-- Це неможливо, - сказала Мер╕. - Невже ми сам╕ перетворилися на примар?
-- Не мели дурниць, - в╕дпов╕в Джон. - Просто це не дзеркало. ╤ тоб╕ краще сховатися зад╕ мене.
Джон притулив долоню до дзеркала ╕ зосередився. Воно почало тр╕скати ╕ розлет╕лося на маленьк╕ шматки. Перед ними в╕дкрився новий прох╕д. Коли вони пройшли кр╕зь нього, то зрозум╕ли, що коридор, в який вони потрапили, був ╕дентичний тому, в якому вони т╕льки що були. Справа так само знаходилася зала. Пара п╕шла дал╕ по коридору ╕ вже була готова повернути у наступний поворот, як раптом ззаду почулися кроки. Подорожн╕ заховалися за поворотом ╕ вир╕шили подивитися, хто це прийшов. Вони затамували подих ╕ побачили, як ╕з зали вийшли два силуети. Джон ╕ Мер╕ н╕як не оч╕кували побачити самих себе. ╥хн╕ коп╕╖ повернули л╕воруч до дзеркала ╕ тод╕ коп╕я Мер╕ промовила: "Це неможливо. Невже ми перетворилися на примар?". Коп╕я Джона на це в╕дпов╕ла: "Не мели дурниць. Просто це не дзеркало. ╤ тоб╕ краще сховатися зад╕ мене." Згодом дзеркало розбилося ╕ пара пройшла кр╕зь дзеркало та зникла з поля зору мандр╕вник╕в.
-- Ми перем╕стилися на к╕лька хвилин у час╕, - зробив висновок Джон, - ╕ зараз вони стали нами.
-- А що було б, якби ми зупинили самих себе? - припустила Мер╕.
-- Думаю, ми не могли вже н╕чого зм╕нити. Бо якщо наш╕ коп╕╖ не пройшли би кр╕зь дзеркало, нас би не ╕снувало.
-- Може пройти знову?
-- Не думаю, що це хороша ╕дея. Коли ми вперше розбили дзеркало ╕ пройшли кр╕зь нього, то вернулися в той момент, коли дзеркало ще було нерозбитим. Якщо ж пройти вдруге кр╕зь розбите дзеркало, хто зна╓, що з нами може трапитись.
Мер╕ з Джоном побачили двер╕ ╕ повернули ручку. Двер╕ в╕дчинилися ╕ яскраве сонячне св╕тло засл╕пило ╖х. Замкнувши за собою двер╕, вони зрозум╕ли, що знаходяться у палат╕, де лежало багато хворих з важкими травмами. Один ╕з них обернувся, побачивши пару, що зайшла всередину.
-- Ви дво╓ саме вчасно, - промовив чолов╕к. - Не могли б ви покликати л╕каря, бо зда╓ться в мене роз╕йшовся шов.
-- Авжеж, ми допоможемо, - сказав Джон.
Коли вони вийшли з палати, перед ними знову запанувала нап╕втемрява. Але дещо зм╕нилося. На ст╕нах знову появилися нев╕дом╕ знаки. Джон знову в╕дчинив двер╕, з яких вони щойно вийшли. Там була суц╕льна темрява. Коли в╕н ув╕мкнув св╕тло, то побачив, що прим╕щення з пац╕╓нтами зм╕нилось склад. Усе навколо було заставлене зал╕зними шафами ╕ металевими ящики. На полицях знаходились теки з паперами.
-- Все ста╓ зрозум╕ло, - сказав м╕стер См╕т. - Так╕ р╕зк╕ переходи з одного в╕др╕зка часу в ╕нший дуже легко пояснити. Уяв╕мо, що м╕сце, в якому ми знаходимось, це розбите дзеркало, через яке ми пройшли. Зараз ми мандру╓мо м╕ж тр╕щинами в час╕ ╕ простор╕ цього "дзеркала". Хот╕лось би д╕знатися хто його "розбив" ╕ порушив нормальний х╕д часу у цьому м╕ст╕. Притулок для сир╕т це зона п╕двищено╖ аномальност╕, а значить еп╕центр того, що сталося. Зда╓ться ми потрапили в арх╕в ╕ тут можна знайти багато корисно╖ ╕нформац╕╖ про притулок.
-- Ц╕лком з тобою зг╕дна. Я огляну полиц╕, а ти порийся в ящиках, - мовила Мер╕.
Поки вона переглядала папери, що лежали на полицях, а Джон зайнявся пошуками у шухлядах ╕ шафах. Всередин╕ в╕н знайшов ц╕лу картотеку в порядку в╕д А до Я станом на 1923 р╕к.
-- Яке пр╕звище у Аб╕гель? - запитав Джон.
-- Штраус, - в╕дпов╕ла Мер╕.
Пров╕вши пальцями, м╕стер См╕т знайшов потр╕бну течку. По фото Джон одразу вп╕знав Аб╕гель. Тут вона виглядала ще зовс╕м маленькою д╕вчинкою з каштановим волоссям ╕ схожими рисами обличчя. Про не╖ тут було написане ц╕ле дось╓, включаючи дату народження, зр╕ст, вагу, тощо. Прочитавши усе, в к╕нц╕ м╕стер См╕т звернув увагу на фото, прикле╓не до останньо╖ стор╕нки, де було зображено багато д╕тей, серед яких обличчя Аб╕гель було обведене червоним ол╕вцем. Окр╕м того в╕н знайшов на фото Мер╕. Але те, кого Джон знайшов на зображенн╕ взагал╕ п╕дкосило його ноги ╕ в╕н прис╕в на п╕длогу. Серед д╕тей м╕стер См╕т знайшов сина Мер╕ Дев╕да.
