– Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? – лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.

– Я ручусь за нього, Нон. Він – наш, – відповіла Зізі.

– Але ж він, ви казали, комсомолець?

– Липа, – знову відповів притишений Зізін голос. – Я добре знаю, який він комсомолець.

– Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова – обережність…

Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.

В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.

«Чорти його батька знають, – міркував він над значенням тих слів, що їх тількино підслухав. – Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

– Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

– Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

– А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

– Не жартуй, Зізі, – з нетерплячкою сіпнувся він. – Хто він такий?

– А тебе це дуже цікавить? – загойдала вона очима. – Ну, знай, що це мій наречений.

– Ну, наречений?.. – непевно протяг Базилевич.

– А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…

Базилевич кинувся:

– Тільки що?..

– Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю – справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.

– І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

– Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчинукомсомольця, які я тількино чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?

Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

– Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

– Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж – «наш»? – вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, – і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

– Тихесенький, ти сердишся? – замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

– Ну? – промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.

– Ну? – повторив він.

Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.

– Ти мене дуже любиш? – запитала.

– Ти знаєш про це сама.

– А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?

Примружилась, хитнула головою:

– Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…

Він ураз схвилювався і схопився за її слова.

– Гості? Гості, кажеш? – і зненацька засміявся тихим смутним смішком.

– Чому ти, Волю?

Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.

– Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.

Вона спинила його:

– Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?

– Годі… брехати!.. – промовив він, а десь глибокоглибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.

– Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.

Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.

– Зізі, що ти? Так це – правда? Зізі?

Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.

– Правда!

– Правда? Ти кажеш – правда?

Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.

Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.

Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.

Вона попередила його запитання:

– Що, не забув? Про «наш»?

– Так, про це. Ти мені й досі не сказала.

– Ну, слухай, – ти ж таки справді наш, Волько?

Він, не розуміючи, подивився на неї.

– Чий це «наш»?

– Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?

– Я – не комуніст. Я – комсомолець.

– І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]? – посміхнулась тихо, лагідно.

– Що? – вражено кинувся до неї.

Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:

– Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?

Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.

– Ну, так от… котику, – казала вона далі. – Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?

Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.

– Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.

Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом зпід напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.

Він важко сів поруч неї.

– Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, – вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.

– О, Волінько, не турбуйся. Дійсно – дрібниця. Дуже незначні відомості про… про Nський військовий городок.

– Значить… значить, бути шпигуном? – прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.

Дні летіли за днями, і з кожним днем напруженостримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.

Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.

Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.

В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала – тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.

Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.

Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.