Власник ресторану подав знак таперові, і танго перервалося на півтакті. Пара танцівників зупинилася посеред порожнього майданчика.

– Ну що, пане директоре? – запитала худа блондинка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на який спирався товстий чоловік зі спітнілим обличчям.

Власник знизав плечима.

– Не підходить? – кинула блондинка.

– Звісно, ні. Геть незграбний. Ні з очей, ні з плечей…

Підійшов і танцівник.

Блондинка уважно поглянула на його добряче поношений одяг, рідкувате волосся кольору волоського горіха, трохи кучеряве і розділене посередині, вузький рот та випнуту нижню щелепу.

– А ви вже раніше десь танцювали?

– Та ні… Тобто так, танцював, тільки у вузькому колі. Навіть казали, що непогано…

– І де? – байдуже спитав власник ресторану.

Кандидат на партнера у танцях обвів сумним поглядом порожню залу.

– У своїх краях, у Лискові.

Товстун розсміявся:

– Варшава, шановний, це не Лисків. Тут треба елегантно, з шиком, з фасоном. Я щиро скажу: ви не підходите. Краще шукайте іншої роботи.

Він розвернувся на каблуках і пішов до буфету. Блондинка побігла в гардероб. Тапер закривав фортепіано.

Кандидат на танцівника ліниво перекинув через плече плащ, натягнув на лоба капелюха і попрямував до дверей. Повз нього пройшов хлопчина-служник із тацею тартинок, у носа вдарив смаковитий запах кухні.

Вулицю заливав гарячий потік сонячного проміння. Наближався полудень. Людей було небагато. Повільно рушив у бік Лазєнок1. На розі Пєнькної2 затримався, поліз до кишені жилетки і виловив монету.

«Остання», – подумав.

Підійшов до тютюнового кіоску.

– Два грандпрікси3.

Він перелічив решту і бездумно став на трамвайній зупинці. Якийсь дідусь, підпертий кийком, кинув на нього мутний погляд. Елегантна пані з кільканадцятьма пакунками раз по раз виглядала трамвай.

Біля нього, нетерпляче крутячись, чекав хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а папка, оправлена сірим полотном; коли хлопець став у профіль, було видно стос листів і краї карток для підпису одержувачів кореспонденції.

Поглядаючи на хлопця, він пригадав, що подібну папку носив сам, коли був кур’єром у нотаріуса Віндера, ще до війни4, до того, як став поштовим службовцем у Лискові. Тільки нотаріус завжди користувався синіми конвертами, а ці були білі.

Під’їхала «дев’ятка», і хлопець заскочив на задню платформу, не дочекавшись, поки трамвай зупиниться, при цьому зачепивши папкою поручень так, що всі листи розсипались.

«Має щастя щеня, що сьогодні сухо», – подумав кандидат у танцівники, дивлячись на хлопця, що збирав листи. Трамвай рушив, і один лист ізслизнув зі сходинки та впав на дорогу. Кандидат підняв білий конверт і почав махати ним услід трамваю. Але хлопець був так зайнятий збиранням решти листів, що цього не зауважив.

То був вишуканий конверт з паперу ручної роботи з каліграфічно виведеною адресою:

Вельмишановному пану голові Артуру Раковецькому, алея Уяздовська, 7 5.

Всередині (конверт не був заклеєний) лежала не менш вишукана картка, складена вдвоє. З одного боку щось було надруковано французькою, з іншого, скоріш за все, те саме, польською:

Голова Ради міністрів має честь ласкаво запросити вельмишановного пана взяти участь у рауті з нагоди приїзду його високоповажності канцлера Австрійської Республіки, який відбудеться 15 липня о 8-й годині вечора в салонах першого поверху готелю «Європейський».

Внизу маленькими буквами додано:

Фрак, ордени.

Прочитав ще раз адресу: алея Уяздовська, 7.

Віднести? Може, дадуть злотий чи два?.. Спробувати не зашкодить. Номер 7 – за кілька кроків звідси.

