— Що до цього убийства, вчинімо деякий дослід для самих себе, заким укладати про нього якусь думку. Розслід цей дасть нам розвагу (― я подумав, що це чудний термін для такого ужитку, але не сказав нічого ―), а, крім того, Лебон колись зробив мені послугу, що за неї я мушу йому віддячити. Ми підемо і оглянемо місце на власні очі. Я знайомий із Ґ., префектом поліції, і мені не важко буде дістати потрібний дозвіл.

Дозвіл нам дано — і ми зразу направились на вулицю Морґ. Це один із злиденних перевулочків, що сполучують вулиці Рішельє та Сен-Рок. Ми дістались туди геть за полудень, бо цей квартал лежить далеко від того, де ми пробували. Будинок легко було відшукати, бо і досі ще товпилось багато людей; в безпредметній цікавості вони роздивлялися з другого боку вулиці на зачинені віконниці дому. Це був звичайний паризький дім: під’їзні ворота, на одній їх стороні сторожка з видвижним віконцем, що вказувало на loge de concierge.* Перед тим, як зайти до будинку, ми пройшлися по вулиці, повернули у боковий завулочок, а тоді, знову вернувшись, зайшли у двір. Дюпен тимчасом оглядав як самий будинок, так і всю околицю з такою пильною увагою, що для неї я не міг тут бачити гідного об’єкту.

Повернувши назад, ми знов підійшли до житла спереду, подзвонили та показали наші перепустки; агенти нас пропустили. Ми зайшли по сходах до кімнати, де знайдено тіло мадемуазель Л’Еспаней і де лежали досі обидві покійниці. Нелад у кімнаті, як звичайно водиться, не рушено. Я не побачив нічого нового проти того, що подавалося в «Gazette de Tribunaux». Дюпен оглянув усе, не минаючи й трупів. Тоді ми пішли по інших кімнатах, а далі у двір — скрізь у супроводі жандарма. Огляд задержав нас аж до темного, коли ми забрались додому. Дорогою мій товариш зайшов на хвилину до контори одної із денних газет.

Я вже казав, що мій друг мав деякі причуди і Je les ménagais (цей вислів не має собі відповідника в нашій мові).* Так і тепер йому випала охота відхиляти всяку розмову про вбивство аж до полудня другого дня. Тут він раптом спитав мене, чи не спостеріг я чогось особливого у видовищі лютого злочину.

Було щось таке в його манірі, коли він натиснув на слово «особливий», що змусило мене здригнути, сам не знаю чому.

— Ні, нічого «особливого», – сказав я, — принаймні, нічого нового проти того, що ми обоє читали в газеті.

— Gazette, — відмовив Дюпен, — не збагнула, боюсь, незвичайної жахливости цієї справи. Але полишімо легковажні погляди преси. Мені видається, що цю таємницю вважається нерозрішимою з тієї саме причини, яка могла б привести й до противного погляду на неї, як на легку, нескладну — це саме те, що її прикмети мають характер outré.* Поліцію збентежила видима відсутність мотиву — не для самого убийства, а для його лютости. Її збила також із глузду видима неможливість погодити змагання голосів, чуте свідками, з тим фактом, що нагорі нікого не знайдено, крім забитої мадемуазель Л’Еспаней, та що ніде не було жодного способу вийти, так щоб люди, сходячи вгору, цього не помітили. Дикий розгардіяш у кімнаті, труп, затиснутий сторч головою у комин, жахливо покалічене тіло старої пані — цих міркувань, разом із згаданими та з тими, що їх немає потреби згадувати, досить було для того, щоб спаралізувати уряд, цілковито завівши у безвихідь уславлену проникливість урядових агентів. Вони допустилися прикрої, але звичайної помилки, змішавши незвичне з трудним. А саме ж у цих ухиленнях від звичайного плану розум назнає кінець кінцем свій шлях у шуканні істини. В таких розшуках, як оцей, треба не допитуватися «що сталось», а радше «що сталося такого, чого не бувало досі». Справді, та легкість, що з нею я прийшов, а чи маю прийти, до розвязання цієї тайни, стоїть у прямому звязку з її видимою нерозрішимістю в очах поліції.

Я дивився на нього в німому здивованні.

