-- Так не п╕де, - сказав Дев╕д. - Якщо один агент покине нас, це викличе п╕дозри. В╕дправлятися потр╕бно утрьох. Мер╕, ти дов╕ря╓ш мен╕?
-- Ск╕льки раз╕в ти вже казав ц╕ слова... - з╕тхнула ж╕нка.
-- ... ╕ н╕ разу не п╕дв╕в. - зак╕нчив Дев╕д. - Якщо готов╕ в╕дправитись у сам╕с╕ньке пекло, виходимо за годину.
Джон п╕шов до себе в к╕мнату ╕ перев╕рив спорядження. П╕столет лежав у прав╕й кишен╕ куртки. Раптом в╕н наткнувся на фотограф╕ю, яку прибер╕г колись у притулку. Джон оглянув обличчя д╕тей. Чолов╕к в╕дшукав Дев╕да ╕ Мер╕.
Якими вони колись були малими. Д╕ти виглядають такими невинними, коли дивишся кр╕зь призму часу. Як хочеться повернутись назад...
В╕д думок Джона в╕двол╕к стук за дверми. Посп╕хом в╕н заховав фотограф╕ю. Дев╕д не став чекати, доки йому в╕дчинять ╕ сам схопився за ручку. Двер╕ з╕ скрипом розчахнулись.
-- Ти ╕деш? - спитав в╕н.
-- Авжеж, я готовий.
Вони вийшли ╕ спустилися по сходах. Внизу ╖х чекала Мер╕.
-- Ти з нами? - спитав Джон.
-- ╤накше Дев╕д мен╕ н╕коли це не пробачить, - була ╖╖ в╕дпов╕дь.
На двор╕ було тепло, але не спекотно. Сонце хилилося до обр╕ю. В╕тер дув в обличчя. Трава шелест╕ла п╕д ногами. Коли агенти п╕днялися по зеленому пагорбу, ╖м здалося, що за ними стежать. Але вони знали, що це не просто передчуття. Темний греб╕нь л╕су простягався перед ними. Лише зараз Джон пом╕ти наск╕льки висок╕ ц╕ дерева.
Коли вони зайшли до л╕су, в очах потемн╕ло. В╕дчуття було таким, як заходиш у темну к╕мнату. Темрява ╕ морозний холод огорнули ╖х. Оч╕ привикли до тусклого св╕тла ╕ Джон пом╕тив, що болото, яке вони проходили ран╕ше зникло. ╤ трупа Кера теж не було. Може вони вже оминули ╖х?
Дев╕д йшов попереду, а за ним Джон ╕ Мер╕. Мовчки вони просувалися кр╕зь хащ╕ л╕су. Тиша викликала тривогу. Агенти напружено вдивлялись кр╕зь дерева. Щось маленьке проб╕гло в темряв╕. Дев╕д вистр╕лив, але промахнувся. Створ╕ння на повну швидк╕сть помчалося вперед ╕ зникло в хащах л╕су. Дев╕д поб╕г за ним. По дороз╕ в╕н перечепився за кор╕ння дерева. Чолов╕к втратив р╕вновагу. В╕н в╕дчув, що земл╕ п╕д ним нема╓ ╕ почав падати. Джон встиг схопити його за руку, але не зм╕г витягти. Разом вони провалились вниз. Пад╕ння було недовгим.
-- Ви там ц╕л╕? - пролунав зверху голос Мер╕.
-- Зда╓ться так, - оговтався Джон. - Це м╕сце схоже на нору. ╤ ще я бачу, що до нас хтось наближа╓ться.
-- Я спускаюсь до вас.
До них справд╕ хтось йшов. Створ╕ння було згорблене, невеличке на зр╕ст. Обличчя було замурзаним. Копни довгого волосся стирчали в р╕зн╕ боки. Одягнута ╕стота була в лахм╕ття ╕ подерт╕ черевики. Вона п╕д╕бралася до агент╕в на в╕дстань к╕лькох метр╕в.
