Висолопивши язика, влетів до складу старшина Пєсков. Він присів поруч із Дудником на ящик з-під крупів і запитав:

– Ти Трохимовича не бачив?

Дудник знову гепнувся об стіл і осоловіло поглянув на Пєскова.

– Га?

Старшина з повагою поглянув на підборіддя Дудника, яке витримує такі удари.

– Зуби цілі? – запитав він.

– Зуби то нічого, – сказав Дудник, струснувши головою і позіхаючи. – Я ось боюся – стіл доведеться в ремонт віддавати. Кого ти питався?

– Трохимович тут був?

– А-а, Трохимович. Трохимович був, – сказав Дудник, заплющуючи очі і знову підставляючи руку під підборіддя.

– Ти зажди спати, – старшина потермосив його за плече. – Куди він пішов?

Не розплющуючи очей, Дудник махнув вільною рукою в напрямку дверей:

– Туди.

Зрозумівши, що від Дудника толку не буде, старшина вийшов надвір і зупинився, розмірковуючи. Куди йти? Він подумки перебрав усі місця, де б міг бути Трохимович, але той міг бути де завгодно, і придумати зараз щось більш-менш вірогідне старшині було не так просто. Він витяг кишенькового годинника і глянув на нього. Із моменту отримання ним наказу йшла шоста хвилина. Старшина зітхнув. Він знав, що підполковник Пахомов слів на вітер ніколи не кидає. І Пєсков раптом тільки тепер зрозумів, що відбувається, напевне, щось надважливе, раз Чонкіна відправляють кудись літаком. Думка про важливість того, що відбувається, примусила його мозок працювати продуктивніше, старшина ще раз прикинув, де саме міг ховатися Трохимович, і, вже не вагаючись, кинувся до воєнторгівського магазину.

Пєсков не помилився. Трохимович стояв у порожньому магазині поруч із продавщицею Тосею і переповідав їй зміст фільму «Серця чотирьох». На підлозі біля його ніг лежав рюкзак із сухим пайком для Чонкіна.

За хвилину по тому підполковник Пахомов, поглянувши у вікно, побачив таку картину: стежкою в бік казарми з рюкзаком на плечі дрібно підстрибував Трохимович, позаду, підштовхуючи його кулаком у спину, біг старшина Пєсков.

Надвечір того ж дня, сидячи в окремій камері батальйонної гауптвахти, старшина Пєсков продовжував листа своїй нареченій з міста Котласа.

«А взагалі, Любо, – писав він, – життя армійське, звичайно, не мед. Це ж є такі люди, які користуються своїм становищем не для зміцнення військової дисципліни, а зовсім навпаки, з метою, аби знущатися зі свого підлеглого. І, звісно, в цивільному житті такого не буває, бо там кожна людина, відпрацювавши свої вісім годин на виробництві, вважає себе вільною, і коли якийсь інженер чи майстер накаже їй щось, то вона може послати його кудись подалі, і правильно зробить».

Ото вже правда: життя людини сповнене несподіванок. Коли б у цей день усе йшло за накресленим планом, то Чонкін після політзанять мав би привезти на кухню дрова, потім – обід, потім – сон, після сну – лазня. У лазні обіцяли видати нове обмундирування. (Чонкін уже розраховував відкласти це обмундирування і дві пари нових онуч на предмет майбутньої демобілізації.) Після лазні – знову на стайню, на склад по продукти для вечері, потому ввечері на відкритому майданчику – концерт художньої самодіяльності.

І раптом – трах-бах! – викликали в казарму, видали гвинтівку, скатку, рюкзак, посадили в літак, і через якихось півтори години Чонкін був уже чортзна-де, в селі, про яке він досі ніколи не чув і не підозрював, що воно існує на світі.

Його ще нудило від щойно пережитого першого в житті польоту, а пілоти (той, який його сюди привіз, та інший, котрий чекав тут) зачохлили зіпсований літак, прив’язали його до землі, сіли в справний і полетіли, наче їх тут і не було, а Чонкін залишився віч-на-віч із літаком і натовпом, що оточував його. Але й натовп поступово розсмоктався, покинувши Чонкіна на самоті.

