«Як воно зараз там, у саду? – думає Базилевич. – От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…»

Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м'яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що осьось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.

У вікнах квартири темно.

«Ніна, певне, вже спить», – думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.

– Ти, Волю?

Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.

«Щось повинно бути», – думає він і так само байдуже відповідає:

– Я, Ніно. Ти ще не спиш?

Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.

– Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? – запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.

– Лізу? Знаю, – відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.

– Ну, так от вона…

Ніна раптом спиняється і мовчить. Її очі, здається, вдивляються в якусь крапку на стелі. Вона ніби забула про те, про віщо почала казати, і нові думки вже, певне, блукають у неї.

Базилевич знає і цю звичку своєї дружини – раптом не доказувати речення – і знає, до чого це веде. Зараз вона мовчить, але все одно речення вона закінчить, коли не зараз, то через хвилину, через дві, через півгодини. Хай же зараз, краще враз відбути це, почути, і тоді вже якось діяти. І Базилевич виводить її із стану байдужого споглядального настрою.

– Нуну, так що вона?

– Вона каже, що можна «прілічне» піаніно купити карбованців за п'ятсот.

Тепер уже Базилевич розуміє, в чому річ. Піаніно!..

Тут скоїлось диво. Вже немає лінивої байдужої Ніни, є живе пустотливе дівча, низеньке й опецькувате. Де поділись ті брівки горбом, ті кошачі зелені очі з фосфоричним блиском? Натомість дві вузенькі щілини, що так і бризкають іскорцями сміху. Руками вона обвиває шию чоловікові, а ноги витупцьовують якийсь шалений танок.

– Ніно, Ніно, Ніночко! – кричить Базилевич. – Ти сказилась, чи що? Пусти, задавиш!

Він уже знає, що зараз буде прохання, потім – сльози, потім – істерика, а в нього на другий день – мігрень.

– Голубчику! Волю! Волюсю! Піаніно! Купи мені піаніно! Ліза каже, що у мене надзвичайний хист… Волю! – Вона душить його за шию, тягне донизу, тупцює обома ногами, аж гулко ходить підлога.

– Ніночко, чи ти… перш усього ж гроші… Де ж узяти стільки грошей? Ти ж сама знаєш…

– Гроші – дурниця, на виплату можна на цілий рік. Ліза каже, що…

– Ти слухай краще, що я кажу. Гроші – раз, а подруге, і так уже кажуть, що я непманом роблюся. Ось килим, крісло, канапка. Хочеш, щоб зовсім з комсомолу викинули? Ти цього хочеш? Піаніно! А де комсомольська етика?

Нове диво: вже немає пустотливого кругленького дівчати з грацією прирученого ведмедя – натомість вигиниста хижа пантера, що осьось готується плигнути на свою жертву. Вже немає щілин очей – натомість два округлі жовтозелені вогники, що палахкотять дикою ненавистю.

– Проклятий! Проклятий! Тобі комсомол рідніший?

– Ніно, ти послухай…

– Не хочу я нічого слухати. Чорт!

– Ніно, так не можна. Давай поміркуємо разом.

– Проклятий деспоте!.. Навіщо було виходити за тебе заміж? Казали ж усі, відмовляли. Куди мої очі тоді дивилися!

Вона падає на канапку і затуляє обличчя долонями, її плечі конвульсивно здригаються від придушеного ридання.

– Ніно, Ніночко!..

– Не смій підходити, не смій!

Похмурий, він мовчки сідає в крісло. Затишна кімната, лампочка з білим матовим абажуром, канапа, килим на стіні – все запрошує до спочинку, до лінощів. А тут тобі таке!..

Базилевич почуває, як десь у серці закипає в нього маленька бульбашка окропу і котить вище, вище – до горла. Він почуває раптом, як ця бульбашка заклекотіла в самісінькому горлі і отот вирветься з нього гидкою лайкою, брудом гострих, колючих слів, нестримним вибухом люті. Тоді він зривається з місця і швидко підходить до вікна. Через тонку фіранку йому видно, як на долоні, увесь центр міста. Безліч золотих вогників поспліталися в кетяги, послалися самоцвітними сузір’ями. А ще далі, аж генген, уже нічого не побачиш – там встає, ніби якийсь важкий золотий туман, мигтіння далекого сяйва залізничних люксів.

Так приємно відчути на гарячому чолі льодовий дотик віконної шибки! Гнів потроху влягається, вже стигне гаряча бульбашка в грудях. За спиною Ніна часто й глибоко схлипує.

«Нащо я справді так… гостро? – думає Базилевич. – Воно таки дійсно добре було б піаніно. От тільки гроші… Хіба якось на виплату. А комсомол?..»

Він рвучко дістав цигарку й запалив.

«Комсомол, що ж? Та й хто там прийде контролювати, яка в мене обстановка в квартирі, кому це потрібно? А потім… хто ж їм винен, що вони не можуть собі справити гарного одягу, купити… піаніно? Хто ж їм винен, що вони меншу платню одержують? Ясно, що вони дурніші за мене, тому й платять їм менше. Та й потреби ж у мене більші, культурніші».

Він знову чомусь пригадує минулі комсомольські збори.

«Чорт би їх узяв, – думає Базилевич. – Нові збори через тиждень – маю, значить, відпустку аж на сім днів. А піаніно?..»

– Ніно, Ніночко, – підходить він до неї, – ти не плач. Якось подумаємо… купимо.

Ніна не відповідає. Вона уявляє себе маленькою, зовсім маленькою дівчинкою, яку ніби всі б'ють і ображають, і ніхто не хоче її захистити. Вона почуває потребу бути зараз такою приниженою й нещасною. Їй робиться шкода самої себе, і вона починає ще дужче схлипувати.

Літо, бабине літо! Останні золотаві деньки! Як торжисто й тихо пливе в повітрі біла, срібляста павутина! Вже давно прокурлюкали над містом довгою стрічкою журавлі. Гляньте! – Ці клени у привокзальному сквері: вони горять! Вони міняться всіма барвами й відтінками: то золотавожовті, то червінькові, то багряні! Вони запалили осінні свічки і прислухаються до останнього палахкотіння. Чуєте, як капає з них золотий стиглий віск: кап, кап, кап… Слухайте! Мовчіть! Відчуйте ще раз це чекання, не розбудіть цього металевого дзвінкого повітря: вдарите – воно задзвенить і розсиплеться на кришталеві скалки. Літо, бабине літо – прощай!..

– Прощай, Колю! Прощай!

Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут – комсомольців! Перон живий – він ворушиться, метушиться. «Бов, бов!» – два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.

– Колю, пиши!

Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихотихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.

– Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія – школа. Сама ж учора писала плаката.

Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:

– Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля – скільки їх поїхало сьогодні!

Ах, це – Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали – ось він тут, лишився. Йому – аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:

– Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.

Він трохи помовчав і додав:

– Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.