Никодим махнув рукою і запалив цигарку. Здалека залунав глибокий басовитий дзвін гонгу. Вечеря.

Дизма встав з лави і попрямував у бік палацу.

Вечеря складалася з кількох страв, які безшумно подавав поважний лакей. Настрій був дещо кращий, ніж за сніданком. Куницький – а може, Куник – менше цікавився справами і Дизмою, тепер він обсипав своїми словесними феєрверками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала люб’язно, але холодно, Кася ж тільки зрідка бурмотіла «так» або «ні», а здебільшого мовчала. Після дивної розмови з Понімірським Никодим ніяк не міг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межі з нахабством, зневага дочки до Куницького. Він хотів якимось чином розібратися в цій незрозумілій ситуації і шукав шляхів, як йому це найбільш зграбно зробити, але так нічого не придумав.

Після вечері Куницький запропонував піти на прогулянку, і, хоч Кася знизала плечима, пані Ніна відповіла:

– Що ж, прогуляюся із задоволенням.

Йдучи попереду з чоловіком, який постукував масивним ціпком і залишав за собою смугу диму від сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислаті старі дерева, а тут переважали газони і клумби, і тільки зрідка на тлі сутінкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.

Никодим вимушено залишився в товаристві Касі. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, і тільки часом до них долітали уривки тихої розмови Куницьких. Їхні фігури справляли комічне враження: він, маленький, дратівливо рухливий старий, постійно жестикулюючи, дріботів поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеєю.

– Граєте в теніс? – запитала Кася.

– Я? Ні, не вмію.

– Дивно.

– Чому?

– Тому що тепер усі чоловіки уміють.

– У мене не було часу навчитися цієї гри. Граю тільки у більярд.

– Так? Це цікаво. Розкажіть… Пробачте, – раптом кинула Кася і побігла до клумби.

Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кількома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку відчувався пряний аромат. Кася піднесла їх до обличчя Никодима. Він, думаючи, що квіти призначені йому, почервонів і простягнув руку.

– О ні, це не для вас. Понюхайте. Чарівно, чи не так?

– Звичайно, пахнуть гарно, – відповів Никодим зніяковіло.

– Ви, напевно, мусите бути зарозумілим.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо вам здалося, що ці квіти призначені для вас. Мабуть, частенько отримуєте квіти від жінок?

Дизма, який від жодної жінки ніколи квітів не отримував, про всяк випадок відповів:

– Буває.

– Ймовірно, серед столичного бомонду ви маєте репутацію сильної людини.

– Я?

– Батько говорив. Втім, справді, ви схожі на… Так ви граєте в більярд?

– З дитинства, – відповів Дизма, згадавши маленький прокурений більярдний зал в цукерні Аронсона в Лискові.

– У нас вдома теж є більярд, але грати ніхто не вміє. Я із задоволенням повчуся, якщо знайдете трохи часу.

– Ви, пані? – здивувався Дизма. – Ніколи не бачив, щоб жінка грала в більярд. – Це ж це чоловіча гра.

– Я якраз люблю чоловічі ігри. Так навчите мене?

– Із задоволенням.

– Можемо почати хоч зараз.

– Ні, – заперечив Дизма, – сьогодні у мене багато роботи. Потрібно розібратися в конторських книгах і рахунках.

– Гм… ви не надто люб’язні. Але це у вашому характері.

– Це добре чи погано? – ризикнув запитати Никодим.

– Що? – холодно відгукнулася Кася.

– Те, що у мене такий характер?

– Знаєте… Буду відверта. Я люблю мати справу з людьми, які чогось варті, але щоб вони не нагадували тата. Тож наперед хотіла б зазначити, гм… з’ясувати, що… Ви не будете гніватись за відвертість?..

– Боже борони!

– Втім, це не моя справа.

– Не розумію.

– Ви любите ставити крапки над «і»?

– Що?

– Я бачу, ви теж любите ясність. Дуже добре. Так от: якщо я буду до вас доброзичливою, то не робіть з цього занадто далекоглядних висновків. Іншими словами, квітів від мене не чекайте.

Нарешті він зрозумів, до чого вона хилила, і розсміявся.

– Я на це зовсім не розраховував.

– Чудово. Найкраще, коли питання ставляться чітко.

Чомусь відчув, що це його зачепило, і сказав, майже не задумуючись:

– Маєте рацію. Тому відплачу вам відвертістю за відвертість. Ви теж не у моєму стилі.

– Так? Тим краще, – відбила Кася з несподіванки. – Такий обмін думками полегшує нам вивчення більярду.

Куницькі повернули і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти зі словами:

– Це для тебе, Нінусю, ти ж любиш запашний тютюн.

Куницький кинув на неї погляд, у якому, незважаючи на морок, Дизма вловив неприховану злість.

– Навіщо ці демонстрації? – прошипів старий, ще більше шепелявлячи.

Пані Ніна, на обличчі якої відбилося зніяковіння, тихо сказала:

– Шкода, що ти їх зірвала. Життя квітів і так дуже коротке…

Розійшлися у вестибюлі, побажавши один одному доброї ночі. Дизма, проте, і не думав про сон. Він вирішив, хай там як, розібратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складні справи, настовбурчені ряди цифр, безліч незрозумілих, ворожих слів, яких він або зовсім не знав, або не міг осягнути до кінця їхнього таємничого сенсу. Реманент, дисконт, напівфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсація, тенденція, гра на підвищення, еквівалент – на лобі Дизми крапельками виступив піт.

Він став читати вголос, але і це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свідомості, ставав нереальним, невловимим.

Никодим вискакував з-за столу і гасав по кімнаті, вибухаючи прокльонами і гамселячи себе кулаками по голові.

– Я мушу, мушу, – повторював він уперто, – мушу зрозуміти це, інакше пропаду.

Він знову починав читати і знову зривався.

– Ні, це все марно, макітра тріскає, а я нічого не розумію.

Він подався до ванної кімнати і, відкрутивши кран з холодною водою, підставив голову під прохолодний струмінь. Простояв так кілька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»

Не допомогло. Всю ніч він провів над паперами, і єдиним результатом його старань був сильний головний біль. Поверхове і туманне уявлення про господарство у Коборові жодним чином не було достатнім не лише для ведення справ, а й навіть для розмови з Куницьким.

– Що робити?

Никодим довго думав над цим питанням і вирішив без бою не здаватися.

– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звідкись прийде порятунок.

Було вже по восьмій, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зі стосами книг і паперів.

– Дорогий пане Никодиме, – закричав він з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсім не спали! Працьовитість працьовитістю, а здоров’я передусім.

– Нічого зі мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кінця.

– Ви завзятий. Ну і як?

– Та нічого.

– Визнаєте, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чітко…

У горлі в Дизми застрягло якесь прокляття.

– Дійсно, – сказав він, – все у зразковому порядку.

– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне коліщатко у цьому механізмі як свої п’ять пальців, ось чому цілком певний, що ніхто зі службовців мене не надурить. А тепер облиште роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде досить часу, бо сьогодні я вам не буду морочити голову. На паперовій фабриці у мене засідання будівельної комісії, потім я їду оглянути ліс у Котилувці.

Коли вони увійшли до їдальні, обидві пані вже сиділи за столом.

– Який ви блідий!.. – зауважила пані Ніна.

– Голова трохи болить.

– Ви тільки уявіть, мої дорогі, – заторохтів Куницький, – пан Никодим ока не зімкнув. Всю ніч безперервно просидів над книгами!

– Може, вип’єте порошок від головного болю? – запитала пані Ніна.