Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.

Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:

– Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!

Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.

Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився зза стола й підбіг до неї.

– Чому ти мовчиш? – стискав він кулаки. – Про віщо думаєш? Про піаніно?

Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:

– Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!

Ридала бурхливо й нестримно.

Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.

Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що «в разі чогонебудь» негайно забирає речі і їде до своєї матері.

Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.

Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.

– Як усе це негарно вийшло, безглуздо! – шепотів він. – Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..

За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.

Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша – ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…

І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.

Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.

А в Зізі в цей час уже сидів «чиновничок», і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.

VIII

Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертвосіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували зпід ріденьких рудуватих брів. Ніс – ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще – дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи – губів не було, було дві стулені печериці.

Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, – певно, за п'ятдесят.

– Чи далеко ще? – питав Базилевич.

– Ні, ні, ні, – вимахував руками чиновничок. – Що, нетерплячеться? Хіхіхі, встигнемо, не на пожежу. Ху, прости Господи, яка спека!

Дістав клітчасту хусточку і витирав мокрого лоба.

– Я, знаєте, в чоботях. І зиму так, і літо. Воно в чоботях, знаєте, якось те… безпечніше, твердіше, хіхі… Що, нетерплячеться? – знову забігав наперед і зазирав у обличчя.

Від його дрібної чечітки, від очей, що трусились і метушились, як злякані мишенята, від цього дурного безглуздого слова «нетерплячеться» робилось Базилевичеві до отрути нудно.

– Чи скоро вже? – думав. Ішов і тихо, про себе, повторював: «Господи, Господи, куди я йду?..» – і тоді знову: «Господи, Господи…»

Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.

– От, чортяка, пече як! – сказав уже вголос. – Чи ми дійдемо коли, чи ні?

Чиновничок забіг наперед.

– Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хіхі… як кажуть, свистить, мов у димарі, – показав він на кишеню.

– Я заплачу, – сказав Базилевич.

У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.

– Краснії дворяни, порфельчиками помахують, – почув Базилевич її голос. – Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..

Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.

– Дядінька, дай копієчку! Єйбогу, голодний, дядінька, – вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.

– Холера б вас видушила, голозадих! – відповів «дядінька». – Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!

Хлопчик бликнув білками очей і зник.

– От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, – ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, – танцював і вимахував руками. – А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д'но. А врятуватися від них можна, хіхі… Викопати, знаєте, колодязь – широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хіхі… А зверху земелькою притрусити… Га?..

Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.

– А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хіхі, стрихнінчику…

І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:

– Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець – свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, – вказав на протилежний тротуар. – Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…

Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.

– Швидше пошукай здачі… дві копійки…

Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:

– У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із «ними» – розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз – не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.

Базилевич побачив на воротях велику червонозелену вивіску:

«Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов».

– Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, – побіг уперед чиновничок.

Підіймались рипучими «чорними» східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:

– Тут обережненько, не вкаляйтеся!

І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучозелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.

– Кішка! – нарешті догадався він і сплюнув. – Тьху, будь ти неладна!

14
{"b":"632799","o":1}