-- Що ви таке говорите? - запан╕кувала Аб╕гель. - Куди ж я по-вашому п╕ду? Ми з чолов╕ком витратили останн╕ заощадження на цей ма╓ток.
-- Мен╕ шкода, але я ще раз повторюю: зло пересл╕ду╓ це м╕сце.
Аб╕гель лише скрутно похитала головою.
-- Що ж мен╕ вже час... - сказав Захар╕й, п╕дн╕маючись з-за стола.
-- Почекайте, - Аб╕гель схопила його за руку. В╕д холодного дотику ╖╖ долон╕ м╕стер Спенсер в╕дчув насолоду. - П╕сля всього що ви розпов╕ли, як я тепер залишусь одна в будинку, повному привид╕в?
-- Не знаю, - промовив Зак ╕ спробував зв╕льнитись, але холодна рука тримала його в м╕цних лещатах.
-- Не йд╕ть! Залиштеся! Всього на одну н╕ч! - благала ж╕нка.
-- Не можу. - в╕дпов╕в Захар╕й. - Дома мене чека╓ с╕м'я. Що про мене подума╓ дружина?
-- Розум╕ю. - кивнула Аб╕гель. - Що ж ╕д╕ть, але приход╕ть завтра.
-- Не зрозум╕в? - з╕ниц╕ Захар╕я розширились в╕д здивування. - Завтра я збирався написати к╕лька, а може к╕льканадцять стор╕нок свого роману. Решту книги я залишу вам для читання.
-- Ви можете прийти ╕ писати тут, - сказала Аб╕гель.
-- Що? - Захар╕й не пов╕рив сво╖м вухам.
-- Хочете, я буду платити вам за послуги?
-- Звичайно н╕! В╕рн╕ше - справа не в грошах!
-- Що ж тод╕ ваш стриму╓? Х╕ба в вашому ремесл╕ ╓ щось соромливе? Та╓мнича ╕ тиха атмосфера ма╓тку могла б вас надихнути на написання чогось захоплюючого.
-- Я подумаю, - вимовив Захар╕й ╕ Аб╕гель в╕дпустила його руку.
-- До зустр╕ч╕, - ж╕нка проводила м╕стера Спенсера ╕ зачинила за ним вх╕дн╕ двер╕.
Коли Захар╕й ступив к╕лька крок╕в по брукован╕й дор╕жц╕, в╕н ненароком озирнувся в сторону будинка. На одному з верхн╕х поверх╕в чолов╕к пом╕тив в╕кно з ув╕мкненим св╕тлом. На нього дивився силует маленько╖ д╕вчинки. Захар╕ю здалося, що д╕вчинка п╕дморгнула ╕ помахала рукою йому на прощання. Малоймов╕рно, що це була Аб╕гель. До того ж силует був маленьким. Видовище тривало лише мить. Коли Зак моргнув наступного разу, силует зник ╕ св╕тло погасло. Можливо йому все це лише здалося. Тим неменше м╕стер Спенсер пришвидшив крок, а пот╕м перейшов на б╕г. Темн╕ стовпи дерев проносились в нього перед очима. Н╕, в╕н б╕льше н╕коли не вернеться в той клятий ма╓ток, просякнутий привидами! Проте скоро йому належало туди повернутись.
* * *
Всю наступну н╕ч Захар╕ю снилися кошмари. В╕н б╕г по пшеничному полю. Н╕чне небо було ус╕яне з╕рками. Жовтий м╕сяць гойдався в ╓хидн╕й усм╕шц╕. Позаду його пересл╕дувала маленька д╕вчинка. Вона божев╕льно реготала. Серед високо╖ пшениц╕ можна було пом╕тити ╖╖ мак╕вку. Зак б╕г з ус╕х сил, але з кожним кроком рег╕т ставав голосн╕шим. Раптом нев╕дома сила збила його з н╕г ╕ в╕н потонув серед густих паростк╕в пшениц╕. Щось навалилося на Захар╕я ╕ заважало йому дихати. В╕н спробував закричати, але вийшов лише тихий стог╕н. Задихаючись Зак спробував вирватись ╕ прокинувся.
