— Далі бібліотеку і клуб, — підключився я.

— Та ні, цих точок до біса! Потім — кафе-експрес, танцклас…

— А якщо…

— Слухай, старий, ти мені вже набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

…До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

— Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

— Тільки без художнього домислу, — вмовляв мене голова. — Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’, жартував? Не забудьте, що кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на…

— Геть цифри, які затуляють живих людей! — репетував я. — Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу!

— Що-що?

— Джинси! Техаські штани з мідними заклепками!

— Щось із заклепками не той… Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова. — Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

— Погано знаєте людей! — гарячкував я. — Може й бороди у діда Павла нема?

— А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожаті.

— Товариші! — засіпався я. — Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви…

— Та стривайте! — втрутився голова. — Техаські штани, борода, вірші… Про свинарку Варку?

— Про доярку Дарку!

— Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних…

— Ря-туй-те! — заголосив я.

— Без паніки! — голова втримав мене на підніжці. — Клуб наш розпишіть — п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію їздила, їй-бо!

— Зупиніть експрес! — волав я. — Уб’ю лжедіда!

— Та грець із ним! — умовляв голова. — Тримайте, краще оце для підтримки духу…

І він тицьнув мені на ходу… пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.

Матч! Перший у новому році!

Хай неофіційний, хай товариський, що з того? Хто з нас не позаздрить аборигенам субтропічного містечка, які по вінця заповнили свій стадіон? О благословенний край, де сонце завжди сяє, як футбольний м’яч!

Сам мер узявся судити змагання. Він теж колись грав і лише аспірантура та дисертація по цитрусових зірвали його футбольну кар’єру. Принаймні так писала місцева газета.

І ось уже дев’ятий вал болільницьких пристрастей виплескує команди на поле. Одна — в різнобарвних спортивних костюмах. Інша — в строгій чорній формі.

Розіграли центр.

— Готуйтесь виймати штуки з авоськи! — весело гукнув довготелесий капітан строкатих, розповсюдивши в біосфері залишки неспортивного режиму.

— Коньяк? — гидливо спитав опасистий капітан чорних.

— Аж ніяк!

— Шампанське?

— Знову промазав!

— Коньяк з шампанським, дорогий. З мускатним, — розгадав ребус суддя. — Традиційна кавказька гостинність.

Пролунав свисток, і строкаті з криком-гиком кинулись уперед.

— Бий пацанів-пенсіонерів! — волав їх довготелесий ватажок, мобілізуючи команду на атаку.

Чорні відбивались з мужністю приречених. А їх воротар — заслужений майстер спорту — грав, як бог. Коли він під оплески трибун втретє накрив м’яч у позиці? “сам на сам”, довготелесий прохопився:

— От дає, стара шкапа!

— Х-хто, х-хто? — кинувся до нього героїчний воротар.

— Ну, літня…

— Шмаркач, молокосос!

— Сам діабетик!

— Брек! — втрутився суддя-мер, відтягаючи побілілого воротаря чорних.

— Припиніть це хамство! — звернувся до судді опасистий капітан.

— У рамках правил, дорогий…

— Але ж є ще рамки пристойності!

— Чхати я хотів на ваші рамки енд пристойності, — перебив довготелесий. — Це гра, а не файф-о-клок. Давай вибивай, не тягни гуму…

Штурм тривав, і нарешті довготелесий у колотнечі біля воріт проштовхнув м’яч у сітку. З радісним зойком різнокольорова команда навалилася на свого капітана.

— Був напад на голкіпера! — захлинався бідний воротар, виповзаючи по-пластунському з воріт.

Його опасистий колега тут же пробив вільний удар, і чорні, злодійкувато озираючись на арбітра, повели м’яч до оголених позицій торжествуючого суперника.

Та перст судді-мера красномовно показував на центр.

Чорні обліпили арбітра, мов гедзі, але той був невблаганний,

— Ви, мабуть, обминаєте окуліста? — використав останній аргумент опасистий капітан.

