Це мусить бути щось в такому ж роді… неодмінно щось таке! Але хороше чи погане говорила йому ця пані?.. Можливо, й хороше; втім, у цих панів ніколи нічого не дізнаєшся!

«А якщо я їй сподобався?.. Не може бути».

Голос Ніни дзвенів, переливався, інколи тремтів від хвилювання. Довга тінь від опущених вій падала на білі щоки, у пишному волоссі виблискувало сонце, пронизуючи густе листя, воно падало на килим яскравою свіжою плямою. У кімнаті пахло лавандою і липнем, багаті меблі бундючно сяяли позолотою і бронзою. Із прикрашеної арабесками стелі звисала важка лампа, виблискуючи рубіновими підвісками.

«Боже мій, хто б іще тиждень тому міг подумати, що я, Никодим Дизма, лежатиму у цій розкішній кімнаті на цьому багатому ложі, а ця красива пані читатиме мені книжку!»

Він заплющив очі і раптом затремтів.

«А що, коли це сон, якщо все це фантазія, якщо я розплющу очі і знову побачу закопчені, вогкі стіни кімнати Бартеків на Луцькій вулиці? А цей голос?.. Може, то Манька читає Валентинисі «Кур’єра»?»10

Тут голос замовк і через деякий час почулося неголосне запитання:

– Ви заснули?

Дизма розплющив очі і посміхнувся.

– Ні, що ви!

– Біль ущух? Вам краще?

Никодим знову посміхнувся.

– Біль не минув, але мені краще.

Ніна мовчала.

– Коли ви тут, мені краще.

Ніна подивилася на нього із сумом і нічого не відповіла. Никодим подумав, що цей божевільний, її брат, мабуть, не збрехав, сказавши, що вона нещаслива. Видалась нагода перевірити й інші його відомості, тому Дизма запитав:

– Ви чимось засмучені?

– У цьому домі ви, напевно, єдина людина, яка може сказати, що їй тут добре.

– Чому єдина?

– Ви нічим не пов’язані з цим домом… Боже мій, та ви ж будь-якої миті можете втекти звідси, втекти назавжди.

Губи у неї тремтіли, на очах блиснули сльози.

– І втечете, обов’язково.

– Ні, – гаряче запротестував він, згадавши про свою платню, – я хотів би залишитися тут якомога довше.

Ніна почервоніла.

– Ви це щиро кажете?

– Навіщо ж мені морочити вам голову? Звичайно, щиро.

– Хіба товариство нещасливих людей вас не лякає?

– Анітрохи. А втім, чому ви вважаєте себе нещасною? Жінка ви молода, здорова, багата, життя у вас легке.

– О! – перервала його Ніна, – хіба можна назвати це життям?

Дизма скоса глянув на неї.

– Хіба що чоловік не любить?

– Чоловік? – На її обличчі з’явилися презирство і гидливість. – Чоловік… я мала б за краще, щоб він мене ненавидів. Зрештою, що зв’язує мене з ним? Він зайнятий примноженням капіталу, і це єдина його турбота. Коло його інтересів таке далеке від мене і таке чуже! Він ніколи не намагався заглянути мені в душу і зрозуміти мене…

Вона прикусила губу.

– Втім, навіщо я вам це говорю?

– Це добре, що говорите.

– Ви й так усе бачите. Пане Никодиме, скажіть, чи може бути щасливою самотня людина, абсолютно самотня людина?

– Не знаю. Я теж зовсім самотній.

– Як? У вас нікого немає? Немає сім’ї?

– Зовсім нікого.

– І це вас не гнітить?

– Мабуть, ні.

– Тому що ви чоловік. У вас сильний, замкнутий характер. Ви не знаєте самотності, тому що ви натура цілісна. Я навіть не певна, що ви здатні зрозуміти самотність такої слабкої істоти, як я.

– Але ж у вас є падчерка.

– А!.. Кася, – вирвалося у неї неохоче, – це жінка…

Вона знову прикусила губу і, дивлячись на розкриту на колінах книгу, продовжила:

– Знаєте, за багато років ви – перша людина, з якою я почуваюся так вільно, так… У вашому співчутті немає ані образливого жалю, ані байдужості безпристрасного спостерігача… Знаєте, адже я ні з ким не спілкуюся… Ви перший, з ким я дозволила собі відверто обмінятися думками, і відчуваю, що мене не зрозуміють неправдиво.

Вона зашарілася, заговорила збуджено. Дизма вже не сумнівався, що пані Ніна на нього «поклала око».