В╕н знову заснув за письмовим столом. На його прав╕й щоц╕ залишився в╕дбиток в╕д клав╕ш друкарсько╖ машинки. В н╕й був встромлений черговий листок паперу. Захар╕й так захопився друкуванням, що не пам'ятав, коли заснув. В його каб╕нет╕ був повний бедлам. По п╕длоз╕ були розкидан╕ з╕м'ят╕ лиски паперу, к╕лька пляшок з-п╕д пива, темна пляма розлито╖ кави, а поруч лежала б╕ла порцелянова чашка.
Вмившись холодною водою, Захар╕й прийшов до тями. В шафц╕ над дзеркалом в╕н знайшов таблетки в╕д м╕грен╕. Наступним його кроком було наведення порядку у комор╕. Справившись ╕з завданням, Зак п╕д╕йшов до холодильника ╕ знайшов там шматок зап╕канки. В╕н не став його роз╕гр╕вати ╕ проковтнув у холодному вигляд╕. П╕сля сн╕данку Зак в╕дправився до "Веселого пон╕". Але на цей раз ц╕кавила його не випивка.
В╕дчинивши двер╕, м╕стер Спенсер пом╕тив, що бар був порожн╕м. Дев╕д стояв за барною ст╕йкою ╕ протирав пивн╕ кухол╕.
-- Прив╕т, Заку! Як пожива╓ш? - запитав бармен щойно Захар╕й зайшов усередину.
-- Почуваюся кепсько, - в╕дпов╕в письменник. - Всю н╕ч мучили жахи.
-- Ясно. В такому раз╕ тоб╕ дв╕ по п'ятдесят налити?
-- Та я прийшов не за цим, - Зак заперечливо махнув рукою. - Мен╕ поговорити треба.
-- Розпов╕дай.
-- Ти пам'ята╓ш ту незнайомку Аб╕гель Штраус?
-- Про кого ти? - не зрозум╕в Дев╕д.
-- Досить придурюватись. Ти сам чудово розум╕╓ш про кого йдеться мова. Я д╕знався багато нового про не╖.
-- ╤ що ж ти д╕знався? - запитав Дев╕д з усм╕шкою на обличч╕.
-- Я вияснив, що Аб╕гель поселилася разом ╕з сво╖м чолов╕ком на Мертвому пагорб╕.
-- Ти мене роз╕гру╓ш? Те м╕сце треба обходити десятою дорогою.
-- Це не роз╕граш! Якийсь тип продав ╖м ту д╕лянку. Все це довол╕ дивно.
-- ╤ що було дал╕?
-- Вчора Аб╕гель прислала мен╕ листа ╕ запросила на святкову вечерю. Звичайно я погодився. Як виявилось в будинку окр╕м не╖ н╕кого не було. Принаймн╕ вона так сказала. Аб╕гель розпов╕ла, що ╖╖ чолов╕к в╕дправився на два тижн╕ в Лас-Вегас, але н╕ к╕льця, н╕ сл╕ду в╕д нього я не пом╕тив.
-- Отже вона бреше. Заку, як можна бути таким сл╕пим? Аб╕гель запала на тебе. Вся ця ╕стор╕я з чолов╕ком лише прикриття. Може вона та╓мний агент, який працю╓ на М╕-6?
-- Досить дурних жарт╕в! Все це дурниц╕ по зр╕внянню з тим, що я зараз розпов╕м. П╕сля того, як я розпов╕в ╖й легенду про ма╓ток ╕ запевнив, що це згибле м╕сце, Аб╕гель благала мене залишитись з нею. Я ╖й в╕дказав, а вона запевнила, що я можу приходити до не╖ кожного дня ╕ писати. Уявля╓ш? Ще й об╕цяла доплачувати! Знайшла соб╕ персонального письменника.
