«Значить, ти не бачиш цього стовпа! – закричав старшина. – А от я тобі зараз око вийму, тоді ти в мене все побачиш, що треба!» Із цими словами старшина підійшов до нього, вийняв праве око, простягнув уперед, у простір, і цим вийнятим оком Чонкін дійсно побачив перед собою потрісканий стовп, на якому горіла лампочка. Він ще подумав: навіщо вона, цікаво, горить, коли й без неї світла досить? Він узяв у старшини власне око і пішов у напрямку до стовпа, але згадав про літак і озирнувся.

Літак був тут же, за спиною. Він непорушно завис у повітрі над землею, а кінь безпорадно чеберяв ногами, проте не міг зрушити з місця. «Треба б його підкувати», – подумав він і побачив старшого політрука Ярцева, який вийшов з-за гори і манив його пальцем. Чонкін озирнувся на старшину, щоб спитати в нього дозволу, але старшина вже був зайнятий іншим: він мчав верхи на каптенармусі Трохимовичу по якомусь наїждженому колу, а посеред кола стояв підполковник Пахомов і батожив довгим нагаєм то одного, то другого.

Коли Чонкін підійшов до Ярцева, той нахилився до самого його вуха, а Чонкін злякався і закрив вухо долонею. «Не бійся, не плюне», – сказав позаду Самушкін. Іван забрав руку. Ярцев ураз перекинувся жуком і заліз йому у вухо. Чонкіну стало лоскотно, він хотів витрусити Ярцева, але той тихо мовив: «Не хвилюйтеся, товаришу Чонкін, ви – особа недоторкана, і я вам зробити нічого не можу. Мені доручено повідомити вам, що в товариша Сталіна ніяких дружин не було, бо він сам – жінка».

Сказавши це, Ярцев знову перекинувся людиною, зістрибнув на землю і подався за гору.

Тут з неба повільно спустився товариш Сталін. Він був у жіночому платті, вусатий і з люлькою в зубах. У руках він тримав гвинтівку.

– Це твоя гвинтівка? – строго запитав він з легким грузинським акцентом.

– Моя, – пробурмотів Чонкін неслухняним язиком і простягнув руку до гвинтівки, але товариш Сталін відсторонився і сказав:

– А де старшина?

Підлетів старшина верхи на Трохимовичі. Трохимович нетерпляче рив землю копитом, намагаючись скинути із себе старшину, але той міцно тримав його за вуха.

– Товаришу старшина, – сказав Сталін, – рядовий Чонкін кинув свій пост, втративши при цьому бойову зброю. Нашій Червоній Армії такі бійці не потрібні. Я раджу розстріляти товариша Чонкіна.

Старшина поволеньки зліз із Трохимовича, взяв у Сталіна гвинтівку і наказав Чонкіну:

– Лягти!

Чонкін ліг. Під ним була пилюка, грузька пилюка, яка його засмоктувала, лізла в рот, у вуха, в очі. Він намагався розгребти пилюку руками, ждав команди «відставити», але команди не було, і він провалювався дедалі глибше й глибше. Раптом до його потилиці доторкнулося щось холодне, він зрозумів, що це цівка рушниці і зараз гримне постріл…

…Він прокинувся, вкритий холодним потом. Поруч із ним, притулившись до його плеча, спала якась жінка, він не одразу згадав, хто ця жінка і як вони опинилися в одному ліжкові. Лише побачивши свою гвинтівку, яка спокійно висіла на вішалці для верхнього одягу, все згадав, зістрибнув на холодну підлогу і, наступаючи на зав’язки кальсонів, кинувся до вікна.

За вікном світало. Літак стояв на тому ж місці, його невеликі недоладні крила чітко чорніли на тлі просвітлілого неба. Чонкін полегшено зітхнув і, озирнувшись, зустрівся з Нюриним поглядом. Нюра хотіла заплющити очі, але не встигла, тепер не дивитися було б нерозумно, а дивитися – соромно. І соромно було, що рука її, пухка, біла, гола до плеча, лежить поверх ковдри. Нюра поволі потягла руку вбік, аби сховати, і при цьому всміхнулася ніяково. Чонкін теж знітився, але, не бажаючи цього показувати, не знаючи, що вчинити, ступив до Нюри, взяв її руку в свою, потряс злегка і сказав:

– Здрастуйте.

Того ранку жінки, які вигонили в поле худобу, бачили, як із Нюриної хати, босий і без гімнастерки, вийшов Чонкін. Наблизившись до літака, він довго одв’язував його, потім розібрав частину тину, вкотив літака на город, а тин знову загородив воринами.