-- Ти хто? Ти нас розум╕╓ш? - спитав Джон.
Створ╕ння кивнуло ╕ на здивування ус╕х заговорило англ╕йською: "Ход╕мо за мною." Було таке враження, що слова ╕стоти впиваються в мозок. Напевно воно волод╕ло якимось телепатичним зв'язком. ╤накше як ще це пояснити?
Поки Мер╕ спускалася, решта агент╕в прямувала за створ╕нням. Прох╕д був низьким, тому приходилось повзти. Гриби осв╕тлювали п╕дземний коридор. Через деякий час вони виповзли в невелике прим╕щення. Стеля стала трохи вищою. Якщо прихилити голову, можна було пом╕ститися. Через к╕лька хвилин до них при╓дналася Мер╕.
Джон озирнувся. Посеред нори стояв невеликий столик. Ст╕льц╕ були замалими, тому прийшлось с╕сти на землю. ╤стота представилася Гремом ╕ запропонував кролячий суп.
-- Тут водяться крол╕? - здивовано запитав Дев╕д.
-- ╥х важко знайти, а ще важче зловити, - в╕дпов╕в Грем. - Вони виростають ╕з гриб╕в. Коли гриб ста╓ пухкий, в╕н в╕дрива╓ться в╕д земл╕ ╕ перетворю╓ться на кролика.
-- Дуже гостинно з вашого боку, але ми все-таки в╕дмовимось, - сказала Мер╕.
-- Як забажа╓те, - сказав Грем. - Останн╕м часом я р╕дко вибираюсь нагору. Але якщо ви вже звалились сюди, розкаж╕ть, що вас привело?
-- Ми прийшли в л╕с вполювати тварюку. - в╕дпов╕в Джон. - До реч╕ вона була схожа на велетенського кроля.
-- А ви про Пушка, - махнув рукою Грем. - Та в╕н не може причинити шкоди. Я живу тут з час╕в, коли цей л╕с ще був молодим. Цьому прудкому кролев╕ не раз вдалося втекти в╕д мо╖х спритних рук. Стежачи за ним, я пом╕тив, що в╕н харчу╓ться корою дерев, опалим листям ╕ шишками. Коли Пушок вир╕с, мен╕ стало жаль його вбивати. От в╕н ╕ б╕га╓ тепер.
-- А часом ви не пом╕чали людей в такому ж одягу, як ми? - запитав Дев╕д. - Вони ходили утрьох, так як ми.
-- Давно це було, але пам'ять у мене хороша, - обличчя Грема посин╕ло, а пот╕м побагров╕ло. В╕н скочив на ст╕л ╕ зарепетував. - Забирались би ви геть зв╕дси! Але л╕с вас тепер не випустить вас, дурн╕! Ви здохнете, здохнете, здохнете! А ну вим╕тайтесь паскудники!
П╕сля сво╖х сл╕в Грем пронизливо закричав так, що його писк ви╖дав мозок. Агенти якнайшвидше поповзли до виходу. Коли вони вибрались, крик ще дос╕ лунав у ╖хн╕х вухах. Барабанн╕ перетинки ледь не лопнули. В л╕с╕ знову запанувала тиша.
-- ╤ хто мене за язик тягнув? - подумав Дев╕д, жал╕ючи про св╕й вчинок.
Неспод╕вано д╕ра в земл╕ почала затягуватися. Скоро нора зникла ╕ на тому м╕сц╕ з'явилась гладка дерниста земля. Дерево, що росло поруч дос╕ стояло, випнувши частину корен╕в, через як╕ перечепився Дев╕д.
-- Непри╓мна вийшла ситуац╕я, - вимовив Джон.
-- Що ж прийдеться тепер шукати в╕дпов╕д╕ самим, - сказала Мер╕.
-- Я ще знайду тебе, Греме, чу╓ш? - звертався Дев╕д до м╕сця, де ще недавно була д╕ра. - Я знайду ╕ змушу все розпов╕сти!
