Що можна сказати про сьогоднішніх суперників? Досі вони зустрічалися між собою шістсот тридцять два рази, шістнадцять матчів виграли господарі, п'ятнадцять — гості, решта закінчилася внічию. Як бачимо, боротьба була напрочуд запеклою. Ще одна цікава деталь: гості забили в свої ворота п'ятдесят шість м'ячів, а господарі тільки тридцять. Середній вік гравців обох команд — двадцять вісім із половиною.

Хочу ще сказати... Але ні, вже не встигну. Пішла остання хвилина. А ось суддя — до речі, йому сорок п'ять років, він працює інструктором фізкультури — здійняв руки догори й дав фінальний свисток. До нових зустрічей, дорогі друзі!

Вів репортаж коментатор радіо, а також телебачення Свнстуненко-Свистунов.

______________

Уже другий тиждень у рідних краях гостює відомий письменник Максим Синьоокий (справжнє прізвище — Іван Максимович Сизоокий). Наш кореспондент зустрічався із славним земляком і взяв у нього інтерв'ю, яке ми й пропонуємо читачам.

Кореспондент. Шановний Іване Максимовичу! Ви багато мандруєте, зокрема часто навідуєтесь у місця, де народилися й зросли. Скажіть, будь ласка, що дають вам, як письменникові, такі поїздки?

Синьоокий. Це важко переоцінити. Пам'ятаєте: «И дым отечества нам сладок и приятен»?.. Надто ж коли цей димок в'ється на березі річки, а на багатті умліває юшка, а в юшці й окунці, й підлящики, й пліточка, й щучка, й судачок... А разом з ними «лаврончик», кріп, петрушечка, цибулька, морквичка, перчик... Збожеволіти можна! Повірте, я в такі хвилини забуваю про все на світі — про жінку, дітей, літературу, про те, що я письменник, — геть чисто про все забуваю! До речі, ви знаєте, що юшку краще варити з різної риби, це надає їй незвичайного смаку. А до вареної риби треба неодмінно зробити саламур. Не знаєте, що це таке? Це проста Й водночас геніальна штука! Берете часничок, товчете його з сіллю у ступці й присмачуєте оцтом, ну, для кольору видавлюєте помідорчик — естетика, вона скрізь не завадить. З такою приправою можна усаламурити вагон риби!

Якщо хочете докладніше знати про це, прочитайте мою новелу — вона так і називається «Саламур».

Кореспондент. Ну, це, так би мовити, у хвилину відпочинку, а...

Синьоокий. Помиляєтеся, дорогий мій. У письменника таких хвилин немає! Підсвідомо він навіть уві сні працює. Я наведу такий приклад. Минулого літа я з приємною компанією їздив на Каховське море. Ну, взяли все, що треба. Місцеві товариші пройшлися вздовж берега волочком, витягли мішок раків. Поки ми купалися та теревенили, вони їх зварили. Слухайте, я в житті не їв такого дива! Що аромат, що смак — люкс, як кажуть тепер.

Того ж літа один мін приятель привіз із Херсона живих раків і просто до мене, на київську квартиру. Каже: ти мастак на всі руки, вари! І що ви думаєте — я зварив! Не гірше, ніж ті каховські товариші. Хоч я й не придивлявся до того, як вони готували їх. Але якимось внутрішнім зором — це вже чисто письменницька здатність — я зафіксував, що спочатку у відро з водою вони поклали жмут кропу, п'ять цибулин, корінець петрушки, лаврового листя, моркву, сіль, половинку стручка гіркого перцю н кілька горошин пахучого, Усе це прокипіло, потім кинули раків, варили їх хвилин 20-30, відтак дали настоятися — можете уявити, що за харч вийшов!

Кореспондент. Іване Максимовичу, хотілося б почути трішки про ваші закордонні поїздки, найпам'ятніші...

Синьоокий. Будь ласка. Але ви мене збили... Про що я говорив? Ага, про раки. Тобто про письменницьку працю, що, як бачите, не припиняється на жодну хвилину.