* * *
-- Мер╕ поглянь на цю фотограф╕ю, - вимовив Джон, п╕д╕йшовши до не╖.
Ж╕нка подивилася на фото.
-- О, я пам'ятаю той день, коли ми робили сп╕льний зн╕мок. Тут зображен╕ майже вс╕ д╕ти з притулку. А що тебе так тебе тут здивувало? - запитала вона.
-- На ц╕й фотограф╕╖ зображений хлопець, якого не ма╓ тут бути. Ти не допоможеш мен╕ прояснити ситуац╕ю? - попросив Джон, вказуючи на Дев╕да.
-- О я пам'ятаю Дев╕да. Вс╕ ми були знайом╕ один з одним. ╤ серед ╕нших д╕тей у нас була своя компан╕я. Це ти, я, Аб╕гель Штраус, Дев╕д Стюарт ╕...
-- Зачекай, ти сказала Дев╕д Стюарт? - перебив Джон. В╕н згадав, де вже це чув. Тод╕ на Дикому Заход╕ той дивний старий чолов╕к називав себе так.
-- Так, ось в╕н тут на фото, - тицьнула Мер╕ вказ╕вним пальцем. Вона показала пальцем на свого сина.
-- А тво╓ пр╕звище х╕ба не Стюарт? - припустив Джон.
-- Так, у нас з Дев╕дом однаков╕ пр╕звища.
-- Мер╕ у тебе ╓ д╕ти? - запитав Джон.
-- Що за дурнувате питання? Звичайно, що нема, - заперечила вона.
Джон ще раз подивився на зображення малого ╕ подумки зробив висновок: "Якщо добре придивитися, той старий на Дикому Заход╕, ╕ дитина Мер╕ дуже схож╕ один на одного, незважаючи р╕зницю у в╕ц╕. А ще в них однаков╕ ╕н╕ц╕али. Занадто багато зб╕г╕в. Якщо Мер╕ не пам'ята╓ свого сина, то вона могла прийняти його за свого друга, як би це дивно не звучало. Чи можливо, що батько ╕ дитина - це одна й та сама людина? Треба в цьому роз╕братись."
Джон в╕дшукав його дось╓, але н╕ ╕мена батьк╕в, н╕ конкретне м╕сце народження вказан╕ не були. Це викликало ще б╕льше п╕дозр. М╕стер См╕т в╕дшукав теку, щоб вияснити б╕льше ╕нформац╕ю про себе. В╕н д╕знався, що його м╕сцем народження був Гренв╕ль, у нього ╓ батьки, як в╕ддали його до притулку. В голову прийшов новий прилив спогад╕в, що супроводжувався р╕зким болем у скрон╕. Прийшовши до тями п╕сля незначного помутн╕ння, в╕н побачив Мер╕, яка схилилась над ним. Вона запитально подивилась на нього, але Джон лише промовчав, не вдаючись до подробиць. Поставивши все на м╕сце окр╕м сп╕льного фото д╕тей, яке в╕н забрав соб╕, чолов╕к звернувся до Мер╕.
-- Як вважа╓ш, чому саме Аб╕гель обведена на фото ол╕вцем? - запитав Джон, тицяючи на зн╕мок.
-- Уявлення не маю, - в╕дпов╕ла Мер╕.
-- Ти пам'ята╓ш в як╕й к╕мнат╕ вона проживала?
-- П╕д номером 309. Це на третьому поверс╕.
-- Тод╕ нам потр╕бно поквапитись туди.
Пара вийшла з арх╕ву ╕ направилася до к╕нця коридору, щоб д╕статися сход╕в. Але чим дал╕ вони заглиблювались у нетр╕ притулки, тим довшими ╕ заплутаними ставали проходи, описан╕ незрозум╕лими символами, що вид╕ляли примарне блакитне св╕тло. Джон ╕ Мер╕ блукали по лаб╕ринтах притулку, але було очевидним, що вони по сто раз проходять однаковими коридорами. Мер╕ пришвидшила крок, випередивши Джона на дек╕лька крок╕в. Чолов╕к нав╕ть не пом╕тив, як вона в╕ддалися в╕д нього. На одному з поворот╕в в╕н пом╕тив нап╕вв╕дчинену осв╕тлену к╕мнату. Джон зайшов туди ╕ двер╕ за ним тихо зачинилися. В╕н спробував в╕дчинити двер╕, але вони не п╕ддавалися.
-- Йдеш, нав╕ть не прив╕тавшись? - запитав незнайомець.
Це був чолов╕к з довгим сивим волоссям високого росту. Але обличчя у нього було довол╕ молоде, Нагадуючи бл╕ду маску. На голов╕ у нього був чудернацький високий цил╕ндр чорного в╕дт╕нку. Одягнутий в╕н був в камзол ф╕олетового в╕дт╕нку ╕ темн╕ штани. Довгий шарф обвивав його шию ╕ стелився по п╕длоз╕. Незнайомець був босий. Чолов╕к сид╕в за письмовим столом з друкарською машинкою ╕ щось друкував.
-- Мене звати Джон См╕т, а тебе?
-- Можеш називати мене Засновником.
-- Ти засновник цього притулку для сир╕т?
