Я вже казав, що м-р Шатлворси був один з найбільш респектабельних і, без сумніву, найбагатший в Ретлборо чоловік, а «Старий Чарлі Ґудфеллоу» був з ним у таких приятельських узаєминах, ніби вони були рідні брати. Двоє старих джентлменів були близькі сусіди, і хоча м-р Шатлворси рідко, а то й ніколи не одвідував «Старого Чарлі» і в усякім разі ніколи в нього не обідав, та це не заважало друзям бути в дуже близькій приязні, як я вже сказав; бо «Старий Чарлі» не пропускав ні одного дня, щоб не зайти двічі або тричі до свого сусіди й відвідати його; дуже часто він зоставався на сніданок чи на чай і мало не завжди на обід, і тоді не легко було б підрахувати, скільки вина спожили двоє нерозлучних друзів за бесідою. «Старий Чарлі» над усе поважав Шато-Марґо і м-р Шатлворси, очевидно, мав велику втіху, дивлячися, як той вихиляв його кварту по кварті; отож, одного дня, коли вино було «увійшло», а глузд, природна річ, дещо «вийшов», він сказав до свого друга, ляснувши його по спині: «Кажу тобі, Чарлі, клянуся всім на світі, ти найщиріша стара душа, яку я зроду де зустрічав; і що ти отакечки любиш хилити вино, то хай я провалюсь, коли не подарую тобі здоровенний короб Шато-Марґо, щоб я сказився». (М-р Шатлворси мав, на жаль, звичку орудувати неподобними словами, хоч він рідко виходив за межі таких висловів, як «щоб я сказився», «нечиста сило» або «побий мене бог»). «Щоб я сказився, ― сказав він, ― коли я не пошлю в місто, сьогодні ж опівдні, замовлення на подвійний короб найкращого, яке можна знайти, і не подарую його тобі; пошлю ― хоч кажи що, хоч не кажи ― пошлю, кажу тобі, та й край; отже, чекай його, воно прибуде сюди одного прекрасного дня, саме коли ти найменше цього сподіватимешся!» Я згадую цей невеличкий доказ щедрости лише щоб показати, наскільки щира інтимність була існувала межи цими добрими приятелями.
Отже, вранці тієї неділі, за яку йде мова, коли зробилося очевидно, що з м-ром Шатлворси сталося щось недобре, я зроду не бачив такого глибоко нещасного чоловіка, як «Старий Чарлі Ґудфеллоу». Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна і без його саквів, ввесь заюшений кров’ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її проте на смерть, ― коли він усе це почув, він зблід так, неначе пропав його власний рідний брат чи батько, і ввесь затремтів і затремтів і затрусився немов його напала лихоманка.
Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб хоч що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування; так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати деякий час ― скажемо, який тиждень або два, чи там місяць або два ― щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з’явиться сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому. Я гадаю, вам частенько доводилося спостерігати в людей таке бажання відстрочити чи відтягти розвязку, коли вони змагаються з дуже сильним горем. Розумові сили ніби застигають, люди в такім становищі бояться всякої активности і над усе в світі воліють лежати тихо в ліжку й «годувати свій сум», як кажуть старі дами, тоб-то міркувати без кінця над своєю бідою.
Люди з Ретлборо мали таку високу думку про знання й такт «Старого Чарлі», що більша частина з їх схилялася до його пропозиції не зчиняти шуму і почекати, аж поки «щось не з’ясується само собою», як висловився вельмишановний джентлмен, і мені здається, що така й була б нарешті постанова всіх, коли б не дуже підозріле втручання небожа м-ра Шатлворси, молодого чоловіка з дуже безладними звичками і взагалі поганим характером. Цей небіж, на прізвище Пенніфезер, не хотів слухати ніяких резонів на штиб того, щоб «почекати», і настоював на тім, щоб негайно розпочати «шукати тіло забитого». Так він висловив свою думку, і м-р Ґудфеллоу гостро зауважив уголос, що це «був незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заввага «Старого Чарлі» теж справила велике вражіння на публіку і один спосеред неї навіть спитав, дуже підкреслюючи слова, «як то трапилося, що м-р Пенніфезер був так близько обізнаний з усіма обставинами що до зникнення свого багатого дядька, що має сміливість стверджувати ясно й недвозначно, що його дядька «забито». Після цього деякі неприємні інциденти трапилися серед публіки, а особливо поміж «Старим Чарлі» й м-ром Пенніфезером, ― що, власне, й не було ні для кого новиною, бо вони були поміж собою в неприязних стосунках уже протягом трьох чи чотирьох місяців, і справа зайшла навіть так далеко, що м-р Пенніфезер якось ударом збив з ніг Ґудфеллоу за ніби-то дуже вільне поводження його в домі свого дядька (а містер Пенніфезер сам теж мешкав у цім домі). У цій пригоді «Старий Чарлі», кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив ніякої спроби помститися — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, що «постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом» — природний і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і який, поза всяким сумнівом, був забутий в ту ж мить, як він проявився.