— Я оце дожидаю людини, ― казав він далі, дивлячись на двері нашої кімнати, ― я оце дожидаю людини, котра, може й не бувши сама дієвою особою в цій різанині, мусить бути до певної міри причетна до неї. В найгіршій частині заподіяних злочинів вона, може, й не винна. Маю надію, що в цьому здогаді я не похибив, бо на ньому я уложив свої сподівання розгадати всю загадку. Я чекаю на нього тут — в цій кімнаті — кожної хвилі. Що-правда, він може і не прийти; мабуть, таки, що прийде. Коли б він прийшов, треба доконче його затримати. Ось пистолі; і ми обоє знаємо як їх уживати, коли надійде потреба.

Я взяв пистолі, заледве свідомий того, що роблю, заледве віривши тому, що почув; тимчасом Дюпен мовив далі, так мов би сам до себе. Я вже казав про його абстрактну маніру в подібних випадках. Його мова зверталась до мене, але ж голос його, дарма що ніяк не гучний, мав таку інтонацію, якої вживається, коли говорять до когось на далеку відстань. Його очі, позбавлені виразу, дивилися тільки в стіну.

— Що голоси в суперечці, ― казав він, ― чуті людьми на сходах, не були голосами самих жінок, це цілком доведено свідченнями. Це увільняє нас від будь-яких сумнівів у питанні, чи не могла стара пані убити сперше дочку, а тоді сама себе стратити. Я кажу за цей пункт більше заради методи, бо сили мадам Л’Еспаней була недостатня, щоб затиснути тіло дочки у комин, як його знайдено; та й природа поранень на її власнім тілі цілком виключає думку про самогубство. Отже, убийство вчинено якоюсь третьою стороною; і саме її голоси було чути в суперечці. Звернімось тепер не до цілого свідчення про ці голоси, а до того, що було особливого у цім свідченні. Спостерегли ви в ньому щось особливого?

Я зауважив, що всі чисто свідки зійшлися в здогаді, що грубий голос належав французові, а що до другого, верескливого, або, як хтось визначав його, прикрого голосу, було багато незгоди.

— Це саме свідчення, ― мовив Дюпен, ― але це не єсть особливість свідчення. Ви не спостерегли нічого одмітного. А тут було що спостерегти. Свідки, як ви зазначили, зійшлися що до грубого голосу; вони були тут одностайні. А що до верескливого голосу, особливість лежить не в тім, що вони порізнились, а в тім, що коли італієць, англієць, еспанець, голандець спитувались описати його, кожен казав про нього як про голос чужоземця. Кожен має певність, що це не був голос одного з його земляків. Кожен рівняє його не до голосу людини якоїсь нації, що її мову знає, а як раз навпаки. Француз думає, що це голос еспанця, і «зміг би був розібрати якісь слова, коли б був обізнаний з еспанською мовою». Голандець твердить, що це був голос француза; але ми знаходимо вказівку, що «свідок не знав по-французькому і його допитувано з перекладачем». Англієць вважає, що це голос німця; «німецької мови не розуміє». Еспанець «певен», що це був голос англійця, але «судить з інтонації» та й годі, «бо не знає по-англійському». Італієць вважає за голос руського, але «ніколи не говорив з росіянином». Другий француз, крім того, різнить із першим певністю, що це був голос італійця; але, не знавши цієї мови, як і еспанець, «судить з інтонації». Який же незвичайний мав справді бути цей голос, коли отакі свідчення можна було про нього зібрати! — коли в його звуках громадяни п’ятьох великих відділів Европи не змогли признати нічого свого! Ви скажете, що це міг бути голос азійця — африканця. Ні азійців, ані африканців не густо в Парижі; але, не заперечуючи і цього висновку, я хочу тільки звернути тепер вашу увагу на три пункти. Один із свідків визначив голос як «скорше прикрий, пронизливий, а не верескливий». Двоє других описували його як швидкий і нерівний. Жоден свідок не згадував, щоб він розібрав які слова — хоч би звуки які, подібні до слів.

— Не знаю, ― казав далі Дюпен, ― яке вражіння я можу зробити в данім становищі на ваше розуміння, але не вагаюся сказати, що законні висновки навіть з цієї частини свідчень — що до грубого та верескливого голосів — сами по собі достатні, щоб зародити підозріння, яке має дати напрямок всьому дальшому поступові у дослідженні тайни. Я сказав «законні висновки», але цим я не все ще висловив. Я мав намір сказати, що ці висновки єсть єдине властиві, що підозріння випливає з них неминучо, яко єдиний вислід. Що це за підозріння, я не хочу, однак, зараз сказати. Я тільки хочу вас переконати, що для мене це була достатня спонука, щоб дати певну форму — визначений напрямок — моїм розшукам у кімнаті.