Спочатку Валентин Борисович не звертав на нього уваги, а коли минула година, не витримав:

— Ви, здається, директор? — звернувся до молодика.

— Угу, — не розтуляючи рота, поважно відповів той.

— Слухайте, шановний, що ж цс у вас діється? Люди поспішають на роботу, а тут одна продавщиця на таку чергу? Невже не можна дати їй помічницю?

— А де я її вам візьму? — сердито відказав директор, — Станьте на моє місце, і я у вас про те саме спитаю. А краще — ідіть до нас працювати. От і розв'яжемо проблему.

«А що? — подумав Валентин Борисович. — Я у відпустці — чого б не спробувати?.. » Він був схильний до несподіваних рішень і тому відразу перейшов на діловий тон:

— Що — просто зараз?

— Можна й зараз, — директор криво усміхнувся. — Паспорт у вас є?

— Ходімте, — глузлива посмішка не сходила з обличчя директора.

Хвилин за п'ятнадцять Валентин Борисович у білому халаті з ковпаком на голові вийшов із кабінету директора. Директор із прочинених дверей гукнув дівчині за прилавком:

— Галино, ось тобі помічник, — і швидко зачинив двері: видно, сміх його душив.

Зайшовши за прилавок, Валентин Борисович привітався з дівчиною, назвав себе. Потім звернувся до черги:

— Шановні товариші, приготуйте гроші і чітко кажіть, що вам треба — кефірні береги чи молочні ріки.

У черзі заусміхалися. За якихось півгодини Валентин Борисович продав усе молоко, сметану, кефір, ряжанку, вершки, віталакт і сирки. Виручку приніс керівництву. Порахували — копійка до копійки.

— Ну що ж, коли ви такий проворний — ідіть у рибний відділ, там щось завізно, —директор був трохи здивований і вже не посміхався.

За сорок хвилин Валентин Борисович упорався і з цим завданням — продав не тільки свіжу рибу, а й усю морожену. При цьому встиг розповісти покупцям десятки рецептів, як із тої чи тої риби, навіть найгіршої, можна приготувати королівську страву.

Потім його кинули на ковбасний відділ, з ковбасного на м'ясний, з м'ясного на винно-горілчаний. До обіду гастроном був порожній — ні продуктів, ні покупців не стало.

— Та ви — справжній скарб, хоч у газету пиши, — похвалив директор. — Ідіть обідайте, тут недалеко кафе, — милостиво дозволив він.

А знадобіддя директорові подзвонили з управління торгівлі — сам начальник Георгій Георгійович.

— Як справи? — запитав він безбарвним тоном.

— Чудово! — вигукнув директор, — Узяв на роботу одного чоловіка: не голова — ЕОМ! То не вистачало працівників, а тепер — хоч наполовину скорочуй!

— Де ж ти його взяв?

— Просто з черги. Почав ремствувати, що порядку в нас нема і те де. А я йому, як завжди в таких випадках, кажу: станьте на моє місце, тобто ідіть до нас на роботу... А він тут же й згодився... Просто диво!

— А ти знаєш, кого взяв на роботу? — в голосі Георгія Георгійовича забриніли якісь загрозливо-знущальні нотки.

— А що?! — директорові аж подих перехопило. — Аферист? З колонії втік? Я так і знав... А на вигляд такий благопристойний...

— Це все через вашу дурну звичку всім скаржникам відповідати отим ідіотським: «Ідіть до нас на роботу! Станьте на моє місце!», — перекривив Георгій Георгійович. — От і прийшов, і став.

— Я розумію, винен — не перевірив анкети, не спитав, де був раніше... — виправдовувався директор. — Але він ще нікого не обрахував, нічого не вкрав...