Які б не були ці діла (що ніяк не стосуються до того, що ми розповідаємо тепер), але зовсім певне, що ретлбурзька публіка головним чином через намову м-ра Пенніфезера постановила кінець-кінцем розійтися по околишній місцевості й шукати пропащого м-ра Шатлворси. Я кажу, що вони ухвалили цю постанову попереду. Коли було остаточно вирішено шукати, уважалося майже за безперечне, що шукачі мають розсипатися, тоб-то поділитися на групи, щоб як-найпильніше обдивитися місцевість кругом. Я забув втім, якою дотепною аргументацією «Старий Чарлі» кінець-кінцем переконав збори, що це був найбільш нерозумний план, який тільки можна було перед собою встановити. Проте він їх усіх переконав — усіх, за винятком м-ра Пенніфезера — і нарешті було вирішено, що шукатимуть, старанно і скрізь, де тільки можна, усі громадяни «en masse», під керуванням самого «Старого Чарлі».
Що до останнього пункту, то не могло бути кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», про якого кожне знало, що в нього очі як у сокола; та хоча він водив їх в усякий спосіб, по всіх ямах і закутках, що про них ніхто зроду нічого не знав в сусідстві, і хоча шукали вдень і вночі заспіль, протягом майже цілого тижня, все ж таки не змогли знайти ніякого сліду м-ра Шатлворси. Коли я кажу ніякого сліду, то не треба це брати буквально, бо слід до деякої міри відшукався. Знайшли слід підків його коня (які були особливі, і їх легко було впізнати), що вів до містини в трьох приблизно милях на схід від містечка, на головнім шляху до міста. Тут сліди завертали в бічну стежку, що вела через гайок, потім повертала знову до головного шляху, скорочуючи коло півмилі відстани. Ідучи за слідами підків по цій стежці, шукачі прийшли нарешті до ставка з стоячою водою, наполовину схованого гіллям, праворуч від стежки, і коло цього ставка зникали всі сліди. Здавалося, проте, що тут неначе тут відбувалася якась боротьба, і здавалося, ніби якесь велике й важке тіло, куди важче, ніж тіло людське, були проволікли від стежки до ставка. Цей ставок двічі старанно пройшли гаками, та не знайшли нічого, і шукачі, втративши надію щось знайти, вже лагодилися виступати, коли Провидіння підказало м-рові Ґудфеллоу думку спустити геть воду з ставка. Цей проєкт був ухвалений з радісними вигуками й компліментами на адресу дотепности й гострого розуму «Старого Чарлі». Багато хто з шукачів були поприношували з собою лопати, гадаючи, що, може, доведеться викопувати тіло, і воду швидко й легко пощастило спустити, і коли тільки стало видно дно, як у самій середині намулу побачили чорний оксамитовий жилет, і його мало не кожен відразу впізнав за власність м-ра Пенніфезера. Той жилет був дуже подертий і заляпаний кров’ю, і знайшлося скільки осіб серед шукачів, які ясно пригадували, що власник його носив його саме того ранку, коли м-р Шатлворси поїхав до міста; знову ж, знайшлися з другого боку інші, які могли посвідчити хоч під присягою, що м-р Пенніфезер не носив цього жилета протягом усієї решти того пам’ятного дня; і не знайшовся ніхто, хто був би бачив цей жилет хоч раз на м-рі Пенніфезері ввесь час після зникнення м-ра Шатлворси.
