УВІЙШОВ У НАУКУ ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД — У НЬОГО ПРОСТО НЕ БУЛО ІНШОГО ВИХОДУ.
ВІН БУВ ПРО СЕБЕ ЧУЖОЇ ДУМКИ.
РЯТІВНИЙ РЕЙС
Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кизяк, ми пробилися крізь заметіль до шефа.
Вільям Анатолійович ледве підвівся нам назустріч, і по його очах ми зрозуміли все.
Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на панахиді.
Вільям Анатолійович тихо проказав:
— Щойно телеграфував Гідравлічек: “Надій нема”. Він не повернеться, отже і нам амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна доба. Нас виручить тільки диво. Диво або…
— Шарпанський! — видихнули ми.
— Так, Шарпанський… Нащо ми відмовились од послуг старого, — шеф схлипнув. — А він… він подався нині на лід!
— Яке горе! В таку ніч… В хугу й туман… Самогубство… — застогнали ми.
Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.
— Його треба знайти. Це наш останній шанс… Отже, — в голосі шефа задзвенів легований метал, — наказую вам вийти на лід і відшукати Шарпанського живого чи… обов’язково живого!
— Але ж пролизні… Сніг… Замети… Мряка… — загомоніли ми.
— Що-о?! Сподіваюся, боягузів і панікерів серед вас нема?
— Не… ма-ма!
— Отож-бо! Дозволяю взяти спирт,.. е-е… гідролізний… Курс — норд-норд-віст…
— Пас! — машинально шепнув Панібаба.
— Газик чекатиме на вас біля затоки! Літак забезпечую я! — гримів шеф. — З богом, бісові діти!
…Першою жертвою льодового походу став Стограмович. Він шубовснув в ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному для неї контексті, і лише потім ревнув:
— Ря-та-туйте!
Ми витягли Стограмовича досить легко — черево послугувало йому за понтон, і з болем лишили сіроманця і дещицю спирту серед холодних просторів.
Про наші подальші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що визнаний майстер критичного реалізму Джек Лондон.
… — Я сліпну, все двоїться в очах, — скиглив бідний Панібаба.
— Ковтни спирту! — крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.
— Все! Нема… В баклазі пусто… — плакав Панібаба, закладаючи віражі дикої амплітуди.
Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як північний олень.
— Сушить проклятий! — хрипів він, — Пожалкували чистого медичного…
На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій самій точці, де спина втрачає свою назву.
Панібаба, який і сам добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому вслід:
Хлопчики й дівчата, нумо на санчата!
— Галюцинації — з жахом подумав я і відчайдушним ривком видряпався нагору. І тут я побачив Шарпанського.
Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя,
“Все! Замерз!” — обпекла думка.
Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до ополонки. Треба було бачити фахівцям королеви спорту мій потрійний стрибок! За мить я скрутив Шарпанського і, незважаючи на його відчайдушний опір, відтягнув від ополонки.
— Гангстери, рекетири, свині собачі! — відбивався Шарпанський. — Ви розтоптали святі хвилини мого життя!..
— Калістрате Віссаріоновичу! — і собі горлав я. — Не комизьтеся, бо колектив на грані катастрофи, і тільки ви…
— Геть! — не здавався Шарпанський.
На щастя, наспіла підмога; з криком — “Ату його!” — на старого навалилися Макінтошенко та Панібаба, і ми потягли Шарпанського способом “з варягів у греки”,
Як ми знайшли газик, я не пам’ятаю. Шеф власноручно прийняв від нас Шарпанського, рикнув шоферові: “До літака!” — і машина здиміла, мов привид.
…Ранком ми знову були у шефа.
— Від Шарпанського звістки ще нема, — нервував Вільям Анатолійович. — Чого це у вас пики такі пожовані? Залишки спирту здали?
Ми делікатно промовчали.
Напруження зростало з кожним обертом годинникової стрілки. І коли ми всі були на грані клінічної смерті, вбігла сяюча секретарка з телеграмою.
Вільям Анатолійович урочисто прочитав:
“Готуйте оркестр. Вибив десять ящиків запобіжників. Гідравлічек не постачальник, а пацан. Вилітаю рейсом 43. Спасибі наперед. Шарпанський”,
Шеф включив селектор:
— Увага! Аврал! Складальний цех переходить на цілодобову роботу! Запобіжники до приладу “Мікро-макро” надійдуть за дві години… Відділ реалізації! Занарядити літаки до замовників на тридцять перше… Так! Хай викручуються, як можуть… Плановий відділ! Готуйте рапорт. Квартальний план по номенклатурі та реалізації виконаний… — тут Вільям Анатолійович глянув на, стелю, — на сто і одну десяту процента…
Ми дружно зааплодували.
— Ну, начальнички, здається, вилізли! — звернувся до нас шеф. — Шарпанського доведеться поновити на роботі. Звичайно, Гідравлічек чесний постачальник, але до цього старого пройдисвіта він не доріс. Ах, Шарпанський, не штовхач — ас! — врятував план. І ще одне… По дорозі на аеродром старий скаржився мені, що ви зламали йому спінінг, і саме в той момент, коли він тяг судака розміром з алігатора…
— Бреше! — похмуро сказав я. — Біля лунки якісь дві тюльки валялися, ото і все…
— І все ж спінінг доведеться купити, — сказав Вільям Анатолійович. — Прогресивка тепер забезпечена, от і скинетесь усі четверо…
СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ
Це було не так давно: на Марсі і Венері тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири, двохсотсильні “Жигули” продавались вільно, як “Жигулівське”, але мали місце окремі перебої з м’ясом і м’ясорубками.
Саме в той період нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на зеленій веранді ресторанчика “Під чумацьким возом”. Так, так, на дніпрових схилах, поблизу популярного колись кафе “Курені”.
Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.
Я розумію сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди, не може бу… Якраз було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно.
До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос — крутенький, скажу вам, дядько! — буркнув:
— Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе? Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:
— Не гавкайте, куме!
І дискусія блискавично припинилася.
Звичайно, світила прийшли не самі. Та їхнього почту, як кажуть, неозброєним оком не було видно, а озброєним тим паче…
Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети “Прима” (захоплення зі студентських років) і дивились на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн “канадський гопачок”.
Світила когось чекали. І явно нервували.
— Вай! Чи прийде наш дорогий бічо? — спитав Антисвіт.
— Не беріть собі в голову, він точний, як Бенціон Крик, — мовив Дельфін.
— Авжеж! — підтвердив Космос. — Я телефонував особисто.
— Маємо кілька хвилин, дорогі, — Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. — Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам…
Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:
— Дзуськи… Тільки у мене вповні засяє його талант…
— Майте знаття — він значиться богом усієї Молдаванки…
— Прогрес у цій галузі без нього неможливий…
— Автор геніального…
— Стане стрижнем моєї стратегії…
— Його носили на руках в Оксфорді, Парижі, Сант-Яго…
— Віддамо належне — шеф у нього тямущий…
— Але ж втілює ідеї він…
— Вай, без нього я завалюсь…
Джаз раптом змовк на сі-бемоль.
На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.
Всі зааплодували.
Оркестр врізав туш.
Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.