-- Та вона геть по╖хала на книгах. Моя тоб╕ порада - тримайся подал╕ в╕д ц╕╓╖ божев╕льно╖!
-- Та вона тепер просто так в╕д мене не в╕дчепиться. До того ж я залишив ╖й св╕й недодрукований роман.
-- Забери у не╖ сво╖ папери ╕ б╕льше н╕коли не пхайся до ма╓тку. Чу╓ш? Н╕коли!
-- Х╕ба ж тоб╕ б на мо╓му м╕сц╕ не було ц╕каво д╕знатися б╕льше про незнайомку? Пол╕ц╕я не стане розбиратися, але я зможу дещо винюхати.
-- З тво╓╖ розпов╕д╕ я зрозум╕в, що не варто це дал╕ продовжувати. Не зрозум╕й мене неправильно, але я хвилююсь, що ця ж╕нка може звести тебе в могилу.
-- Напевно ти правий. Звичайно вона мало може причинити мен╕ шкоди, але дал╕ зв'язуватися з нею не потр╕бно. Я заберу сво╖ папери ╕ не буду дал╕ продовжувати наш контакт.
-- От ╕ молодець. Подумай краще про свою с╕м'ю, а не про божев╕льну незнайомку.
П╕сля об╕ду Захар╕й в╕дправився до ма╓тку, в якому жила Аб╕гель. Блакитне небо закривали ф╕олетов╕ хмари, тому Зак прихопив ╕з собою парасольку. По╖здка на автобус╕ здалася йому в╕чн╕стю.
Захар╕й п╕днявся на пагорб. Чорн╕ ворота були нап╕впрочинен╕. Ще з далеку в╕н почув ж╕ночий сп╕в. Аб╕гель стояла на п╕дв╕конн╕ третього поверху. ╥╖ оч╕ були заплющен╕. Мелод╕йним голосом вона сп╕вала:
Пташки мо╖, ви голуби,
Прийшла весна, вставай р╕ка!
Холодний ╕н╕й не губи,
Я та кого зима найшла...
╤ св╕тло сяючих з╕рок, небесна чорна гладь
Мене скор╕ш ви забер╕ть
У непроглядну темну даль!
Пташки мо╖, ви голуби,
Якщо дзв╕нок вже продзвен╕в,
╤ час мене не зупинив.
Не винна я, це в╕н зробив!
Н╕, треба щось зробити, бо вона в будь-яку мить може кинутись вниз! Захар╕й п╕д╕йшов до дверей ╕ спробував ╖х в╕дчинити. Вх╕д виявився зачиненим. Десь мають лежати запасн╕ ключ╕. В╕н обшукав все навколо, подивився п╕д килимком, нав╕ть зазирнув до л╕хтаря, що вис╕в поруч, але не знайшов ╖х. Зак здогадався, що розмовляти з Аб╕гель марно, в╕н може злякати ╖╖. З ус╕╓╖ сили чолов╕к навалився на двер╕. З розгону Зак спробував вибити ╖х плечем. Ненароком металевий к╕нець його парасольки ковзнув по дверях ╕ вони в╕дчинились. Не пов╕ривши диву, Захар╕й не став роздумувати, як це трапилось. В╕н якнайшвидше сп╕шив вгору по сходах. Через к╕лька хвилин в╕н вже в╕дчинив двер╕ з╕ значком "309". Аб╕гель стояла на п╕дв╕конн╕ в б╕лому платт╕, яке колихав в╕тер. Обережно Захар╕й обхопив ╖╖ за тал╕ю ╕ потягнув до себе. Неначе пушинка, ж╕нка впала до його рук. Сп╕в припинився. М╕стер Спенсер поклав Аб╕гель на л╕жко. Вона почала стогнати ╕ крутись. Неспод╕вано ж╕нка розтулила оч╕.
