— Вилізли… Себе показати, людей полякати… Стиляжна кумпанія — ганьба мікрорайону, — пояснив приятель.
Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу “рюкзак”.
— Зараз почнеться хуліганство, — попередив приятель.
І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до молодиків, кумпанія ревнула:
Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..
Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.
— Міліція! — чомусь пошепки покликав я.
— Ет… Що там один старшина зробить! — махнув рукою приятель.
У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.
— Кого ображають, іроди, — затіпався приятель, — члена-кореспондента Інституту педагогіки!
— Паском би їх! — сказав я.
— Для таких і батога не жаль, — підтримав приятель. Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.
— Ти ба! — зачудувався я.
— То борець, — прокоментував приятель, — учасник міжнародних спортивних форумів…
Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.
Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом навколо якихось переляканих молодиць, примушуючи останніх танцювати.
Сутеніло.
— Ну, мені пора, — заквапився я, — поки ще видно…
— Та не бійся! — засміявся приятель. — Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Як-не-як — дружинник!
І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.
КОНТЕКСТИ
НАРЕШТІ ВІН ГЛЯНУВ ПРАВДІ У ВІЧІ, І ТА НЕ ВИТРИМАЛА ЙОГО БРЕХЛИВОГО ПОГЛЯДУ.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ПИСЬМЕННИК ВМІЄ БУКВАЛЬНО КІЛЬКОМА МАЗКАМИ ВИКЛИКАТИ ОГИДУ ДО СВОГО ГЕРОЯ”.
ЦІКАВО, НА СКІЛЬКИ ОДСУНУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВІЧНОГО ДВИГУНА З ВИНАХОДОМ САМОГОННОГО АПАРАТА?
У КОЖНОГО ДАНТЕСА Є СВІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ПОЕТ.
КУЛЬТУРА ПІШЛА ВПЕРЕД, БЕЗКУЛЬТУР’Я ЛИШИЛОСЬ НА МІСЦІ.
ТАК БОЯВСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЩО ПІДРОБЛЯВ ВЛАСНИЙ ПІДПИС.
З РЕЦЕНЗІЇ: “АВТОР ПОКАЗАВ СЕБЕ БЕЗДУМНИМ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ”.
БУВАЄ, ЛЮДИНУ Б’ЮТЬ НА СМЕРТЬ. А БУВАЄ — НА ВСЕ ЖИТТЯ.
ПАМ’ЯТАЙМО: І ДАЛЬТОНІЗМ Є ОРИГІНАЛЬНИМ БАЧЕННЯМ СВІТУ.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦІКАВА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ ПРИВЕЛА ГЕРОЇНЮ ДО САМОГУБСТВА”.
КРОКУВАВ В НОГУ З ВІКОМ. ПЕНСІЙНИМ.
НА ЗАКІНЧЕННЯ СИМПОЗІУМУ З РЕЖИМУ ЕКОНОМІЇ ВІДБУВСЯ ВЕЛИКИЙ БАНКЕТ.
А ЯК З ПЕНСІЯМИ ПО ТВОРЧІЙ ІНВАЛІДНОСТІ?
ЕПІТАФІЯ: “ЗАГИНУВ У БОРНІ З АЛКОГОЛЕМ”.
І ВІД СТИРАННЯ ГРАНІ МОЖУТЬ ГОСТРІШАТИ.
МИ СТІЛЬКИ ВЗЯЛИ ВІД ПРИРОДИ, ЩО НЕ МОЖЕМО ЧЕКАТИ ОД НЕЇ МИЛОСТІ.
ТЕБЕ НАЗВАЛИ ДУРНЕМ? НЕ ГАРЯЧКУЙ — ПОДУМАЙ. ЯКЩО ВГАДАЛИ — ТОДІ ОБРАЖАЙСЯ.
ПОЛІЗ ЗА СЛОВОМ У КИШЕНЮ І ДІСТАВ КАСТЕТ.
ХІБА ПЕГАСИ ВИННІ В ТОМУ, ЩО ЧАСОМ НА НИХ ГАЛОПУЮТЬ ВЕРШНИКИ БЕЗ ГОЛОВИ?
АТЕЇСТ. А ЯК ПЛЮЄ В ДУШУ!
ДЛЯ ДЕКОГО ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС Є ГАЛЬМОМ ВЛАСНОГО ПРОСУВАННЯ ВПЕРЕД.
НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ
Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.
— Вас ще слухають! — відгукнулось бюро.
— Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.
— Внесок? Час? Адреса? Прийнято!
— Який порядковий номер Діда?
— Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.
…Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.
Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.
— Я, Дід Мороз, подарунки приніс… — почулось жалібне квиління.
Сашко притьмом відчинив двері.
Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходились, лише борода була кольору маренго.
— Хлопчику, розкажи мені казочку… — простогнав Дід.
— Це ви маєте йому розповідати, — пошепки підказав я.
— Яка різниця, — схлипнув Дід. — І тут формалізм…
Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника,
— Для дитини непогано, є підтекст, — сонно відзначив Дід Мороз. — Візьми, хлопчику, в мене у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.
Я тицьнув Дідові під ніс флакон з’нашатирним спиртом.
— Не буду… не хочу… не можу пити “Екстри”, — заволав Дід Мороз.
— Це спирт, — пояснив Сашко.
— Рятуйте! — захрипів Дід.
— Нашатирний! — крикнув я. — Нюхайте на здоров’я!
— Дякую! — чхнув Дід Мороз. — Ви врятували мене від клінічної смерті. Діти — наші квіти. В третій квартирі вони підпалили мені інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфетті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це ж злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза — передовика вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою…
Дід втер сльозу смаленою бородою:
— Ви — тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!
— В іншій квартирі буде веселіше, — замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом. — Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки…
ЛЕГКИЙ ХЛІБ
Я сів на поезію. В журналі.
Попередили: поети — натури ніжні. Можуть побити. Наліг на рукописи. Віршів — до стелі. Переконуюсь: поезія сягнула значних висот.
Згадую критерії: художність та ідейність.
Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.
Чухаю потилицю. Лисина жевріє. Йду на грозу. Відбираю молодих класиків і здібних ветеранів.
Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю…”
Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами. Один — мені. Копії — в прокуратуру й Спілку.
Вліз!
Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту. Штурмує лірик, є кучері, нема серця. Пішли косяком, в одних — символи. В інших — порохня в порохівницях. Беруть за горло:
— Друкуй! Мистецтво вимагає жерти! На закуску — початківці. Накидаю оком: вірші — слаботонічні, біцепси — титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.
Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії — першорозрядник з боксу”.
Злазю на свіжого автора.
— Здрасця!
— Трясця!
— Надрукуйте!
— Хто такий?
— …ський. Майстер спорту з самбо.
Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.
Домальовую на плакаті:
“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор”.
З’являється редактор. Знімає плакат.
Натякає: за плакатом на черзі — я.
Що робити?
Вчить: радься з провідними.
Мерсі, спасибі, дякую.
Заходить А. Показую йому вірші Б.
— Заскорузлий реаліст.
Заходить Б. Показую йому вірші А.
— Безнадійний естет.
Заходить В, Показую йому вірші Г.