– Можливо, вам обтяжливо, що я втягую вас у свої жалі?

– Боже борони.

– Хіба вони вас цікавлять?

– Дуже.

– Ви такий добрий до мене.

– Ви, пані, до мене теж. Не турбуйтеся, усе погане минеться, потрібно тільки не брати близько до серця. Ніна посміхнулася.

– Ви поводитеся зі мною як з дитиною, яку смішать безглуздим жартом, щоб вона перестала плакати. Але, знаєте, грубість часто буває хорошими ліками.

– Не можна відступатися перед бідою, потрібно думати, як їй зарадити.

Ніна спохмурніла.

– Тут немає порятунку.

– Кожна людина – коваль свого щастя, – переконливо заявив Никодим.

– Коваль тільки той, у кого дужі руки, а ви ж бачите, які вони в мене слабкі.

Вона протягнула до нього руку, від якої линули пахощі. Дизма взяв її долоню і поцілував. У відповідь відчув міцний потиск.

– Потрібні сильні руки, – сказала вона, – ось такі… Такими руками можна не лише свою долю викувати… Іноді мені здається, що для сильної волі немає жодних перешкод, що немає для неї неможливого… Вона – всемогутня, вона трощить сталь, будує майбутнє… І якщо вона не егоїстична, простягає руку допомоги, рятуючи цих бідних, слабких істот… Скільки поезії приховує таємнича сила сильної людини…

Ніна повільно відняла руку і додала:

– Вам, напевно, здається, що я надто екзальтована?

Дизма не знав, що відповісти, і тому знову вдався до випробуваного засобу: застогнав від болю і схопився за лікоть.

– Боляче?

– Дуже.

– Бідолаха! Може, послати за лікарем?

– Ні. Дякую вам.

– Мені так хочеться вам допомогти.

– У вас добре серце.

– І що мені з того? – сказала Ніна.

Машинально узяла в руки книгу.

– Будемо читати далі?

– А може, вам набридло читати?

– О ні, я люблю читати вголос.

Пролунав стук у двері і почувся голос Касі:

– Ніно, можна тебе на хвилинку?

– Даруйте, – сказала Ніна, встаючи, – я зараз повернуся.

До вух Никодима долетів роздратований голос Касі, потім все стихло.

Дизма став роздумувати над ситуацією. Той факт, що він подобається пані Ніні, здається, сумніву не підлягає. Яку вигоду можна мати з цього? Чи вдасться завдяки її допомозі утриматися на місці адміністратора у Коробові?

«Сумнівно, – сам собі заперечив Никодим, – вона не має жодного впливу на чоловіка. Як тільки старий побачить, що я нічого не вартий, він викине мене без розмов, а хворіти вічно теж не можна!»

Дизму здивував несподіваний успіх у такої освіченої пані, але від цього він не відчув ні радості, ні гордості. Мозок Никодима був надто перейнятий пошуком способів якомога довше протриматися в Коборові. Жодні інші почуття не могли відірвати його від цього прагнення. Ніна, очевидно, вважає, що він гідний її довіри. І вона йому подобалася, але не більше, ніж Кася, Манька чи будь-яка інша молода жінка.

Серце Никодима Дизми ще досі не знало кохання. На романтичних сторінках його життя залишилися лише нечисленні спогади про випадкові, незначущі зустрічі, яких і не було надто багато. Думаючи зараз про пані Ніну, він не намагався зазирнути вперед, не будував жодних планів. Більше того, природжена обережність застерігала його від сміливого кроку, який би міг зашкодити йому. А якщо раптом про це довідається чоловік?

Пані Ніна повернулася дещо засмучена, і Никодим подумав, що вона, напевно, мала неприємну розмову з Касею. Вона і далі читала вголос, але вони вже не розмовляли до самого обіду. Після обіду Никодим заснув і прокинувся з настанням темряви від стуку в двері. Це був Куницький.

Він був дуже засмучений хворобою Дизми і хотів телеграмою викликати лікаря. Насилу Дизма відрадив його, завіривши, що йому вже краще і що завтра або післязавтра він встане на ноги.

– Це добре, дуже добре, – зрадів Куницький, – бо, дорогий мій, той Ольшевський у труну мене вжене; те, що він виробляє – розуму недосяжне. Уявіть собі, любий, він звелів затримати сосну через те, що нібито я не вніс повністю завдатку. А завдаток становив сорок тисяч двісті злотих. Забув я про ці двісті злотих, бачить Бог, забув, а тепер цей негідник зупинив мені усю роботу. Через якісь двісті злотих? Хай йому грець!