А щодо поїздок за кордон, то їх у мене було чимало. Найбільше запам'яталися візити до Італії й Парижа. У Римі я з допомогою письменників запопав цілу валізу солодкої цибулі — вона здебільшого культивується в Іспанії. Вам не доводилося її куштувати? Ні? Вважайте, що ви даремно прожили на світі. Це фантастично! Береш отак у руки обчищену головку і їси, мов яблуко, — та куди там тому фруктові! Вона, цибулька, тане в роті. Я вже не кажу, яка це приправа до шашличку, всілякої печені, картоплі і такого іншого.

А в Парижі... Дайте я трішки заспокоюсь, а то від спогадів аж у голові запаморочилось... Так от: у Парижі ми з одним приятелем перед екскурсією в Лувр — там якийсь шедевр показували, зараз уже не пам'ятаю, який саме — забігли в «Пале-Рояль», їхній уславлений ресторан. Ну, очі — навбоки: що замовити? Аж тут до нашого столика підходить офіціант і чистою російською мовою каже: «Дорогие соотечественники, предлагаю откушать уникальное французекое блюдо — фондю». Відчуваєте, уже в самому слові є щось незвичайне. За якихось п'ять хвилин він поставив перед кожним з нас казанок на спиртівці. А на тарелях шматочки сирого м'яса, посоленого й поперченого. У казанках оливкова олія. Дальша процедура така. Запалюєш спиртівку й доводиш олію до кипіння. Відтак виделкою настромлюєш м'ясо й на секунду-дві опускаєш у казанок, І — вже! Я не можу вам передать, що це таке! Будете в Парижі, неодмінно скуштуйте.

А другого дня той самий офіціант запропонував нам на вибір дві їхні страви: качку по-гасконському або кролика по-лангедокському. І знову це було щось дивовижне. Отже, качка по-гасконському готується у мадері, а кролик ио-лангедокському — у білому кислому вині. Потрясаюче смачно! Я привіз рецепти додому. Уявляєте: береш звичайну морожену качку (1 крб. 80 коп. за кг) і робиш з неї чудо.

Я не буду тут довго розводитись — про це все допитливий читач може довідатися з моїх нарисів «Віч-на-віч з Європою», що вийшли вже другим виданням.

Кореспондент. Іване Максимовичу, дозвольте, так би мовити, заглянути у вашу творчу лабораторію...

Синьоокий.... себто на письменницьку кухню? Прошу, в мене секретів нема. Що вас цікавить?

Кореспондент. От, скажімо, деякі письменники сповідують реалістичне, просте письмо, а інші — метафоричне, ускладнене. Яке з них вам більше до смаку?

Синьоокий. Звісно, перше. Але це зовсім не означає, що я відкидаю метафору. В жодному разі. Тільки я хотів би, щоб метафора, коли вже ти нею користуєшся, стріляла. Аби як грім була, мов блискавка! От в одній куховарській книзі, що вийшла в кінці минулого століття, я прочитав фразу, яка мене просто приголомшила. Послухайте: «Раки люблять, щоб їх варили живими». Метафора? Ще й яка! Ви тільки вдумайтесь: люблять, щоб варили їх живими. Якби у наших письменників, що дотримуються метафоричного письма, хоч зрідка траплялися подібні знахідки, їм би ціни не було.

Кореспондент. І ще таке запитання. Письменників одвіку хвилює проблема єдності форми й змісту. Як ви її розумієте, Іване Максимовичу?

Синьоокий. Ви торкнулися надзвичайно складного питання. Я теж усе своє творче життя б'юся над ним. Великі твори — це, як правило, повна гармонія змісту й форми. Поясню конкретніше. Приміром, візьмемо звичайну, всім відому сосиску. Раніше (а тепер дуже рідко) вона була в природній шкірці. Запашну, соковиту, та ще з гірчичкою, її можна було їсти з не меншим задоволенням, ніж червону ікру чи краби. Чому? Та тому, що в цьому їдві абсолютна злютованість форми і змісту. Нині ж сосиску випускають у целофановій плівці. Тьху! У цьому випадку ми всі є свідками того, як форма приблизно відсотків на п'ятдесят зіпсувала зміст. Треба пам'ятати слова геніального Толстого: «Форма? Недарма ж вона!»