Визначною рисою голови Голубєва була непереборна схильність до сумнівів. Коли дружина вранці питала його: «Що їстимеш – яєчню чи картоплю?» Він відповідав: «Давай картоплю».

Вона діставала з печі чавунець із картоплею, і цієї ж миті він знав цілком певно, що хоче яєчні. Дружина пхала чавунець назад і йшла в сіни по яйця. Повертаючись, зустрічалася з винуватим поглядом чоловіка – він знову хотів картоплі.

Іноді він навіть сердився:

– Давай щось одне, не примушуй мене думати про дурниці.

Право на вибір його завжди пригнічувало. Він невимовно мучився, коли міркував, яку сьогодні зодягти сорочку – зелену чи синю, які чоботи – старі чи нові. Щоправда, за останні двадцять з гаком років у країні було чимало зроблено для того, аби Голубєв не сумнівався, проте якісь сумніви в нього все ж лишалися і поширювалися часом навіть на такі речі, в яких узагалі сумніватися на той час було не заведено. І недарма другий секретар райкому Борисов казав іноді Голубєву:

– Ти ці свої сумніви облиш. Зараз треба працювати, а не сумніватися.

І ще він казав:

– Пам’ятай, за тобою ведеться пильне спостереження.

А втім, він казав це не лише Голубєву, а й багатьом іншим. Яке спостереження і як саме воно ведеться, Борисов не говорив, може, й сам не знав.

Якось Борисов провадив у райкомі нараду голів колгоспів із питання підвищення надоїв за поточний квартал. Колгосп Голубєва займав середнє місце з показників, його не хвалили й не лаяли, він сидів і розглядав новий гіпсовий бюст Сталіна, що стояв біля вікна на коричневому підвазоннику. Коли нарада закінчилася і всі стали розходитися, Борисов затримав Голубєва. Зупинившись біля погруддя вождя і машинально погладивши його по голові, секретар сказав:

– Ось що, Іване Тимофійовичу, парторг твій Килін каже, що ти мало уваги приділяєш наочній агітації. Зокрема, не дав грошей на діаграму росту промислового виробництва.

– Не дав і не дам, – твердо сказав Голубєв. – Мені корівник нема за що будувати, а йому тільки діаграми свої малювати, тринькати колгоспні гроші.

– Що значить – тринькати? – сказав секретар. – Що значить тринькати? Ти розумієш, що ти кажеш?

– Я розумію, – сказав Голубєв. – Я все розумію. Тільки шкода мені цих грошей. Їх у колгоспі й так не вистачає, не знаєш, як діри затикати. А ви ж потім самі з мене три шкури злупите, бо я – голова.

– Ти насамперед комуніст, а вже потім голова. А діаграма – це справа великої політичної ваги. І мені дивно бачити комуніста, котрий це недооцінює. І я ще не знаю, те, що ти кажеш, помилка чи тверде переконання, і, коли й надалі триматимешся тієї ж позиції, ми тебе ще перевіримо, ми в саму душу до тебе зазирнемо, чорт тебе забери! – розсердившись, Борисов ляснув Сталіна по голові і затряс рукою від болю, але враз вираз болю на його обличчі змінився виразом смертельного страху.

У нього одразу пересохло в горлі. Він розкрив рота й дивився на Голубєва незмигно, наче загіпнотизований. А той і сам до смерті злякався. Він волів би не бачити цього, але ж бачив, бачив! І як тепер бути? Удати, що не помітив? А раптом Борисов побіжить каятися, тоді він викрутиться, а йому, Голубєву, дістанеться за те, що не заявив. А коли заявити, то теж залюбки посадять, хоча б за те, що бачив.

Обидва пам’ятали випадок, коли школяр стріляв у вчительку з рогатки, а влучив у портрет і розбив скло. Коли б він вибив учительці око, йому, можливо, вибачили б, як неповнолітньому, але ж він влучив не в око, а в портрет, а це вже замах, ні більше, ні менше. І де тепер цей школяр, ніхто не знав…

Першим опам’ятався Борисов. Він поквапно дістав із кишені металевий портсигар і, розкривши його, тицьнув Голубєву. Той завагався – брати чи не брати. Відтак усе ж зважився – взяв.

– Ага, так про що ми з тобою говорили? – запитав Борисов, наче нічого й не сталося, але про всяк випадок відходячи від погруддя подалі.

– Про наочну агітацію, – послужливо нагадав Голубєв, потроху отямлюючись.