— Но-но, дорогий, без образ, це пахне дисциплінарним шашликом!

Після закінчення тайму суддя-мер щось шепнув почесному довгожителю (при бурці й кинджалах), і той хутенько зачинив противників у роздягальнях фортечними замками.

Другий тайм почався вчасно і без пригод.

І тут фортуна посміхнулася чорним.

Їх воротар спересердя вибив м’яч аж на штрафний майданчик суперників. Стопер строкатих про всяк випадок відпасував стрибаючу гумову кулю своєму воротареві. Застояний страж воріт рвонувся на перехват, але безпорадно поточився на підпільному кизяку… Рахунок став 1:1. Болільники пожвавішали.

Строкаті з новою силою навалилися на суперників, Та більш дисципліновані чорні застосували хитрий маневр. В скрутну хвилину їх стопер подавав дивний сигнал — “шухер!” — і захисники досить спритно подавались уперед, залишаючи легконогих і легковажних противників у явному положенні поза грою.

Тоді строкаті почали крадькома косити суперників по мослаках, руйнуючи їх тактичну знахідку.

Чорні не залишились у боргу, і найогрядніший їх представник у падінні спресував черевом свого тендітного підопічного. Той заверещав, мов поранений заєць, і згадуваний вище довгожитель, плутаючись у кинджалах, відтранспортував невдаху на бурці до “бобика” з синім хрестом. ветеринарної допомоги.

Пристрасті розпалювались. Стадіон веселився. Опасистий ватажок чорних підтримував своє добре ім’я, тримаючись за серце. Затятий капітан строкатих зовсім вимотав його.

— Давай, генацвале, — підбадьорювали опасистого трибуни. — Це тобі не в Мехіко прохолоджуватись, тут грати треба!

І сердечник-генацвале зі стогоном повалився в ноги довготелесому, який знову продрався на ударну позицію.

— Пенальті! — заголосив капітан строкатих, обережно падаючи на невитолочений моріжок.

— Дзуськи! — хрипів капітан чорних. — Чистий підкат. І півтора дециметра до лінії.

— Буде штрафний з лінії — прийняв Соломонове рішення арбітр.

— Дзуськи штрафний — чистий підкат — копитив газон опасистий.

— Давай пенальті або паняй судити в народний суд! — уперся рогом довготелесий.

— Мовчать, як ішак не кричать! — і собі запінився суддя-мер. — Світ вас знає-поважає, я — із поля витуряє!

— Ага, його знають, всюди знають, — штрикав опасистого довготелесий, — бо він, а не чужий дядя, зіпсував півфінал Кубка!

— Ви… ви… інтриган, — засіпався опасистий. — Дезінформатор!

— Всі вони дилетанти-папуги, — кинувся на поміч своєму капітанові заслужений воротар.

— І ти ще хірокаєш, застуджений майстер з нафталіну! Забув, як драпав після свого суддівства від ростовських “тифозі”?

— Ха! Судді, судді хто? — дружно загелготали строкаті на підтримку свого ватажка.

— А-ах! А завдяки чиїм безграмотним звітам твоя газета гавкнула півтиража!? — зайшовся воротар, згрібаючи довготелесого за петельки,

Команди посунули одна на одну.

— І-і-іх! Ганьба на сивини гір! — заголосив суддя-мер. — Всіх, всіх з поля до мами чорта! Асса!

На допомогу до нього галопував двічі згадуваний вище довгожитель, виколупуючи з газиря міліцейський свисток…

Так! На жаль, товариський матч між командою спортивних репортерів і командою суддівської колегії довести до кінця не вдалося…

— Аркашо, прокинься… Пора в редакцію…

— Ап-чхаю! — Старий газетно-спортивний зубр розплющив очі. — Що, засідання дисциплінарної комісії скінчилось? Ап-чхаю! Мерсі, що розштовхав, старий! Тут мені така чортівня наснилася…