Аналітичний хист не повинно змішувати з простою вигадливістю, вимисливістю, бо аналітик є доконче вимислива людина, а ця остання часто буває зовсім нездатною до аналізи. Конструктивну чи комбінаційну здатність, що нею звичайно виявляється вимисливість — френологісти (я думаю, хибно) приділяють цій здатності осібний орган і вважають її за первісну силу — так часто відзначувано в людях, котрих інтелект під іншими поглядами стояв на межі ідіотизму, що на цей факт звертали увагу всі дослідники духовного життя людини. Між вимисливістю та здатністю до аналізи існує, справді, далеко більша різність, як між фантазією та уявною здатністю, але різниця ця має в собі дуже точну аналогію. Виявляється, дійсно, що вимислива людина завжди схильна фантазувати, а люди з правдивою уявною здатністю бувають завжди аналітики.
Дальша розповідь буде читачеві до певної міри мов би коментарем до поданих тут тверджень.
Пробуваючи в Парижі на весні і частину літа 18.. року, я зазнайомився там з месьє К. Оґюстом Дюпен. Цей молодий добродій походив з прекрасного, справді славного роду, але сплетіння примхливих подій звело його на таку вбогість, що енергія його вдачі скорилася перед нею, і він перестав пробиватися в світ чи турбуватися тим, щоб повернути собі маєток. Доброзичливість кредиторів полишила йому незначні рештки отчизних маєтків, і на прибуток із них, шляхом пильної економії, він спромагався забезпечити собі все доконче потрібне на прожиток, а поза цим нічим не журився. Що-правда, книжки були йому єдиною розкішшю, а в Парижі добувати їх легко.
Ми зустрілись уперше в маловідомій книгозбірні на вулиці Монмартр; а що обоє шукали там однієї, вельми рідкої і визначної книги, це нав’язало між нами міцний звязок. Ми побачились знову і знову. Я глибоко зацікавився інтимною сімйовою історією, що її він докладно мені розповів з усім щиросердям, властивим французові, коли він сам собі є темою. Я дивувався також на широченний обсяг його лектури, і над усім, я почував, що дикучий жар і животворна свіжість його уяви запалювала мені душу вогнем. Шукавши в Парижі деяких об’єктів, що були мені в той час метою, я почував, що товариство такої людини було б мені цінне понад усяку міру; і це почуття я визнав йому. Нарешті прийшло до того, що ми рішили жити з ним спільно протягом мого перебування у місті, а що мої обставини були дещо не так трудні, як у нього, мені дозволено оплачувати нашу спільну кватиру [й умеблювати її] відповідно до фантастичної хмурости наших настроїв. Це був пошарпаний часом, химерний будинок у далекій і безлюдній частині передмістя Сен-Жермен; через якісь забобони, що за ними ми не допитувались, він довго стояв порожній і в занедбанні доживав свого ветхого віку.
Коли б світові став відомий спосіб нашого пожиття в цьому місці, нас узято б за божевільних — може хоч нешкідної, принаймні, натури. Наша відлюдність була цілковита. Ми не приймали в себе нікого. Справді, місце нашого сховища я дбайливо держав у секреті від мого давнього товариства, а Дюпен уже багато літ перестав бути знаним чи знатися з ким у Парижі. Ми жили єдине сами з собою.
Це була фантазія мого друга (бо як інакше я мав би це називати?) — бути закоханим в Ніч для неї самої; і цій bizarrerie,* як і іншим його дивацтвам, я без опору піддавсь; взагалі я давався на волю його диким капризам з цілковитим безвладдям. Чорна Богиня не могла б сама повсякчас перебувати з нами; але ми мали змогу фальшувати її присутність. При першому блискові дня ми зачиняли всі масивні віконниці нашого древнього дому, засвітивши двоє свічок; насичені кріпким ароматом, вони давали тільки примарне і блякле проміння. З їх поміччю ми заглибляли душі у сни — і так читали, писали чи розмовляли, поки годинник обвіщав нам наближення правдивої Тьми. Тоді ми вихоплювались на вулиці, рука в руку, і далі проводили там наші денні розмови, або, допізна блукаючи безбач по всіх усюдах, шукали в буйних тінях і сяйвах людного міста безконечности духовних подражнень, що їх може дати спокійне спостерігання.
