Прибравши пістолет від моєї голови, Анрі схопив свою торбу та валізу неушкодженою рукою й вийшов, хряснувши дверима. Я почув, як у коридорі затихають його кроки.

Я повернувся до Менді. Кляп являв собою наволочку з подушки, запхану до рота Менді й зав'язану на потилиці. Тремтячими руками я взявся за вузол, а коли розв'язав його, то обійняв Аманду і став колисати її туди-сюди, туди-сюди — як малу дитину.

— З тобою все гаразд, мила? Він не заподіяв тобі шкоди?

Аманда крізь сльози відповіла, що все нормально.

— Ти впевнена?

— Іди, — сказала вона. — Я знаю, що ти хочеш за ним погнатися.

Повзаючи навколішках по підлозі й мацаючи під тонкими веретеноподібними ніжками та потрісканими краями антикварних меблів, я відповів:

— Ти ж знаєш, що я мушу піти за ним. Бо він не дасть нам спокою, Менді.

Нарешті я знайшов «Рюгер» Анрі під комодом і міцно обхопив пальцями руків'я. А потім крутнув слизьку від крові дверну ручку й гукнув Менді, що скоро повернуся.

Важко спираючись на перила, я закульгав униз сходами! і біль у стегні трохи попустив. Я намагався поспішати, знаючи, що — так чи інакше — мушу вбити Анрі.

Було поночі, але вуличні ліхтарі й великий та безперервно забитий відвідувачами «Отель дю Лувр», розташований поруч, перетворювали ніч на день. Два готелі знаходилися за якихось кілька сотень ярдів від Тюїльрі — величезного громадського парку поруч із Лувром.

Зараз там відбувався якийсь карнавал: ігри, катання на конях, дискотеки та феєрверки. Навіть у цей пізній час тротуари заполонили купи батьків із дітлахами та легковажних і підпилих туристів, чий розкотистий сміх посилював гармидер, створюваний хлопками феєрверку та гудінням автомобільних сигналів. Це нагадало мені один французький фільм, який я колись бачив.

Орієнтуючись по тоненькій цівочці крові, я вийшов на вулицю, але цей слід обірвався за кілька ярдів від парадного входу. Анрі знову утнув свій трюк зі зниканням. Може, він сховався в готелі «Отель дю Лувр»? Чи йому пощастило швидко спіймати таксі?

Коли я вдивлявся в натовп, почувся звук сирени. То до Пляс Андре Мальро наближалася поліція.

Ясна річ, про постріли в готелі вже встигли доповісти. До того ж хтось, мабуть, помітив, як я вискочив із пістолетом на вулицю.

Швидко запхавши «Рюгер» у великий бетонний кошик для квітів біля «Отель дю Лувр», я хоробро закульгав до вестибюля, всівся там у надзвичайно м'яке крісло й став мізкувати, що скажу «ажанам», коли вони стануть мене допитувати.

Бо ж треба було придумати, звідки взявся Анрі й чому пролунали постріли.

Що ж мені, в біса, сказати їм?

Сирени гуділи дедалі гучніше, мої шия та плечі напружувалися — і раптом пульсуюче виття проминуло готель і рушило далі — до парку Тюїльрі. Пересвідчившись, що небезпека минула, я знову витягнув із горщика пістолет, пробрався до готелю «Зелена мавпа» і важко, по-старечому видерся сходами до свого номера. Постукавши у двері, я сказав:

— Менді, це я. Зі мною більше нікого немає. Можеш відчинити двері.

Через секунду вона відчинила. її обличчя було заплакане, а в куточках рота виднілися синці від кляпа. Я розкрив обійми, і Менді впала мені на груди, безутішно ридаючи, як мала дитина.

Я довго тримав її, заспокійливо чукикаючи. А потім скинув із себе та з неї одіж і допоміг Аманді лягти в ліжко. Вимкнувши світильник на стелі, я залишив тільки маленький нічник на туалетному столику. Прослизнувши під ковдру, я обійняв Аманду. Вона притиснулася обличчям до моїх грудей і міцно вчепилася в мене руками й ногами.

— Поговори зі мною, люба, — сказав я. — Розкажи мені все.

— Він постукав у двері, — нарешті сказала вона після довгого мовчання. — Сказав, що приніс квіти. Такий нехитрий трюк, але я купилася на нього, Бене.

— Сказав, що то квіти від мене?

— Та начебто. Ага, точно сказав.

— Звідки ж він дізнався, що ми тут? Що наштовхнуло його на цю думку? Не розумію.

