Досліди ці поки що реальних результатів не давали, хоча деякі характерні ознаки шдосу стали вже з’являтися: листки і стебла на ньому були наче картопляні, зате коріння – викапане помідорне. Але, незважаючи на численні невдачі, Гладишев не вішав носа, розуміючи, що справжнє наукове відкриття вимагає праці і багатьох жертв. Люди, котрі знали про ці досліди, ставилися до них з недовір’ям, однак хтось Гладишева помітив і підтримав, чого не могло бути в прокляті царські часи.

Якось у районній газеті «Більшовицькі темпи» було видрукувано про Гладишева великий, у два підвали, нарис під рубрикою «Люди нового села», який називався «Селекціонер-самородок». Тут же було вміщено й фотографію самородка, який схилився над кущем свого гібрида, наче розглядаючи крізь нього зримі риси прекрасного майбутнього нашої планети. Після районної відгукнулася й обласна, надрукувавши невелику замітку, а далі вже й всесоюзна в проблемній статті «Наукова творчість мас» згадала прізвище Гладишева в загальному списку. У своїх пошуках і в боротьбі з рутиною Гладишев опирався ще на відгук одного сільгоспакадеміка, хоча відгук був негативним. На листа, надісланого йому особисто, академік відповів, що досліди, які провадить Гладишев, – антинаукові й безперспективні. Але, попри все, він радив Гладишеву не розчаровуватися і, посилаючись на приклад древніх алхіміків, стверджував, що в науці ніяка праця не буває даремною, можна шукати одне, а знайти інше. І лист цей, незважаючи на його зміст, справив на адресата сильне враження, тим паче, що надрукований був на офіційному бланку солідної установи, де Гладишева називали «шановний товаришу Гладишев» і де академік власноручно залишив підпис. І на всіх, хто читав листа, це теж справляло певне враження. Але коли самородок – укотре вже – розпочинав із кимось обговорювати перспективи, які відкриються перед світом після впровадження шдосу, люди нудилися, відходили вбік, і Гладишев, подібно до багатьох наукових геніїв, перебував у цілковитій самотності, доки не трапився йому Чонкін.

Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі – підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).

Чонкін помахає селекціонеру рукою:

– Сусіде, здоров!

– Бажаю здрастувати, – ввічливо відповість сусід.

– Як життя? – поцікавиться Чонкін.

– Труджусь, – звучить скромна відповідь.

Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.

– Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?

– Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.

– Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? – цікавиться Чонкін.

– У цьому має вийти, – з надією зітхає Гладишев. – Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?

– Та хто його зна, – сумнівається Чонкін, – зараз начебто й не розбереш.

– Ну як же ж не розбереш, – ображається Гладишев. – Ти поглянь, кущі які пишні.

– Щодо пишноти, це так, – погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. – Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?

– Ні, так не може, – терпляче пояснює Гладишев. – Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати – зовнішній плід.

– А взагалі-то було б цікаво, – не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але що дурніше запитання, то розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. Щодень міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися по-сімейному: Чонкін із Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).

Того дня Чонкін устиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Нюриному фартуху сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить у жіночому фартуху біля вікна та ще й вишиває, – сміхота, та що вдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.

Зараз він теж почав вишивати, але робота не йшла, думки про непевність його становища відволікали. Декілька разів він виходив на ґанок побалакати з Гладишевим, але того десь не було, а зайти до нього додому, потурбувати Чонкін посоромився, тим паче, що до цього жодного разу туди не заходив.

Щоб якось згайнувати час, узявся за тупішу, ніж вишивання, роботу – миття підлоги. Брудну воду виніс за хвіртку і вилив на дорогу.

Дівчинка років п’яти в квітчастому ситцевому платтячку гралася біля тину з кабаном Борком: зняла з голови шовковий бантик і пов’язала Боркові на шию. Борко крутив шиєю, намагаючись роздивитися бантик, але це йому не вдавалося. Побачивши Чонкіна, дівчинка поквапно зняла бантик з Борка і затисла в руці.

– Ти чия будеш, дівчинко? – запитав Іван.

– Я Киліна, а ти чий?

– А я сам свій, – посміхнувся Іван.

– А я таткова й мамина, – похвалилася дівчинка.

– А кого ти більше любиш – тата чи маму?

– Сталіна, – сказала дівчинка і, зніяковівши, втекла.

– Ти диви, Сталіна, – дивлячись їй услід, Чонкін похитав головою.

А втім, Сталіна він теж любив своєрідною любов’ю.

Помахуючи порожнім відром, попростував він назад до хати, і в цей час на свій ґанок виліз Гладишев, скуйовджений, з червоними смугами на щоці.

– Агов, сусіде! – зрадів Чонкін. – А я тебе тут дожидаюся більше години, куди це, міркую, запропав?

– Задрімав трохи, – ніяково сказав Гладишев, потягуючись і позіхаючи. – Після обіду книжку приліг прочитати про селекцію рослин, а воно, бач, розморило. Спека ж яка стоїть, просто кара. Не буде дощу – геть-чисто все вигорить.

– Сусіде, – сказав Чонкін, – хочеш тютюнцю? У мене самосад міцний, аж у горлі дере. Нюрка вчора на ринку в Долгові купила.

Він закотив фартуха, дістав із кишені маслянку з-під рушничного масла, набиту тютюном, і газету, складену книжечкою.

– Тютюн для здоров’я – шкідливе діло, – проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи. – Учені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.

Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.

– Таки міцний тютюнець, – схвалив він.

– Тютюнець – самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон, – підтримав Чонкін. – А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.

– Яке діло? – скосив на нього око Гладишев.

– Та діло дрібниця, дурниця зовсім.

– Ну а все ж таки?

– Та так, не варто навіть і казати.

– Ну, раз не варто – не кажи, – розсудив Гладишев.

– Це, звичайно, так, – погодився Чонкін. – Але, з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?

– Так, це негаразд, – сказав Гладишев. – Ти тепер зовешся альфонс.

– Ну, це ти облиш, – не погодився Чонкін. – Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. У школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні – знай, тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.