При цій нагоді я не міг не помітити і не дивуватись на надзвичайні аналітичні здібності Дюпена, хоча й готовий був цього сподіватись від його багатої мисли. Він сам, здавалося, діставав палку насолоду у вправах цієї здатности — може в самім виявлянні її на люди — і не вагався й охоче признатися втіхи, що з цього походила. Він хваливсь мені стиха, вдоволено підхихикуючи, що більшість людей має для нього вікна в грудях, і звичайно підпирав це твердження простими і разючими доводами своєї інтимної обізнаности з моєю власною душею. Його маніра в ці хвилі ставала холодна й абстрактна, очі втрачали будь-який вираз, а голос, звичайно прекрасний тенор, здіймавсь на високий дискант і, я сказав би, звучав капризно, гарикливо, коли б не розважність і цілковита чіткість мови. Спостерігаючи його в такому настрої, я часто роздумував над старою філософією Роздвоєної Душі і тішився уявою двоїстого Дюпена — творця і розрішителя.
Не думайте, з того, що я тут сказав, що я повідаю тайну чи пишу якого романа. Те, що я описав у французі, це був тільки наслідок подражненої, а може й хворої мисли. А втім, що до характеру його зауважень у таких випадках, приклад найкраще може передати мою думку.
Ми брели якось вночі довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояль. Очевидно замислившись, ніхто з нас не вимовив ані слова, принаймні із чверть години. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Він таки хлопець дуже малий на зріст, це правда; йому б краще повелося в Театрі Вар’єте.
— Безперечно, – одказав я йому несвідомо і не зразу помітив (так глибоко був замислився), як мій бесідник дивним способом попав у лад моїм міркуванням. Але за мить я спам’ятавсь і здивувався надзвичайно.
— Дюпен, – сказав я серйозно, – це виходить за межі мого розуміння. Скажу навпрост, ви вразили мене; я заледве довіряю своїм чуттям. Як це ви могли знати, що я думаю про…? ― тут я зробив павзу, щоб допевнитись остаточно, чи справді він знає, про кого я думав.
— Про Шантільї, ― сказав він. ― Чом же ви спинились! Ви ж подумали, що його ница постать не годиться для трагедії.
Це було точнісінько те, про віщо я справді думав. Шантільї був колишній чоботар на вулиці Сен-Дені; без ума захопившись театром, він спробував виступити в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребільйона* і за свої претенсії зажив на весь світ неслави.
— Скажіть мені, бога ради, – аж скрикнув я, – яка це метода — коли тут є якась метода ― дала вам змогу збагнути ці мої думки. (Насправді, то він іще дужче вразив мене, ніж я хотів показати.)
— Це все фруктівщик, – відповів мій друг. – Він привів вас до висновку, що цей чоботар замалий для Ксеркса et id genus omne.*
― Фруктівщик! Ви мене дивуєте — я не знаю ніякого.
― Чоловік, що наскочив на вас, коли ми повернули були в цю вулицю — либонь чверть години тому.
Я тепер пригадав, що, справді, фруктівщик, несучи на голові здоровий кошик із яблуками, ненароком мало не збив мене з ніг, коли ми повертали з вулиці К. у ту, де зараз стояли; але до чого тут був Шантільї, я негоден був зрозуміти.
Дюпен не мав у собі ні сліду шарлатанства.
— Я поясню; – сказав він, — а щоб ви могли все ясно зрозуміти, ми спершу відстановимо хід ваших міркуваннів від моменту, коли я оце говорю з вами, аж до моменту зустрічи із фруктівщиком. Значніші звена цього шерегу ідуть так ― Шантільї, Оріон, Д-р Нікольс, Епікур, стереотомія, брук, фруктівщик.
Мало хто з нас не бавився в певній добі свого життя відстановленням ступенів, що ними наша мисль приходить до певних висновків. Це заняття часто буває повне цікавости; і, бравшися до нього вперше, кожного здивує видимо безмежна відстань і різнота між вихідною точкою та завершенням. Як же мало мене вразити, коли я почув од француза оці слова і не міг не признати, що він говорить правду. А він мовив далі:
— Ми розмовляли про коні, коли пам’ять мене не зраджує, аж до виходу з вулиці К. Це був останній предмет, що ми його обговорювали. На переході в цю вулицю фруктівщик з великим кошем на голові, бігши прожогом мимо, потрутив вас на купу каміння, зложеного на місці, де направлюється брук. Ви спіткнулиись на камінь, підковзнулися, трохи звихнули собі ногу, з хмурим роздратованим виглядом пробурмотіли кількоро слів, озирнулись назад на каміння і мовчки рушили далі. Я не вважав нарочито, що ви робите; але такі спостереження стали мені за останній час немов би конечною потребою.