У списку мешканців будинку напроти прізвища А. Раковецького стояв номер квартири 3 на першому поверсі. Піднявшись сходами, подзвонив раз, другий. Врешті знайшов консьєржа, який сказав, що пан голова поїхав за кордон.

– Чорт!

Знизавши плечима, тримаючи в руці листа, він рушив додому. Минуло більш ніж півгодини, поки він дістався вулиці Луцької. Скрипучими дерев’яними сходами піднявся на четвертий поверх і повернув клямку.

У носа вдарило задухою тісної кімнати, запахом смаженої цибулі, пригорілого смальцю і смородом мокрих пелюшок. З кутка пролунав жіночий голос:

– Зачиняйте двері, бо протяг, ще мені дитину застудите.

Він щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив пальто на цвях і сів біля вікна.

– Що там у вас, знову нічого не знайшли?..

– Знову…

– Ой, пане Дизмо, ви даремно бруківку збиваєте, я ж вам казала. У селі, в провінції хліб легше здобути. Одне слово – селяни.

Він нічого не відповів. Третій місяць без роботи, відколи закрили бар «Під слоном» на вулиці Панській, де заробляв свої п’ять злотих на день і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше на біржі праці йому дали роботу на будівництві залізниці, але Дизма ні з інженером, ні з майстром, ні з робітниками не знаходив спільної мови, і через два тижні його попросили. А в Лискові…

Жінка, певно, думала про те саме, бо спитала:

– Пане Дизмо, а не краще вам повернутись у свої краї, до родини? Завжди щось там для вас знайдуть.

– Я вже вам казав, що ніякої родини не маю.

– Повмирали?

– Повмирали.

Валентиниха закінчила чистити картоплю і, ставлячи казанок на вогонь, знову почала:

– Тут, у Варшаві, люди інші, й роботи немає. Мій тільки три дні на тиждень працює, ледве на харчі вистачає, а їхній директор, той Пурмантер, чи як там його, каже, що взагалі закриють фабрику, бо прибутку нема. Якби не Манька, то не було б чим і за хату заплатити. Дівчина тяжко працює, і все намарно. Хіба гостя двічі за тиждень зловить…

– Нехай вважає, – перебив Дизма, – бо як її зловлять без книжечки… Тоді…

Валентиниха переповила дитину і розвісила над плитою мокрі пелюшки.

– Що ви каркаєте! – кинула вона роздратовано. – На себе краще дивіться. І так вже три тижні не платите, тільки місце займаєте. Теж мені квартирант.

– Заплачу, – буркнув Дизма.

– Заплатите чи ні, але п’ятнадцять злотих, то і так майже задарма. Та й вони на дорозі не валяються. А ви хоч за яку роботу беретеся, то одразу ж вас звільняють…

– Хто вам це сказав?

– Овва, великий секрет! Ви ж самі Маньці розказували.

Запанувала тиша.

Дизма повернувся до вікна і подивився на обдерті стіни подвір’я. Справді, його переслідувала якась невдача. Ніде не міг собі нагріти місця. З гімназії його вигнали вже з четвертого класу за неслухняність і лінощі. Нотаріус Віндер тримав його довше. Може, тому, що малий Никодим Дизма трохи знав німецьку – розумів, куди його посилають. Пізніше – служба на пошті, жалюгідна платня і вічні докори начальника.

Війна, три роки служби в обозі батальйону зв’язку і єдине підвищення – до єфрейтора. Знову пошта в Лискові, поки не скоротили. Через ксьондза влаштувався у бібліотеку, але й тут ледь перезимував, бо вже у квітні виявилося, що не вміє тримати полиці з книжками у належному порядку.

Зрештою, у бібліотеці було найцікавіше…

Роздуми Дизми перервали гудки фабрик на околиці. Валентиниха заходилася біля столу. Побачивши це, Дизма встав і вийшов.

Хоч і боліли ноги, він бездумно блукав розпеченими сонцем вулицями. Залишатися в помешканні і вислуховувати уїдливі зауваження Бартека і кепкування Маньки, а тим більше дивитися, як вони їдять, було йому понад силу. Адже сам вже другий день не мав і крихти в роті. Тільки курив, витрачаючи на цигарки останні гроші.