Улітку, за гарної погоди, політзаняття відбувалися зазвичай не в приміщенні, а на галявині невеликого гаю, узбіч містечка. Чонкін, як завжди, запізнився, але цього разу не з власної вини. Спершу його виховував старшина, далі кухар Шурко в найостанніший момент послав його на склад по крупу. Комірника на складі не виявилося, довелося бігати по всьому містечку, розшукувати. Коли Чонкін приїхав нарешті конем до гаю, всі уже зібралися. Під час появи Чонкіна керівник занять старший політрук Ярцев вельми тонко пожартував, що, мовляв, раз Чонкін з’явився, значить, тепер усе гаразд – можна й розпочинати.

Бійці розташувалися на невеличкій галяві довкола широкого пенька, на якому сидів старший політрук Ярцев.

Чонкін випріг коня і прив’язав його неподалік до дерева, аби той зміг щипати траву, а собі вибрав місце попереду бійців, подалі від керівника занять. Він сів, підібгавши під себе ноги, і лише після цього роззирнувся. І одразу зрозумів, що місце вибрав найневдаліше. Поруч із ним, дивлячись на нього насмішкуватими голубими очима, сидів його заклятий ворог Самушкін. Цей Самушкін ніколи не поминав нагоди, аби вчинити Чонкіну якусь капость: у їдальні змішував цукор із сіллю, в казармі вночі (в тих рідкісних випадках, коли Чонкіну доводилось усе ж там спати) зв’язував докупи штани й гімнастерку, і Чонкін через це запізнювався на шикування. А якось Самушкін влаштував Чонкіну «велосипед» – уклав сплячому поміж пальці ніг клаптики паперу й підпалив. За це він отримав два наряди поза чергою, а Чонкін три доби шкутильгав.

Побачивши Самушкіна, Чонкін збагнув, що краще б він сів у мурашник, бо з грайливого настрою Самушкіна одразу зрозумів, що добра від нього ждати зайве.

Вивчали тему: «Моральне обличчя бійця Червоної Армії». Старший політрук Ярцев дістав із великого жовтого портфеля, що лежав у нього на колінах, конспект, погортав його, коротко нагадав бійцям те, про що йшлося на минулих заняттях, і запитав:

– Хто бажає виступити? Чонкін? – здивувався він, помітивши, що в Чонкіна сіпнулася рука.

Чонкін підвівся, поправив під паском гімнастерку і, переступаючи з ноги на ногу, втупився Ярцеву просто в очі. Так вони дивилися один на одного доволі довго.

– Ну що ж ви не відповідаєте? – не витримав Ярцев.

– Не готовий, товаришу старший політрук, – нерішуче пробурмотів Чонкін, опускаючи очі.

– Навіщо ж тоді ви піднімали руку?

– Я не піднімав, товаришу старший політрук, я жука діставав. Мені Самушкін кинув за шию жука.

– Жука? – зловісним голосом перепитав Ярцев. – Ви що, товаришу Чонкін, прийшли сюди вчитися чи жуків ловити?

Чонкін мовчав. Старший політрук підвівся і схвильовано закрокував галявиною.

– Ми з вами, – розпочав він, повільно підшукуючи слова, – вивчаємо дуже важливу тему: «Моральне обличчя бійця Червоної Армії». Ви, товаришу Чонкін, із політпідготовки відстаєте від більшості бійців, які на політзаняттях уважно слухають керівника. Але ж не за горами інспекторська перевірка. Із чим ви до неї прийдете? Тому, між іншим, і дисципліна у вас кульгає. Минулого разу, коли я був черговим по частині, ви не вийшли на фіззарядку. Ось вам конкретний приклад того, як слабка політична підготовка веде до прямого порушення військової дисципліни. Сідайте, товаришу Чонкін. Хто бажає виступити?

Здійняв руку командир відділення Балашов.

– Ось, – сказав Ярцев, – чомусь товариш Балашов завжди першим підводить руку. І його завжди приємно слухати. Ви конспект підготували, товаришу Балашов?

– Підготував, – скромно, але з гідністю сказав Балашов.

– Я знаю, що підготували, – сказав Ярцев, дивлячись на Балашова з неприхованою любов’ю. – Відповідайте.

Старший політрук знову сів на пеньок і, щоб показати заздалегідь, яку велику насолоду одержить він від чіткої і правильної відповіді Балашова, заплющив очі.

Балашов розгорнув загальний зошит у картонній палітурці і став читати голосно, виразно, не вставляючи від себе жодного слова.