— Коли я відімкнула двері, він висадив їх ударом ноги і схопив мене.

— Я вб'ю його, Менді.

— Спочатку я не збагнула, хто це. Якийсь негр. Він заламав мені руки за спину так, що я й поворухнутися не могла. Він сказав… о, ні, мене зараз знудить… — Й Аманда знову розплакалася.

— Що він сказав?

— «Я кохаю тебе, Амандо».

Я слухав Менді й водночас до мене долітало відлуння почутого раніше. Анрі раніше казав мені, що кохав Джину. Що кохав Джулію. Довго ж йому довелося чекати можливості зґвалтувати Аманду й задушити її руками в синіх рукавичках!

— Вибач, мені так жаль, так жаль. Це я винуватий, що так трапилося.

— Це я дурепа, що сюди приїхала, Бенджі. Господи, скільки ж він тут був? Три години? Це ти вибач мені. Бо я тільки зараз зрозуміла, як «весело» тобі було з цим виродком три дні в пустелі.

Аманда знову заплакала, а я став заспокоювати її, раз по раз повторюючи, що все буде добре.

— Зрозумій мене правильно, — мовила вона тремтливим і напруженим голосом, — але чому ти такий упевнений, що все буде добре?

Я встав із ліжка, розкрив свій портативний комп'ютер і замовив два квитки на ранковий рейс до Сполучених Штатів.

Уже було давно за північ, але я й досі походжав кімнатою. Потім випив тайленолу й прослизнув під ковдру до Аманди, але заснути не зміг. Я навіть на секунду не міг очей заплющити.

Телевізор був старий та маленький, але я увімкнув його й знайшов канал CNN. Почалися останні новини — і я різко підскочив, коли «балакуча голова» повідомила: «Поліція наразі не має підозрюваних у справі вбивства Джини Працці — спадкоємиці величезної судновласницької компанії, якою володіє родина Працці. її знайшли вбитою в номері ексклюзивного французького будинку відпочинку «Шато де Мірамбо».

Коли на екрані з'явилося обличчя Джини Працці, мені здалося, наче я — її близький друг. Я бачив, як вона пройшла повз камеру в готельному номері, не знаючи, що невдовзі її життя скінчиться.

Я тихенько погукав:

— Менді, Менді, — і посіпав її за руку.

Але вона відвернулася, іще глибше занурившись у м'яку подушку та в сон. А в телевізорі капітан поліції стисло поінформував представників преси. Його повідомлення переклали англійською, а потім знову коротко виклали суть справи для тих, хто щойно увімкнувся й був не в курсі. Міс Працці зареєструвалася в «Шато де Мірамбо» сама. Прибиральниці стверджували, що в номері було двоє, але другого гостя ніхто не бачив. Це була вся інформація, котру на цей час повідомила поліція.

Але мені вистачило й цього. Бо я й так уже знав усю історію, але не знав того, що Джина Працці — то було справжнє, а не вигадане ім'я.

У чому ще Анрі збрехав мені? І з якої причини? Навіщо він збрехав мені — щоб розповісти правду?

Я невідривно дивився на екран, де знову з'явився ведучий.

— Сьогодні вранці в Нідерландах, в Амстердамі, знайшли вбитою молоду жінку. Увагу міжнародних криміналістів до цього інциденту привертає та обставина, що подробиці смерті цієї дівчини збігаються з подробицями смерті двох дівчат на Барбадосі, а також зі смертю відомих американських фотомоделей, убитих цієї весни на Гаваях.

Я збільшив звук, коли на екрані з'явилися обличчя: Capa Руссо, Венді Емерсон, Кім Макденіелс, Джулія Вінклер, а також іще одне обличчя — молодої жінки на ім'я Міке Гельслоот.

Ведучий вів далі:

— Міс Гельслоот, дівчина двадцяти років, була секретаркою відомого архітектора Яна Ван дер Хойфеля з Амстердама, який на час убивства перебував на нараді в Копенгагені. Кілька хвилин тому містер Ван дер Хойфель дав інтерв'ю в готелі, де він зупинився.

Господи, та я ж знаю й це ім'я! І воно теж справжнє!

На екрані з'явився новий кадр: Ван дер Хойфель із валізою в руці виходить із готелю в Копенгагені, і біля підніжжя округлих сходів його оточує натовп журналістів. Йому було трохи за сорок, він мав сиве волосся та кутасті риси обличчя. Ван дер Хойфель здавався по-справжньому шокованим та переляканим.