– А розписатися вмієш? – запитав Гладишев.
– Оце я можу. І читати, і розписуватися. Я, знаєш, як розписуюся? Спершу пишу «І», потім «Ч», потім кружечок, і далі все літера до літери і насамкінець таку рисочку з вивертом, і на всю сторінку від краю до краю. Утямив?
– Зрозуміло, – сказав Гладишев. – А папір, чорнило в тебе є?
– Аякже, – сказав Іван. – Нюрка ж поштаркою працює. Теж робота, скажу тобі, не для кожного. Голову треба велику мати.
– Ну, гаразд, – нарешті згодився Гладишев. – Пішли до тебе. А то в мене там жінка з дитиною, заважатимуть. А це справа серйозна, тут треба писати політично витримано.
Через годину політично витриманий документ було складено. Мав він такий вигляд:
Командиру батальйону тов. Пахомову
від рядового червоноармійця тов. Чонкіна Івана
РАПОРТ
Дозвольте доповісти, що за час Вашої відсутності і моєї присутності на посту, а саме по охороні бойової техніки – літака, ніяких подій не сталося, про що повідомляю в письмовій формі. А також дозвольте доповісти, що, вихований у дусі беззавітної відданості нашій Партії, народу і особисто Великому Генію тов. Сталіну Й. В., я готовий і надалі безвідмовно служити для захисту нашої Соціалістичної Батьківщини і охороні її кордонів, для чого прошу видати мені сухий пайок на невизначений час, а також недоотриманий мною комплект обмундирування.
У моєму проханні прошу не відмовити.
При цьому зостаюся…
– Складно, – схвалив Чонкін творіння Гладишева і поставив свій підпис, як обіцяв, через усю сторінку.
Гладишев написав ще й адресу на підготовленому Чонкіним конверті без марки і пішов задоволений.
Чонкін поклав конверта на стіл, узяв розтягнуту на п’яльцях серветку і сів до вікна. За вікном було вже не так спекотно, сонце хилилося до заходу. Скоро мала прийти Нюра, кабан Борко чекав її вже на горбі за селом.
12
Прив’язавши коня біля Нюриної хвіртки, голова Голубєв зійшов на ґанок. Не можна сказати, щоб при цьому він був геть незворушний, швидше навпаки, він заходив до Нюриної хати, відчуваючи приблизно таке хвилювання, як тоді, коли входив до першого секретаря райкому. Але він ще дорогою вирішив, що зайде, і зараз не хотів одступати від цього свого рішення.
Постукав у двері і, не чекаючи дозволу, відчинив їх. Чонкін, уздрівши його, злякано і розгублено забігав очима по кімнаті, шукаючи, куди б це засунути п’яльці.
– Рукоділлям займаєтеся? – запитав голова ввічливо, але підозріло.
– Хоч чим би займатися, аби не займатися, – сказав Чонкін і жбурнув п’яльці на лавку.
– Атож, – мовив голова, тупцяючи біля дверей і не знаючи, що казати далі. – Так, так, – сказав він.
– Так чи не так, перетакувати не будемо, – пожартував у відповідь Чонкін.
«Щось він крутить, уникає відповіді», – відзначив подумки голова і вирішив підійти до співбесідника з іншого боку, зачепивши питання зовнішньої політики.
– У газетах пишуть, – обережно сказав він, підходячи ближче до столу, – німці знов Лондон бомбили.
– У газетах чого не напишуть, – ухилився Чонкін від прямої відповіді.
– Як це так, – схитрував Голубєв. – У наших газетах дурниць не напишуть.
– А ви в якій справі? – запитав Чонкін, відчуваючи каверзу.
– А ні в якій, – безпечно сказав голова. – Просто зайшов поглянути, як живете. Донесення пишете? – запитав він, угледівши на столі конверт з військовою адресою.
– Та так, пишу, що трапиться.
«До чого ж розумна людина! – подумки захоплювався голова. – І з цього боку до нього підійдеш, і з іншого, а він все одно відповість так, що нічого не втямиш. Певно, вищу освіту має. А може, і французьку розуміє».
– Кес кесе, – сказав він несподівано для себе єдині французькі слова, які були йому відомі.
– Що таке? – Чонкін звів на нього злякані очі і закліпав почервонілими віями.
– Кес кесе, – вперто повторив голова.
– Що це ти? Що верзеш? – занервував Чонкін і схвильовано заходив кімнатою. – Ти покинь такі слова говорити. Ти говори, що треба, а так нічого. Я тобі теж не в тім’я битий.
– Я й бачу, що не в тім’я битий, – вирішив наступати голова. – Установили тут стеження. Дурні, гадаєте, не тямлять. А дурні нині теж порозумнішали. Ми все розуміємо. Може, в нас щось і не так, та не гірше, ніж в інших. Ото, приміром, «Ворошилов» чи «Заповіти Ілліча» – повсюди одна й та ж картина. А те, що минулого року сіяли по мерзлому ґрунту, так це ж за наказом. Згори наказують, а колгоспник за все відповідає. Не кажучи вже про голову. А ви тут літаками літаєте, пишете! – кричав він, розпалюючись дедалі більше й більше. – Ну й пишіть, що хочете. Напишіть, що голова колгосп розвалив, напишіть, що пияк. Я сьогодні ось випив і від мене тхне, – він нахилився до Чонкіна і дихнув йому просто в ніс. Чонкін відсахнувся.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
