Хвилюючись, Куницький торохтів дедалі швидше. Дуже довго розповідав він про конфлікти з дирекцією казенних лісів і під кінець висловив надію, що завдяки втручанню Дизми поневіряння закінчаться. Дорогому панові Никодиму потрібно тільки якомога швидше вирушити у Варшаву і врешті поговорити там з міністром Яшунським.

Дизма завірив його, що, тільки-но встане, відразу ж поїде до Варшави.

– А як ви думаєте, дорогий пане Никодиме, легко у вас справа піде? Швидко залагодите?

– Владнаємо, – відповів Дизма, – будьте спокійні. Може, тільки гроші знадобляться на дрібні витрати.

– Витрати? Дурниці. Дам, скільки потрібно, готівкою. Ну, як ви тут у мене в Коборові себе почуваєте? Нудьгуєте?

Дизма заперечив. Сказав, що дуже мило проводить час.

– Врахуйте тільки одне: коли залагоджуватимете наші справи у Варшаві, прошу пам’ятати, що Коборово записане не на моє ім’я, а на ім’я моєї дружини. Я мав це зробити з міркувань формального порядку.

– Отже, я виступатиму нібито від імені вашої дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.

– Так, так, хоча можете і від мого, тому що я – фактичний власник. У мене є повноваження від дружини.

Дизму так і підмивало запитати, чи є у нього векселі, але стримався. Старому могла б закрастися підозра.

Куницький почав розпитувати Никодима про його бачення стану господарства в Коборові, але вимушений був відмовитися, оскільки хворий знову зазнав нападу ревматизму, та такого сильного, що шипів від болю, і вираз його обличчя змінився до невпізнання.

Після вечері Куницький знову зазирнув до Дизми, та той прикинувся, що ніби спить, завдяки чому уникнув подальших розмов. Вночі Никодим довго роздумував про неминучу подорож до столиці, звідки, мабуть, він уже не повернеться. Проте вирішив, що спробує протягнути якомога довше. Принаймні неважко буде відшукати полковника Вареду і попросити його переговорити з міністром.

Згадав Понімірського. Хтозна, може, варто і від нього взяти того листа? Якщо у тітки Понімірського є зв’язки, то й через неї, напевно, можна буде що-небудь влаштувати. Очевидно, він ні на мить не допускав думки, що зможе успішно залагодити справи Куницького. Це буде неймовірно. Він же прагнув тільки зміцнити Куницького в упевненості, що він, Дизма, насправді дружить з міністром і як не тепер, то принаймні з часом зуміє добитися переведення Ольшевського на іншу посаду, що йому до снаги виклопотати таке збільшення постачань деревини з казенних лісів, яке могло б задовольнити ненаситного старого.

Невдовзі після того, як Куницький пішов, прийшла пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, стривожена ще більше, ніж удень, але на посмішку Дизми відповіла посмішкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мігрень, через що не спала цілу ніч, і нарешті запитала:

– Ви, здається, їдете у Варшаву? Надовго?

– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днів.

– Варшава, – промовила Ніна задумливо.

– Ви любите Варшаву?

– О, ні, ні… тобто, власне, дуже любила колись… Навіть і тепер люблю, тільки сама себе у ній не люблю.

– Так… У вас там рідні, друзі?

– Не знаю. Ні, – відповіла вона після хвилинного вагання.

Никодим вирішив обережно з’ясувати питання про існування тітки Пшеленської.

– Чи пані Пшеленська вам, бува, не двоюрідна сестра?

На обличчі Ніни з’явилося невдоволення.

– А, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Так, але після мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навіть не листуємося.

– Он як! – сказав Дизма.

– А ви буваєте у неї?

– Зрідка, – протягнув Дизма. – Пані Пшеленська, здається, не зносить пана Куницького, але вас любить.

Ніна не витримала і тихо запитала:

– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромність, але, знаєте, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усі спогади юності пов’язані з домом і з колом знайомих тітки Пшеленської… Ви там буваєте…

– Чому ж ви до неї не завітаєте?

– Самі розумієте. Через чоловіка… Вони не можуть мені цього пробачити…

Ніна відвернулася і майже пошепки додала:

– Так само, як і я не можу собі пробачити цього.

Никодим мовчав.

– Мені соромно, що і тоді, і зараз я з вами така відверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…

– Не засмучуйтеся, повірте: все зміниться на краще…

– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я відчуваю, що знайшла у вашому чуйному серці глибокий, щирий відгук. Ми ще мало знайомі, але у мене до вас така довіра… Не потрібно, не розраджуйте мене, у мене немає жодного виходу. Досить того, що ви мене розумієте… Ви один, – додала вона, помовчавши.

– Чому ви кажете, що немає виходу? Хіба ви не можете розлучитися з чоловіком?

– Не можу, – відповіла Ніна, втупивши погляд у землю.

– Гм, значить, ви таки прив’язані до нього…

В очах Ніни запалав вогник.

– Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…

У голосі звучали ненависть і відраза.

– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.

– Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.

– Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…

– Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.

– Але сам пан Куницький мені сказав…

– Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.

– Не розумію?

– Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.

– Видурив хитрістю?

– О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.

– Ага!..

– Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?

– Як скажете. Втім…

– Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…

Ніна узяла книгу і розкрила її на закладці. Вона почала читати, але ледве вимовила декілька слів, як голос у неї затремтів. Від ридань груди почало судорожно підніматися й опускатися.

– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював її Дизма.

– Боже мій, Боже мій, – ридала Ніна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте мені… це нерви…

Вона схопилася і вибігла з кімнати.

«Ясно як білий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».

– Закохалася, – повторив він уголос і задоволено посміхнувся.

На нічному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку і довго вдивлявся у своє обличчя – здивоване, зацікавлене і самовдоволене.

Керований досвідченою рукою водія, автомобіль легко і плавно котився рівним шосе. Після вчорашнього дощу подекуди виблискували невеликі калюжки. Свіжий ранок іскрився сонячним промінням.

Дизма їхав до Варшави.

Куницький навмисно відправив його автомобілем, а не залізницею. Він стверджував, що так буде більш презентабельно.

І справді, від видовженої форми, здавалося, спеціально створеного для представницьких функцій автомобіля, віяло розкішшю, комфортом, він випромінював елегантність, виблискував нечуваною пишнотою кожної деталі. Біла ліврея водія і плед з тигрової шкури, що покривав ноги Дизми, доповнювали картину. Тому щоразу, коли вони зупинялися в якомусь містечку по дорозі, а це траплялося рідко, розкішну машину негайно оточував натовп роззяв, яких дивував не лише автомобіль, а й зарозуміла фізіономія пасажира, що розклався на сидінні.

На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. Це був лист графа Понімірського до пані Пшеленської. Дизма взяв цей лист про всяк випадок і тепер вирішив прочитати. У листі йшлося: