-- А ви солодко╖жка. Трьох ложок не задов╕льнить вас смак, - на сонному обличч╕ Захар╕я з'явились усм╕шка.
Через к╕лька хвилин в╕н повернувся з новою порц╕╓ю чаю.
-- Дякую, - прошепот╕ла Аб╕гель.
-- Будь-ласка, - промовив Захар╕й ╕ зробив к╕лька ковтк╕в з сво╓╖ чашки.
-- Я вже прочитала дек╕лька глав, - сказала Аб╕гель. - Хочете почути мою думку?
-- Мен╕ буде при╓мно почути ваш╕ висловлення.
Аб╕гель почала д╕литися сво╖ми враження в╕д книги, а Захар╕й пив чай ╕ слухав ╖╖ розпов╕дь. М╕сцями в╕н кивав ╕ см╕явся. Через п╕вгодини слова Аб╕гель стали туманними. Чолов╕к не пом╕тив, як його зморило на сон.
Прокинувся Зак серед ноч╕. В╕рн╕ше, його розбудив душ з холодно╖ води. Письменник розплющив сонн╕ оч╕ ╕ побачив образ Барбари, що стояв в дверях.
-- Вставайте голубки! - прокричала Барбара так, щоб ╖╖ почули на сус╕дн╕й вулиц╕.
Захар╕й п╕днявся з дерев'яно╖ п╕длоги ╕ подивився вб╕к. Отже, це був не сон. Аб╕гель ╕ справд╕ лежала поруч на застеленому матрац╕.
-- Люди добр╕! - вигукнула дружина. - Я р╕зне бачила в цьому житт╕. Але щоб р╕дний чолов╕к притягнув хвойду до сво╓╖ с╕м'╖... Поб╕йся Бога, Захар╕ю!
-- Це не те, що ти подумала, Барбаро! - заперечив Захар╕й. - Аб╕гель не хвойда. Вона прийшла переночувати, бо ╖й була страшно ╕ самотньо. Х╕ба не написано в Б╕бл╕╖: "Люби ближнього свого, як самого себе. Будьте ж милосердн╕, як ╕ Отець ваш милосердний!"
-- Що ж розкажи, як все було, добрий самаритянине, - попросила Барбара.
Зак розпов╕в, як пров╕в минулу н╕ч ╕ в к╕нц╕ додав: "Всьому винен чай. Даремно я всипав туди м'яти."
-- Не вм╕╓ш ти брехати, Захар╕ю, - промовила дружина. - Що за сл╕д в╕д помади на лоб╕?
-- Я поц╕лувала його на н╕ч, коли в╕н заснув, - сказала Аб╕гель. - Присягаюсь я не мала на думц╕ н╕чого дурного.
-- Ах ти шльондра блудлива! - Барбара схопила д╕вчину за коси ╕ вивела на дв╕р. - Щоб я не бачила тебе в мо╓му дом╕!
-- Це наш д╕м, - поправив Захар╕й.
-- А ти помовчи, хтивий чолов╕че! Вона молода ╕ красива, наче бутон троянди. Куди ж мен╕ до не╖! Я прогн╕вила Бога ╕ отримала кару за свою самовпевнен╕сть. Так мен╕ ╕ треба.
Барбара в╕дчинила в╕кно ╕ прийнялася викидати реч╕ Захар╕я: на подв╕р'я полет╕ли книги, одяг, колекц╕йн╕ статуетки, фотограф╕╖ ╕ решта речей, як╕ були безпосередньо зв'язан╕ з ╖╖ чолов╕ком. Зак схопив друкарську машинку ╕ чернетки, доки гаряч╕ руки Барбари не добралися до них. В╕д гармидеру прокинувся Френк.
-- Що тут в╕дбува╓ться? - запитав хлопчик, потираючи оч╕.
-- Не хвилюйся, все в порядку. Хочеш я в╕дведу тебе до л╕жка? - запитав Захар╕й.
-- Не п╕дходь до Френка! - пригрозила Барбара ╕ з подивом Зак в╕дступив вб╕к.
-- Пов╕р мен╕, ж╕нко! - благав м╕стер Спенсер. - У нас н╕чого не було.
-- Ти втратив мою дов╕ру, коли прив╕в сюди блудницю, - промовила Барбара, зриваючи плакати з╕ ст╕н. - Можеш забиратися зв╕дси.
-- Ну зна╓ш!
-- Забирайся! Забирайся зв╕дси, н╕кчемний покидьку!
Барбара схопила чолов╕ка за ком╕р ╕ випхала його на вулицю. В спину йому полет╕ло пальто ╕ чоботи. На вулиц╕ вже з╕бралися вс╕ сус╕ди, щоб глянути на цю под╕ю. Аб╕гель стояла осторонь ╕ теж дивилась, як Захар╕й збира╓ сво╖ реч╕. Коли скандал зак╕нчився ╕ наступила тиша, люди почали розходитись по дом╕вках. Захар╕й з╕брав реч╕ ╕ попрямував геть в╕д будинку, що був колись йому домом. З╕ спини в╕н чув уривки сл╕в: "Бридкий баб╕й...", "Вже п╕дшукав соб╕ молодшу на стар╕сть..", "В тихому омут╕...", "Завжди був таким тихим.." та решту наклеп╕в, що до носив до його вух в╕тер.
В к╕нц╕ к╕нц╕в люди роз╕йшлися, а Захар╕й попетляв дал╕ вуличками Гренв╕ля. Незабаром його наздогнала Аб╕гель.
-- Вибачте, - промовила вона, - не варто було приходити до вас.
-- Облиште. Тут нема╓ вашо╖ вини. - заспоко╖в ╖╖ Захар╕й. - У б╕сово╖ ж╕нки геть глузд по╖хав в╕д грошей.
-- Я справд╕ невинна?! - зрад╕ла Аб╕гель. - Зачекайте я витру вам лоб хустинку.
-- А я зовс╕м вже забув, - Захар╕й зупинився, поки ж╕нка витерла йому лоб.
-- Куди ж ви п╕дете дал╕?
-- Поки що знайду притулок в якомусь готел╕. А пот╕м пере╖ду жити до матер╕. Може Барбара все-таки прийде до тями, коли я допишу св╕й роман.
-- Якщо хочете можете пожити деякий час у мене, - запропонувала Аб╕гель. - Ви ж прихистили мене у скрутну хвилину. Я готова в╕дплатити тим же.
-- Нав╕ть не знаю. А як же ваш чолов╕к?
-- Запевняю. В╕н не такий ревнивий, як ви дума╓те. Але, можливо, доки в╕н вернеться з Лас-Вегаса, ви вже покинете ма╓ток.
-- Можливо в╕н н╕коли не повернеться, - подумав Захар╕й.
Якби йому розпов╕ли, що в╕н по власному бажанню поселиться в ма╓тку на Мертвому пагорб╕, письменник би засм╕явся ╕ заклався на сотню зелених, що цього н╕коли не буде. Проте доля бува╓ ╕рон╕чною. Тепер м╕стеров╕ Спенсеру аж н╕як не було при╓мно в╕д думки, що в╕н оселиться в цьому згиблому м╕сц╕. Але нев╕дома сила тягла його туди. Це була людська ц╕кав╕сть.
Базар
У в╕льний час Джон збирався з╕ сво╖ми друзями у к╕мнат╕ в╕дпочинку ╕ грав у карти. Дев╕д навчив грати його в `'стару д╕ву''. Мер╕ ╕ Аб╕гель також при╓днувались до них.
П╕сля того, як Аб╕ втратила пам'ять, вона виглядала пригн╕ченою. Час в╕д часу Джон дарував ╖й ляльки, щоб п╕дняти ╖╖ настр╕й. Одного разу в╕д нав╕ть д╕став для не╖ дорогу порцелянову ляльку, яку купив у ╕тал╕йського майстра в 20 стол╕тт╕. Аб╕ назвала ╖╖ Пен╕. У ляльки були золотисте кучеряве волосся. Блакитне плаття прикрашали ср╕бляст╕ блиск╕тки. Обличчя у Пен╕ виглядало, як у живо╖ людини. На зр╕ст вона було трохи нижчою за Аб╕гель. Лялька наст╕льки сподобалась д╕вчинц╕, що вона потайки називала ╖╖ молодшою сестричкою.
Поки Аб╕ ще не брала участ╕ у м╕с╕ях. ╥╖ завданням було вивчати потр╕бну ╕нформац╕ю.
-- Отже, ╖й промивали мозок, - вважав Джон.
М╕стер См╕т зрад╕в, коли йому дозволили щодня пров╕дувати Аб╕гель. Кожного вечора в╕н вкладав ╖╖ спати. Якщо д╕вчинка просила щось почитати на н╕ч, Джон охоче виконував ╖╖ прохання, поки Аб╕ не засипала. Тод╕ в╕н в╕дставляв книгу ╕ накривав ╖╖ од╕ялом. Пот╕м Джон ц╕лував ╖╖ в лоб ╕ залишав к╕мнату.
-- Хто я? - спитала у нього одного разу Аб╕гель.
-- Перш за все ти д╕вчинка, - в╕дпов╕в Джон. Ти - людина, Боже створ╕ння, ясний пром╕нець, якому ще ст╕льки потр╕бно всього п╕знати.
-- Чому я н╕чого не пам'ятаю?
-- Х╕ба тоб╕ не говорили, що тебе вил╕кували в╕д хвороби?
-- Говорили, але так ц╕каво д╕знатись сво╓ минуле.
-- Не думай про те, що вже трапилось. Дивися вперед, - порадив Джон. - Сво╓ минуле я погано пам'ятаю. Мо╖ уривки спогад╕в деколи виринають ╕з туману в мо╖й голов╕. Тод╕ я можу щось пригадати. Проте я не хвилююсь, що впустив щось важливе. Головне це рад╕ти життю сьогодн╕, бо цей день вже н╕коли не повернеться.
-- Ти також був хворий?
-- Мабуть, - в╕дпов╕в Джон ╕ посадив Аб╕гель на кол╕на. В╕н взяв греб╕нь ╕ почав розч╕сувати ╖╖ густе каштанове волосся.
-- Якою я була ран╕ше?
-- Дуже гарною ╕ розумною. ╤ ти н╕трохи не зм╕нилась.
Двер╕ в╕дчинились ╕ до к╕мнати зайшов Дев╕д. В╕н був одягнутий у форму ВОРТЕКСа.
-- Ми в╕дправля╓мось на завдання? - запитав Джон.
-- Не зовс╕м, - в╕дпов╕в Дев╕д. - Треба для вас обох влаштувати невеличку подорож. Аб╕гель не завадить розв╕ятися.
-- Нам переодягнутись? - запитала Аб╕.
-- Н╕, маленька, - промовив Дев╕д, - М╕й костюм зможе витримати наше перем╕щення. Програма вже налаштувала координати.
Утрьох вони взялися за руки ╕ через мить вони опинилися посеред великого м╕ста. Мегапол╕с складався з високих хмарочос╕в. Ср╕бляст╕ конструкц╕╖ виблискували на сонц╕; ╖хн╕ верх╕вки зникали в п╕р'╖стих хмарах. В неб╕ лет╕ли машини, схож╕ на маленьк╕ косм╕чн╕ корабл╕. По земл╕ парили безкол╕сн╕ автомоб╕л╕. Через хвилину все зупинилось, нав╕ть в╕тер перестав дути в обличчя. Машини зависли в пов╕тр╕.
