирного туза Антисвіт.

— Мілко… На такі умови пристане лише цей нездара Хомутовський…

— Ну, знаєш, парубче! — почервонів Космос. — Не можна ж отак зразу… Я в твої роки лише тримісні ракети проек…

— А я з вами не пас свиней у сузір’ї Козерога, — з гідністю відповів Стас Кібертюк.

— І все ж дозволю собі…

— Ліміт мого часу вичерпаний. Надумаєте — дзвоніть. І не на службу, а матері. Ще — не прохопіться десь про цю зустріч. Бо коли дізнаються там, — і він штрикнув пальцем кудись у напрямку Полярної зірки, — вас будуть клізмувати…

Минув місяць. Ось тоді і Космос, і Антисвіт гірко пожалкували, що не довели розпочату справу до кінця, їхня надія і гордість — футбольні клуби КСК (Космічний спортивний клуб) та “Фізика” зазнали нищівних поразок від команди “Чорномор” — 0:3 і 0:4!

Три голи забив у цих зустрічах Стас Кібертюк — “другий Пеле”, “геній півзахисту”, “корифей сучасного футбола”, як охрестила його світова преса після чемпіонату світу на острові Хортиця.

Дорогою ціною заплатив Дельфін за екстра-зірку — довелось призначити Стаса своїм заступником по науковій частині. Але жертва не була марною — його “Чорномор” вийшов у лідери і невдовзі став чемпіоном!

А що ж знаменитий “Славутич”, еталон футбола, чемпіон чемпіонів? Команда психологічно зламалась після втечі Кібертюка і була змушена залишити вищу лігу…

А ви кажете, що час геніальних одинаків минув!

Милу хохмочку підкинув мені рідний вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі, — вульгарні помідори.

“Містика! — сказала маман. — Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!”

Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. “У важкі роки, — згадав він, — мені не раз, а двічі довелося бути на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках я зуби з’їв! І нічого… Живий, як бачите!” І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит — це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять років?

Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику…

Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Улити Луківни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. “Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан”, — пояснила старушенція.

На обід зарізала нам півня. “Та не жалко, — каже, — бо вилупився, ірод, як чапля”.

А до півня — мама міа! — подала справжнісінький французький “Арманьяк”! “Це зілля, — каже, — мій меншенький у відпустку привіз, то ми і не відкривали — своє краще”. Виявляється, молодший син баби Улити літає на міжнародних рейсах. “А старшенький, — говорить, — у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у Фолі Буржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!” Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди…

Вийшли на роботу. “Ось ваші трудові гектари, — показав керуючий відділком. — Зберете в строк — честь вам і слава, а людям вітаміни і закуска!” Я отетерів — поле до горизонту! А наші — хоч би хни! “В Тюмені, — сміються, — і не таке лопатили!” Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Муть! Скоро ми з Лесиком гахнули два ящики. “З вас вантажники, як з посліду куля!” — розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишком-нишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі, навіть Лесь. “Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами”, — захистила мене Люська. За цю підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Що я їм, бурлака-докер? Оно мозолі, як в орангутанга. І взагалі у мене легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконгу знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька “вухо-горло-ніс” прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворію. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстра-класу: я відбиваюсь батогом від козла, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.

Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття — виліз би на роботу. Перша прикрість…

Стало веселіше — захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом — понос! Побігли до знайомої “вухо-горло-ніс”, але номер не пройшов. Бігуді влип — поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника — Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули…

Вийшов на працю. Все валилось з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою, Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара-Володьки Чепігонця. По обіді я ловив на полі мух і складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діти називають “монополькою”. Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Улити Луківни, ми не запам’ятали…