— Що ти верзеш?! — загриміло в трубці. — Не вкрав, не обрахував... Ти газети читаєш? Вечірку вчорашню бачив? На столі в тебе? То поглянь на першу сторінку — там фотознімок. Ага, зустріч у президії Академії наук з іноземними вченими... У центрі бачиш чоловіка? Впізнаєш? Атож, київський академік, математик, всесвітньовідомий, учився в Оксфордському університеті, почесний член багатьох зарубіжних академій і... твого гастроному! Зрозумів?!

Директор випустив трубку. Вона сунулася по столі й кричала:

— За добір і розстановку кадрів оголошую сувору догану з останнім попередженням! А ще жди фейлетони в газеті... — трубка впала на підлогу, але не вгавала: — Ідіть до нас працювати... Станьте на моє місце... Добалакався?!

Директор обхопив голову руками. Про себе він уже не думав. Він думав про Валентина Борисовича: де той навчився так торгувати — невже, крім Оксфордського університету, ще й торговельний інститут кінчав? Цікаво, як він туди пробився?

__________________

Петро Петрович був пригнічений і роздратований до краю: йому завтра виступати на високому зібранні перед представницькою аудиторією міста, а промова й досі не підготовлена. Хоч над нею в поті чола трудилася вже цілий тиждень група з шести чоловік, звільнених од своєї основної роботи.

Очолював групу помічник Петра Петровича з тридцятип'ятирічним стажем — за його скромними підрахунками, він створив уже півтори тисячі промов, які з успіхом виголосили двадцять п'ять керівників різних рангів. А от ця — хоч убий — не виходила. Власне, не виходив початок — усе не те, вважав Петро Петрович.

— Ви пишете; «З великим піднесенням... », — звертався він по помічника. — По-перше, це вже такий штамп, який соромно вимовляти. А по-друге, де ви бачили в нас піднесення? Де — я вас питаю?.. Ну, в день зарплати — так, усі піднесенні, аж очі палають, а на роботі?..

— Ну, тоді, може, так: «Виконуючи і перевиконуючи... »

— Ви що — глузуєте? Ми ж з усіх показників пасемо задніх... Чи ви цього не знаєте? А що перевиконуємо? Те, чого не виконали?.. Та я ж не встигну вимовити цих слів, як буде «пожвавлення в залі»...

— А якщо почати просто, по-діловому: «Ставлячи перед собою дедалі складніші завдання, наш колектив...»

— О господи! — аж застогнав Петро Петрович. — Які складніші завдання?.. З найпростішими не можемо впоратися...

В запасі помічника залишалася ще одна фраза, якою він починав триста з півтори тисячі промов для своїх шефів-начальників. І він несміливо запропонував:

— Петре Петровичу, вищесидячим товаришам дуже подобається, коли промовець починає свій виступ ось так: «Зваживши свої можливості, наш колектив...»

— Все! Баста! — грюкнув кулаком об стіл Петро Петрович. — Ви вільні. І вся ваша група теж. Нехай ідуть на свої робочі місця. Я сам собі напишу промову, хоч це й не входить у мої прямі обов'язки.

Він надовго замислився. Відтак узяв ручку і впевнено вивів першу фразу; «Йдучи назустріч ювілеєві рідного міста, наш колектив, зваживши свої можливості, вирішив трудитися з великим піднесенням».

Відхилившись на спинку стільця, Петро Петрович із полегшенням зітхнув.

________________

Начальник шахти Іван Макарович викликав до себе в кабінет голову шахткому й головного енергетика на конфіденціальну розмову.

— Ну що, добродії, — звернувся він до них, — знову спасуємо перед сусідами? А свято вже на носі... Ваші пропозиції?

— Та ми ось, — почав головний енергетик, — порадились І вирішили оформити наш копер як новорічну ялинку. Розумієте, таким конусом — гірлянди зелених лампочок ніби віти, а між ними голубі й рожеві світильнички. Ну а на вершечку в нас готова велика зірка. Гадаємо, до того часу ми вже виконуватимемо план, і вона горітиме, як-то кажуть, на цілком законних підставах. Ну, а якщо ні, то скажемо, що це, так би мовити, просто елемент оформлення...