-- Це ВОРТЕКС. Вони найшли нас, - впевнено сказала Аб╕гель.
-- Не зупиняйся.
Повернувши направо, вони наткнулися на двер╕. Джон штовхнув ╖х ╕ прох╕д в╕дчинився. Аб╕гель зайшла першою ╕ м╕стер См╕т зачинив за нею двер╕. Ж╕нка спробувала в╕дчинити ╖х, але вони були замкнут╕.
-- Джоне, щось трапилось, двер╕ не п╕ддаються, - промовила Аб╕гель.
-- Йди дал╕ без мене, - кр╕зь силу промовив Джон.
-- Але я не можу йти без тебе!
-- Йди, будь-ласка, ВОРТЕКС уже близько.
-- Якого б╕са, Джоне?
-- Благаю, просто б╕жи зв╕дси!
Аб╕гель поб╕гла дал╕. В темряв╕ вона натрапила на ще одн╕ двер╕ ╕ в╕дчинила ╖х. В к╕мнат╕ було св╕тло ╕ просторо. Лишень вона ступила всередину, як двер╕ позаду гучно захлопнулись. Тим часом Джон прис╕в притулившись спиною до дверей. Хлюпання води стало гучн╕шим. До нього п╕дб╕гло дво╓ чолов╕к╕в. Св╕тло л╕хтарик╕в засл╕пило йому оч╕.
-- Пов╕льно руки догори! - чолов╕ки навели п╕столет.
Джон слухняно виконав наказ. Коли його оч╕ привикли до св╕тла, в╕н побачив значки ВОРТЕКСа у пересл╕дувач╕в на грудях. Агенти схопили його ╕ перенесли у пусте прим╕щення, де ╖х чекало чолов╕к десять з направленою збро╓ю.
-- В╕льно, - промовив один ╕з агент╕в, ╕ вони опустили зброю.
Поки Джона вели по коридору, Аб╕гель оглядала к╕мнату. Справа в╕д не╖ був дивний апарат. Це був пустий скляний цил╕ндр з металевою кришкою. З бок╕в цил╕ндра звисали зал╕зн╕ трубки. Коло апарату знаходилося л╕жко. Почувся звук дзижчання, що заполонив прост╕р. Аб╕гель обернулася ╕ пом╕тила, що к╕мната зм╕нилась. Дерев'ян╕ двер╕ зм╕нились на металев╕ з круглим в╕кном, як ╕люм╕натор корабля. Ж╕нка спробувала штовхнути ╖х, але це була марна справа.
-- До б╕са все це, - сказала Аб╕гель ╕ вир╕шала застосувати св╕й дар. Вона загор╕лась син╕м полум'ям, але перем╕ститись ╖й не вдалось.
Невидима сила штовхнула ╖╖ ╕ Аб╕гель впала на п╕длогу. Оговтавшись, вона спробувала знову. Але невидима сила штовхала ╖╖ назад. Кр╕зь ╕люм╕натор ж╕нка побачила Джона, який крокував у супроводжен╕ агент╕в ВОРТЕКСа.
-- Я зробив це заради нас, - ледве виговорив м╕стер См╕т.
╥хн╕ погляди зустр╕лись. Джон побачив ╖╖ пуст╕ оч╕, якими вона колись давно дивилась на Мер╕. Цей погляд означав т╕льки одне слово. Зрадник.
"Це пастка. ПАСТКА!!! Мене ошукали. - думала Аб╕гель, дивлячись на Джона. Всередин╕ в не╖ вирували гн╕в ╕ лють. Але назовн╕ вона не показала сво╖х емоц╕й. ╥╖ обличчя залишилось кам'яним. Аб╕гель пок╕рно с╕ла на л╕жко.
В цю мить Джон оминув ╖╖ двер╕. Його привели до каб╕нету, де його чекала маленька д╕вчинка з б╕лявим кудрявим волоссям.
-- Ось ми й знову зустр╕лись, - промовила вона. - Ти виконав сво╓ перше завдання ╕ став агентом ВОРТЕКСу. Прийшов нам час познайомитись поближче. Мене звати Анна Штраус.
-- "Чи може вона бути сестрою Аб╕гель? - Джон напружив пам'ять. - Все, неначе в туман╕."
-- Як ти вже здогадався, я сестра Аб╕гель. - немов прочитала думки, в╕дпов╕ла Анна. - Ти так зосереджено дивишся на мене? Невже не пам'ята╓ш? Деколи я вражена тим, що в╕дбува╓ться у тебе в голов╕.
-- З дитинством у мене зв'язан╕ поган╕ спогади, тому намагаюсь уникати деяк╕ з них ╕ блокувати в сво╖й голов╕, - промовив Джон.
-- Хочеш знати нав╕що ти тут? - зм╕нила тему Анна. - Що ж ти ╕деально справився з поставленим завданням. За це тоб╕ призначено нагороду. Кер╕вництво прийняло р╕шення не в╕дправляти тебе назад до Кенрайссела п╕д мою в╕дпов╕дальн╕сть. Ти ц╕нний персонаж, тому шкода тримати тебе в в'язниц╕. Якщо ж вчиниш якусь дурницю...ну ти сам розум╕╓ш.
-- Ось це ╕ все? А як же наш догов╕р?
-- В╕н дос╕ в сил╕. Можеш поставити 2 запитання.
-- Що це за орден Серпент?
-- Древн╕й та╓мний орден, заснований одним ╕з посл╕довник╕в масон╕в, як╕ в╕д╕йшли в╕д головно╖ мети братства. Вони почали займатися темною маг╕╓ю ╕ ритуалами з жертвоприношенням. Орден поклоня╓ться богу Серпенту, що з латини означа╓ "зм╕й". Вони вважають його прародителем ус╕х бог╕в, який керу╓ Всесв╕том.