Залишившись сам, він обійшов довкола літака, посмикав елерони і кермо повороту, вдарив ногою по колесу. І сплюнув. Навіщо його охороняти, від кого охороняти і скільки часу – невідомо. Підполковник Пахомов сказав – можливо, тиждень, а можливо, і більше. За тиждень можна від нудьги сконати. Раніше хоч із конем поговориш, і то діло. Він узагалі любив розмовляти з конем більше навіть, ніж з людьми, бо людині скажеш щось, та не те, ще й неприємностей матимеш купу, а кінь, хоч що йому скажи, все приймає. Чонкін із ним бесідував, радився, розповідав про своє життя, про старшину, жалівся на Самушкіна і на кухаря Шурка, кінь розумів що чи не розумів, а махав хвостом, кивав головою – реагував. А з цим драндулетом хіба погомониш? Він же неживий. Чонкін ще раз сплюнув і пройшов від носа до хвоста й від хвоста знову до носа. Роззирнувся.

Тутешня природа не подобалася йому вкрай. За три сотні кроків від нього крізь кущі верболозу свинцево блищала річка з дивною назвою Тьопа. Чонкін не знав, що вона так зветься, але все одно було гидко. Миршавий лісок, який тягнувся нижче за течією Тьопи, Чонкіну не подобався ще більше, а вже про решту простору й казати нічого. Земля була гола, горбиста і з камінням, село бідне. Два будинки обшальовані, решта – з потемнілих колод, наполовину повростали в землю, криті який дранкою, який – соломою.

Порожньо в селі. Хоч скільки дивися, не вгледиш живої людини. І нічого дивного в цьому немає – всі на роботі. А хто не на роботі, ховаються від спеки по хатах. Тільки смугасте теля, видно, одбилося від череди, лежить посеред шляху, висолопивши од спеки язика.

Якийсь чоловік проїхав на велосипеді берегом річки з граблями, прив’язаними за спиною.

– Ег-ге-ей! – загукав до нього Чонкін, але той не зупинився, не озирнувся, певне, не почув.

Іван прилаштував рюкзак на крилі літака і розв’язав, аби поглянути, що там йому поклали. У мішку лежали дві буханки хліба, банка м’ясних консервів, банка рибних, банка концентратів, шматок ковбаси, твердої, як дерево, і декілька шматочків цукру, загорнутих у газету. На тиждень, звичайно, не густо. Знав би заздалегідь, потяг би щось із льотної їдальні, а тепер що ж…

Пройшовся Чонкін знову вздовж літака. Кілька кроків туди, кілька назад. Узагалі, звичайно, є в його становищі й свої переваги. Зараз він не просто Чонкін, до якого можна запросто підійти, ляснути по плечу, сказати: «Гей ти, Чонкін» чи, наприклад, плюнути у вухо. Зараз він вартовий – особа недоторкана. І, перш ніж плюнути у вухо, мабуть, подумаєш. Тільки що: «Стій! Хто йде?», «Стій! Стрілятиму!» Справа серйозна.

Але якщо поглянути на все це з іншого боку…

Чонкін зупинився і, спершись на крило, замислився. Зоставили його тут на тиждень без підміни. А далі що? Статутом вартовому забороняється їсти, пити, палити, сміятися, співати, розмовляти, справляти природну нужду. Але ж стояти тиждень! За тиждень цей статут хочеш не хочеш – порушиш! Дійшовши такого висновку, попрямував до хвоста літака і тут же порушив. Озирнувся довкола – нікого.

Заспівав пісню:

Це була єдина пісня, яку він знав до кінця. Пісня була проста. Кожні два рядки повторювалися:

Чонкін помовчав і прислухався. Знову нікого й нічого! Хоч співай, хоч лусни, нікому ти не потрібен. Йому раптом стало сумніше, ніж досі, і він відчув нагальну потребу погомоніти хоча б із кимось, хоча б про щось.

Озирнувшись, побачив воза, який пилюжив по шляху в напрямку села. Чонкін приклав долоню козирком, придивився: у возі жінок чоловік десять сидять, звісивши ноги з полудрабка, а одна, в червоному платті, стоячи, кіньми править. Побачивши це, Чонкін відчув неймовірне хвилювання, яке ставало тим більшим, що ближче під’їжджав віз. Коли він зовсім наблизився, Чонкін і геть заметушився, застебнув комір і рвонув до шляху.

– Гей, дівки! – загукав він. – Давай сюди!

Дівки загомоніли, засміялися, а та, котра правила кіньми, прокричала у відповідь: