Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.

Якийсь індивідуум буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк з піднятою ногою: це був мій сусіда по під’їзду.

— Чув? — дихнув він недільним відпочинком.

— Чу-у-в! — відказав я, переборюючи етиловий наркоз. — Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.

— Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак Н. повісився.

— Дурниці! — засміявся я.

— Їй-бо, повісився! На плащі болонья…

— Плітки!

— Чому ж плітки? — втрутилась дама в пенсне. — Нині майже всі мають болонью…

— Точно! — зрадів підтримці сусіда. — Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастронома. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.

— Мабуть, перебрав, сердешний! — зітхнула кондукторка.

— Я чула, що в нього планувався рак горла, — підтримала розмову дама в пенсне.

— Рак… напився… повісився… жах… — пішов схвильований гомін.

— Та що ви, люди добрі! — засміявся я. — Він вчора по телевізору співав!

— Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було… — почулися голоси. — Поки наші повідомлять, увесь світ уже гелготітиме…

Хтось почав настроювати транзистор.

Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячкове мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця сусіду.

— Гей! — гукнув я до нього. — Вчора… ха-ха… вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.

Вибухнув регіт;

— Дурниця! Нісенітниця! Брехня!

— Чому ж брехня! — почулося контральто дами у пенсне. — У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала…

Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.

— Чув? — кинувся він до мене. — Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав…

Зі скирти листів, що височіла на столі, він витяг один з поміткою “Уважно!”. Ненароком кинув погляд на вхідний номер — 131313. Сіпнулось віко. Почав читати:

“Громадянин літраб! Просидів у вашій короварні дві часи шашнадцять сікунд, а ви у творческом запої не зволили прийти на службу. Творческий день вам видали, щоб ви читали і проштовхували у лічать нас, незамітний творчеський актив, я так понімаю. А ви замість цього, видно, десь п’єте біоміцин, то їсть “біле міцне”, і закусюєте Богемою. А самі учите нас у печатних вєршах: честь — мій секундант, цариця Робота, космонавтові треба, як хліборобу (калхозніку)… Стідітєсь!

На всі мої творчі письмена ви відповіли безвідповідально: тоїсть зарізали всі стіхарі, дві повістухи з психічного життя і роман-газету. Ваші одписки мене просто смішать, но щоб потом вам горько не ридать! Ви пишете: “Вам не судилось народитися художником…” А тібє? Вишкребок ти дефективний! Думаєш, як хтось по блату подзвонив у ротдом і вас записали поетом, то можна наступати на мозоляку моїм реквіям? Потом: “Читайте класиків…” На фіга? Ну, читав, півдня читав. То гдє у них про штучне осімєнєніє, про празник макулатури, про гастроном і доміно? Ілі вообче: “У вас немає елементарної грамотності…” Це нада так понімать, що у нас нєт повної грамотності в странє? Да? То як це фальсицькувати: як політичну косоглазість чи ідеологічне фуліганство? Це, конєшно, так вам не пройде, но даю вам останній шанець.

Я привіз вам дуже хорошу лірику, навіть епос, дуже багато рядків. То ви помістіть усе у свій чаркопис, який моя теща підписує другий рік. Каже, він кращий за “Малятко”, бо той з гулькін ніс і марається картинками, а у ваш вистачає на місяць сельодку обгортати. Когда нє пропічатаєте, то, крім невідомих листів на вас куди треба, я повідомлю вашу жінку, що бачив вас п’яного в хлам у Ріо де Жулянах з особою женського роду важкого повєдєнія, і підведу вас під аморальний кодекс.

Коми можете підправить, а точок не касайтесь і не скорочуйте, якщо будете переписувати мою творчу доробку. Жду публічной кації і гроші за ето. Можете пічатать з продовженням — “далі будєть”. Смотрітє мінє!

Остаюсь З. А. НУДНИЙ”.

Він дочитав… Схопився зі стільця, мов зі скорпіонового гніздища. Пошматував листа, клапті пожбурив до кошика. Вхопив жмут “творчої доробки”, зжужмив його в кулаці… і побачив червону приписку. Почервонілими очима пробіг редакторську резолюцію: “Борисе! Цей… — далі було викреслено, — довів до неврозу двох редакторів, консультантів уже не рахували. Затягає нас по інстанціях, хай йому грець! То візьми, будь ласка, якусь його мініатюрку рядків на чотири, перепиши її, встав якийсь образ — і давай у номер. Мо, відчепиться?”

Подумав. Рвучко сів за стіл. Замислився. Щось черкав з півгодини. Одвів аркуш — читав подумки. Обличчя заясніло, Побіг до машбюро;

— Терміново! В номер! Вгорі надрукуйте: “Дебют”.

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.

У пам’яті зринув приємний спогад; вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут — таки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор — саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.

Тепер надходив вечір.

На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне карбування, різнобарвні світильники. Усю цю відчужену розкіш олюднював зворушливий у своїй простоті аркушик з написом від руки “МЄСТОВ НЕМА”.

І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.

— Одне місце на одну ніч для командировочного!

(Мій тон нагадував давнє: “Дайте, не минайте…”)

— Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістєкають два спінозіуми, два колокуми та семінарі — І адміністраторка гордо кивнула на дошку об’яв.

Я підсвідоме посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ. ЧЕТВЕР. ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД. П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА ДО ВИНРАДГОСПУ. СУБОТА. КУЛЬТПОХІД НА “ЦИГАНКУ АЗУ”. ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

“Всеосяжна наука хімія”, —подумав я, переходячи до іншої об’яви.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВ-ЗАОЧНИКІВ ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ. П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ. СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ. НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

— Ви не до нас часом? — почув я бадьорий голос. Біля мене спинився кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку; “Семінар “Режим економії”. Реєстрація учасників”.

— На жаль, ні — зітхнув я.

— Мабуть, із цих невдах? — недбало махнув він на об’яви.

— Чому невдах?

— Організація шкутильгає — програми бідненькі. У нас, приміром, ще заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристську базу і похід до мисливського заповідника.

— Мабуть, у них гірше з режимом економії, — бовкнув я.

— М-да! — процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту. — А ви, до речі, по якій лінії приїхали?

— По лінії, потокової лінії. На монтаж.

— М-да! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати…

Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:

“Один ум добре, а симпозіум краще”.

ЗАЛИШИВ СЛІД В ІСТОРІЇ? НАСЛІДИВ!

ВСІ МИ У ВІДРЯДЖЕННІ НА ЦЬОМУ СВІТІ

НІ, МИ НЕ ВСІ ВІД МАВП — НЕ ВАРТО ОБРАЖАТИ ОСЛІВ.

І СІЮЧИ КУКУРУДЗУ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЬ НА БОБАХ.

ВІН БУВ БЕЗПОЩАДНИЙ У СВОЄМУ ГУМАНІЗМІ.