Джон згадав, як у Ватикан╕ зустр╕в чолов╕ка з тату зм╕╖ на руц╕. Чи м╕г в╕н бути членом ордену Серпент?
-- Що ВОРТЕКСу в╕домо про письменника Захар╕я Спенсера?
-- Неоч╕куване запитання. Думала почути в╕д тебе щось ╕нше. Що ж я в╕дпов╕м. Поки ти був на м╕с╕╖, ми провели розсл╕дування ╕ виявили, що саме Захар╕й допом╕г тоб╕ втекти з в'язниц╕ Кенрайссел. Нам важко сказати, як в╕н це зробив, але ми працю╓мо над цим. Ви ран╕ше не зустр╕чались?
-- До в'язниц╕ я його не пам'ятаю, хоча в мене така каша в голов╕, що не можна у всьому бути впевненим. Але можу розкрити один секрет. П╕сля сво╓╖ "смерт╕", я потрапив у дивний св╕т, де Захар╕й написав книгу, яка називалась `'Ув'язнений N603''. Я став у н╕й головним персонажем ╕ вс╕ под╕╖ в н╕й в╕дбуваються в точност╕, як п╕сля мо╓╖ втеч╕ з Кенрайссела. Розум╕╓те до чого я хилю? Деколи мен╕ зда╓ться, що наш св╕т це книга, де ми лише персонаж╕, як╕ гра╓мо свою роль. Якщо пощастить - ти головний герой, а н╕, то тебе вб'ють на початку книги або ще г╕рше - про тебе вс╕ забудуть.
-- Та невже? ╤ як же Захар╕й знав, що писати?
-- В╕н жив у будинку, де в наш╕й реальност╕ знаходився притулок для д╕тей-сир╕т. Ран╕ше в╕н теж був масоном - одним ╕з учн╕в Парацельса. У нього був артефакт - ф╕лософський кам╕нь, який м╕г зм╕нювати реальн╕сть. В╕н створив наш св╕т у середин╕ свого, написавши книгу. Захар╕й скористався книгою, як порталом, щоб потрапити в наш св╕т, щоб втекти в власно╖ реальност╕, яку в╕н знищив за допомогою мо╓╖ сили.
-- Н╕сен╕тниця якась. Тебе треба було в╕дправити у психл╕карню, а не в'язницю.
-- Та ж зрозум╕йте, я нормальний!
-- Вс╕ божев╕льн╕ так кажуть. А зв╕дки божев╕льним знати, що вони не божев╕льн╕? Подумай над цим.
-- Дума╓те Захар╕й Спенсер працю╓ на орден? Вони хочуть знищити нашу реальн╕сть?
-- Поки нашу розмову зак╕нчено. Агент Картер проведе тебе.
На виход╕ Джона зустр╕в високий чорношк╕рий чолов╕к.
-- Агент Картер?
-- Так. Можна просто Сем.
-- Семе, от скажи мен╕, як таке мале д╕вчисько може керувати тобою?
-- ╥й не ст╕льки рок╕в, ск╕льки зда╓ться на перший погляд. Насправд╕ вона п'╓ кров ╓динорог╕в, щоб бути молодою.
-- Що справд╕?
-- Н╕, звичайно я жартую, - усм╕хнувся Сем, вишк╕ривши сво╖ б╕л╕ зуби. - Ось ми ╕ прийшли.
Агент Картер пров╕в Джона у його к╕мнату ╕ зачинив за собою двер╕. М╕стер См╕т озирнувся. Тут було л╕жко, шафа, на тумбочц╕, яка знаходилась поруч, на стол╕ стояв невеликий св╕тильник.
-- Це краще чим у в'язниц╕, - подумав Джон ╕ вир╕шив поспати. Сьогодн╕ у нього був важкий день, а завтра буде ще важчий. Тому треба набиратися сил, щоб бути готовим до завтрашн╕х випробувань.
У темному, темному л╕с╕
Прокинувся Джон в╕д свисту. В╕н розтулив сонн╕ оч╕ та побачив, що його двер╕ були нап╕впрочиненими. Смужка св╕тла прор╕залася кр╕зь отв╕р ╕ в╕дбивалась в к╕мнат╕. Джон встав з л╕жка ╕ прочинив двер╕. Всередин╕ в╕н побачив знайомого чолов╕ка з довгим сивим волоссям ╕ чорним цил╕ндром. Засновник щось друкував, насвистуючи вальс "На чар╕вному блакитному Дуна╖". Раптом в╕н замовк ╕ промовив: "Я ж просив не турбувати! У мене ще багато роботи." Засновник обернувся ╕ пом╕тив Джона.
-- А це ти? - здивовано запитав чолов╕к. - С╕дай, поговоримо.
М╕стер См╕т прис╕в на коричневе шк╕ряне кр╕сло. Пролунав дзеньк╕т ╕ письменник вийняв листок з друкарсько╖ машини. В╕н встав з╕ стола ╕ п╕д╕йшов Джона.
-- Ти не хочеш мен╕ н╕чого розпов╕сти? - запитав Засновник.
-- Як бачиш, я все-таки залишився живим. Ти ж зна╓ш, що тво╓ прохання було помилкою. Якби ти не сказав мен╕ зробити той вчинок, под╕╖ в╕дбулися б ╕ншим.
-- Все мало в╕дбутися по-╕ншому. Але час тече так, як в╕н сам хоче. Не намагайся зрозум╕ти причини всього, що сталось, ╕накше втратиш глузд. Реальн╕сть плете сво╖ с╕т╕, не думаючи про насл╕дки. Нема сенсу шукати винних. А тепер слухай мене уважно. Часу лишилось не так багато. Не лише майбутн╓ почало зм╕нюватися, але й под╕╖ минулого.
