Литмир - Электронная Библиотека
A
A
Олесь Донченко

Золотий павучок

І

Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в'юнка музика.

І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.

– Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, – подумав він.

І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годинудві – це вже справжня кара.

Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.

Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!

Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання – і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибокоглибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцноміцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:

– Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… – і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.

Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на «сухість» офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.

«Справді, – подумав він, – ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…» І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі «нові методи» не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.

– Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. – думав Базилевич.

В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.

Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.

Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.

Дватри запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.

– Ну, як там Наталя? – запитує Базилевич.

– А що їй? Нічого. А твоя як? – широко посміхається Коля.

– Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? – ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:

– Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона – дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, – додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.

– Моє життя? Ну… взагалі, як у людей. Хіба про це треба ще питати? Чому ти про це так раптом?

– Та кажу ж, що читав учора… І взагалі це питання, знаєш, таке, що… потребує докладного обговорення.

Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.

Але дивне діло – минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.

«Що це зі мною?» – думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?

І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.

Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, осьось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.

Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, осьось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.

У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:

– А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?

Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.

Ішли втрьох – Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.

«Що ж, хай одсмикує, – дратується він. – Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край».

– Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?

Базилевич кинувся.

Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!

– Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?

У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.

Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, зза паркану.

Справді, ліворуч був сад – ресторан «Оріондо». Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і зза декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.

Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.

1
{"b":"632799","o":1}