Ні, це занадто страшно, це ж – жах! Тікати, спускатись по линві? І це мусить робити він, Базилевич? Ні, ні!..
І враз перед очима стала його камера – невеличкий кам'яний чотирикутник. Ураз пригадалась та картина, що він її так часто уявляв собі: кілька рушниць направлено йому в груди. Випал… кров на траві…
Знову тихо цокнув «вовчок», і те ж саме волосате обличчя тихо запитало:
– Ну, що, розшолопав усе?..
– Господи, Господи, – шепотів Базилевич. – Хіба ж це буде так, хіба ж воно буде?..
Коли ця волосата й кострубата людина просто, без усяких «підходів», забалакала про це, Коля відчув, як холодний льодок пробіг у нього поза шкірою.
Це ж якесь божевілля, це ж просто… ні, Коля не може добрати слова, яким би можна було назвати те, що він зараз почув!
У самому серці в'язниці сидить цей жахний наглядач, цей страшний зрадник, цей нечуваний злочинець! І ця людина насмілюється робити Колі такі пропозиції, ця людина хоче його купити! О, ні, Коля не продається! Коля в першу чергу – комсомолець і червоноармієць. Він буде діяти швидко й рішуче: він негайно заарештує цю людину, цього злочинця, цього…
А наглядач знову вже сховав свої безкольорові очі кудись углиб, під кострубаті похмурі брови, і ось знову, і знову бринить його глухий, придушений голос:
– І думку я вашу добре знаю: арештувати його й край… мене цебто… Ну, і що з того буде? А те буде, що тепер я – наглядач, а тоді хтось інший буде на мойому місці і буде наглядати вже за мною. А ви думали над тим, скільки ви душ загубили б таким своїм вчинком, скільки людських сердець ви розбили б? Поперше, погубили б мене, подруге – дружину «його», потретє, його самого, і, нарешті, себе. Так, так, і себе, бо вас усе життя мучила б думка, що через вас загинув ваш колишній товариш, який – і це головне – зовсім невинний.
– Невинний? – скрикнув Коля. – А хто ж це так турбується про його визволення, яка таємна організація пропонує мені піти на злочин? Хто ті люди?
Кострубата похмура людина з безкольоровими, захованими десь у заглибинах очима, ледвеледве посміхнулася. Заворушилися куточки губів, і наїжилась щетина на бороді:
– Організація ця у вашій уяві. Турбуються родичі й жінка, пам’ятаючи вас, як колишнього товариша, який не захоче смерті… невинної загибелі. «Він» цілком невинний.
– Але ж невинних не тримають у в'язницях, ви самі знаєте?
– Так, знаю. Проти нього тяжке обвинувачення, і його, звичайно, розстріляють. Але він, знову кажу, невинний. Його просто закрутили в якійсь грі, і хтось вийшов сухий із води, посадивши його до в'язниці.
Голова крутиться в Колі. Наглядач так спокійно, так упевнено говорить, ніби він усе знає, ніби знає всі дрібнички цієї справи.
– А може… – зринає десь далеко тривожна думка. – А може ж, і справді невинний?.. Але ж тоді суд… суд розбереться у всьому і, коли невинний, виправдає…
І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:
– А суд що? Звісне діло – доказів багато, суд засудить обов'язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити – не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…
А на другий день знову ті самі розмови, на третій – знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…
…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.
Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..
«І от тепер – кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!» – думає він.
Але звідкілясь із споду, зпід навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.
«Що ж це? Що?» – тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:
– Цієї ночі… цієї ночі…
Так, цієї ночі. І знову, й це – так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна – в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.
«Невже за північ? – він подивився на небо, на бліді сузір’я. – Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…»
Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.
Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.
Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…
– Ще хвилина – і буде пізно! Пізно!
І раптом звідкілясь далекодалеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…
А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..
І ось – він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, – злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!
– Що я роблю? – гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. – Що я роблю? Це ж – кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…
Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.
І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.
Жовтень 1927 – січень 1928.
Харків.
______________________________
Примітка
Олесь (Олександр) Васильович Донченко (1902-1954) відомий як український дитячий письменник, автор казок, віршів та прози для дітей шкільного віку та дошкільнят. Але на початку літературної кар'єри, у 20-х роках, він писав твори для дорослих. Повість Олеся Донченка «Золотий павучок» вперше була надрукована у харківському часописі «Молодняк» №№ 2, 3. Того ж року твір було видано окремою книжкою, а 1929 перевидано з доданим оповіданням «Сурми» (обидва видання – харківського ж видавництва «ДВУ»). Повість зазнала нападок з боку декількох критиків, зокрема через присутню у ній «порнографічну» тему сексу комсомольців. У 1939 році книжка була визнана шкідливою для радянських читачів і вилучена з громадських бібліотек. Після багатьох років, у 2016 повість «Золотий павучок» знову була видана, у збірці «Беладонна. Любовний роман 20-х років» у серії «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора»).