-- Заспок╕йся, Дев╕де, нам потр╕бно йти дал╕, - Джон похлопав його за плече. Дев╕д в╕дштовхнув його руку ╕ п╕шов вперед.
Чим дал╕ агенти просувалися вперед, тим л╕с ставав темн╕шим. Приходилось продиратися кр╕зь колюч╕ чагарники, прорубуючи соб╕ шлях. Гриби траплялися на ╖хньому шляху все р╕дше ╕ р╕дше. Десь високо серед дерев каркнула ворона, в╕д чого в Джона ледь не стало серце. Та в╕н знав, що не варто п╕ддаватися страху. Зляка╓шся раз ╕ страх поглине тебе, завдавши остаточний удар.
Команда спустилася в них по крутому спуску. Внизу вони пом╕тили т╕нь. Вона щось сп╕вала на нев╕дом╕й ╖м мов╕. Голос був грубим. В худорляв╕й руц╕ постат╕ була довга палиця. Нею ╕стота п╕дганяла к╕з, як╕ стрибали навколо. Дивовижним було те, що тут росла трава. Вона була пожовклою, старою ╕ пахла с╕ном.
Постать побачила агент╕в, як╕ спустилися ╕ погнала отару в ╖хню сторону. Кози почали видавати звуки, схож╕ на мекання. Всього Джон нал╕чив ш╕стьох тварин.
-- Зв╕ть мене Пастухом. А це моя отара к╕з. - сказала т╕нь, п╕дходячи ближче до подорожн╕х.
-- М╕стере, як вас занесло в так╕ далек╕ м╕сця? - запитав Джон ╕ мурашки поб╕гли по спин╕. Лише зараз в╕н зрозум╕в, що постать в каптур╕ мовчала, а розмовляв один ╕з козл╕в Пастуха.
-- Л╕с - м╕й р╕дний д╕м. Щоб в╕дчувати б╕ль ╕ в╕дчай далеко йти не потр╕бно, - в╕дпов╕в один ╕з козл╕в.
-- Не розум╕ю, - промовила Мер╕.
-- Скоро ми завершимо ритуал, - мовив козел з чорною плямою на л╕вому оц╕. - ╕ наш бог Серпент знову буде в╕льний.
-- Ш╕стьох ╕з вас ми вже зловили. Залишились т╕льки ви, - продовжив козел з рудою шерстю. - Для ритуалу вибрано дев'ятьох, як╕ подорожували кр╕зь час. Зертон╕ти, як п'явки присмоктуються до вас, коли ви пряму╓те проти теч╕╖ велико╖ р╕ки часу.
-- Саме тому ви стали благими посланцями, як╕ в╕дкриють двер╕ в ╕нший св╕т, - завершив козел з с╕рою шерстю. - ╕ наш владика вернеться. Скоро ваш╕ муки зак╕нчяться.
Лапи тварин почали виростати. Через деякий час козли стояли задн╕ми копитами на земл╕, випрямивши спини. Передн╕ лапи стали схожими на волохат╕ руки. Агенти в╕дчували слабк╕сть ╕ не могли поворухнутись. Запах пожовкло╖ трави дурманив. Ноги п╕дкосились ╕ агенти попадали на землю.
Коли Джон прийшов до тями то пом╕тив, що його ноги ╕ руки були прив'язан╕ до дерев'яного стовпа. В╕н побачив ╕нших агент╕в ВОРТЕКСа прив'язаних до стовп╕в. Вс╕х разом з Джоном було 9 людей. Стовпи утворювали з╕рку з дев'ятьма к╕нцями(нонаграмму). На здивування Джона вс╕ агенти були живими. Дек╕лька з них намагалися пручатись, пробуючи роз╕рвати мотузку. Козлоногих це забавляло ╕ вони божев╕льно реготали. В центр╕ нонаграмми гор╕ло вогнище. Дим п╕дн╕мався високо в небо. Джон глянув догори ╕ побачив багряний повний м╕сяць, але на чорному полотн╕ не було н╕ одн╕╓╖ з╕рки.