Доки він читав, бійці займалися хто чим. Один, сховавшись за спину товариша, захопився «Мадам Боварі», двоє грали в «морський бій», Чонкін заглибився в свої думки. Думки в нього були різні. Уважно спостерігаючи життя, осягаючи його закони, він зрозумів, що влітку звичайно буває тепло, а взимку холодно. «А ось коли б було навпаки, – міркував він, – улітку холодно, а взимку тепло, то тоді б літо називалося – зима, а зима називалася б літо». Потім йому спало на думку інше, ще важливіше й цікавіше, але він ураз забув, що саме, і ніяк не міг пригадати. І думка про втрачену думку була нестерпною. У цей час його стусонули в бік. Чонкін озирнувся і побачив Самушкіна, про якого зовсім забув. Самушкін поманив його пальцем, показуючи, аби Чонкін нахилився, він, Самушкін, щось йому скаже. Чонкін завагався. Самушкін знову щось задумав. Крикнути у вухо, може, побоїться, старший політрук тут, а плюнути може.

– Чого тобі? – пошепки запитав Чонкін.

– Та ти не бійся, – прошепотів Самушкін і сам нахилився до Чонкінового вуха. – Ти знаєш, що в Сталіна було дві дружини?

– Одчепися, – відмахнувся Чонкін.

– Правду тобі кажу. Дві дружини.

– Годі теревенити, – сказав Чонкін.

– Не віриш – запитай у старшого політрука.

– Та навіщо мені це потрібно? – упирався Чонкін.

– Запитай, будь другом. Я запитав би, але мені незручно, я минулого разу задавав багато запитань.

По обличчю Самушкіна було видно, що йому дуже важливо, аби Чонкін надав йому цю дріб’язкову, врешті, послугу. І Чонкін, як людина добра, не вмів нікому й ні в чому відмовляти, тож здався.

Балашов усе ще читав свій конспект. Старший політрук слухав його неуважно, знаючи, що Балашов – боєць акуратний, напевне, переписав до конспекту все слово в слово з підручника і ніяких несподіванок у його відповіді бути не може. Але часу зоставалося обмаль, треба було опитувати інших, і Ярцев перебив Балашова.

– Дякую, товаришу Балашов, – сказав він. – У мене до вас ще запитання: чому наша армія вважається народною?

– Тому що вона служить народові, – не затинаючись, відповів Балашов.

– Так, а кому служать армії капіталістичних країн?

– Жменьці капіталістів.

– Правильно, – Ярцев був дуже втішений. – Я із задоволенням прослухав вашу відповідь. Ви правильно мислите, робите з пройденого матеріалу слушні висновки. Я ставлю вам «відмінно» і проситиму командира батальйону оголосити вам подяку з занесенням до особової справи.

– Служу трудовому народу, – тихо сказав Балашов.

– Сідайте, товаришу Балашов, – і своїми вузькими пронизливими очима старший політрук огледів бійців, які сиділи перед ним. – Хто хоче далі розвинути думку попереднього промовця?

Чонкін сіпнув рукою. Ярцев помітив.

– Товаришу Чонкін, як накажете розуміти ваш виразний жест? Може, ви знову боретеся з жуком?

– Запитання, товаришу старший політрук.

– Прошу, – політрук широко всміхнувся, всім своїм виглядом показуючи, що, звичайно, Чонкін може задати тільки дуже просте запитання і, можливо, навіть дурне, але він, Ярцев, мусить опускатися до рівня кожного бійця і роз’яснювати незрозуміле. І він помилився. Запитання, можливо, було дурне, але не таке просте.

– А правда, – запитав Чонкін, – що в товариша Сталіна було дві дружини?

Ярцев зірвався на ноги так різко, наче йому в одне місце ввіткнули шило.

– Що? – заволав він, тремтячи від люті й переляку. – Ви що верзете? Ви мене в цю справу не вплутуйте. – Він негайно збагнув, що сказав щось не те, і зупинився.

Чонкін розгублено кліпав. Він ніяк не міг зрозуміти, чим викликана така лють старшого політрука, і спробував пояснити своє запитання.

– Я, товаришу старший політрук, нічого, – сказав він. – Я тільки хотів попитати… Мені казали, що в товариша Сталіна…

– Хто вам казав? – закричав Ярцев не своїм голосом. – Хто, я вас запитую? Із чужого голосу співаєте, Чонкін?

Чонкін безпорадно озирнувся на Самушкіна, той спокійно гортав «Короткий курс історії ВКП (б)», наче все, що відбувалося, зовсім його не обходило. Чонкін розумів, що, коли послатися на Самушкіна, той відмовиться не зморгнувши. І, хоча Чонкін ніяк не міг дотямкувати, чим саме викликаний такий неймовірний гнів старшого політрука, йому було ясно, що Самушкін його знову підвів, можливо, навіть більше, ніж тоді, коли влаштував «велосипед».