— Дякую, — сказав Едді.

— Нема за що, а тепер, хлопці, вам і справді доведеться забиратися звідси.

Ми з Едді поволі побрели пологим піщаним схилом до його джипа.

Якщо чесно, то я був радий піти.

Мені не хотілося бачити трупи тих двох добрих людей, чиєю бідою я так перейнявся. Едді відвіз мене назад до Маріотту, і ми трохи посиділи в авто на стоянці та побазікали.

Убивство кожного, хто мав стосунок до цього дикого вибуху насильства, було обдумане заздалегідь, ретельно сплановане й майже артистично виконане. Це була робота дуже розумного й досвідченого вбивці, який не залишив по собі жодного сліду. Мені стало шкода людей, яким доведеться розслідувати цей моторошний злочин. А тут іще Аронштайн вирішив перервати мою гавайську відпустку, повністю оплачену видавництвом.

— Коли твій літак? — спитав Кеола.

— Близько другої.

— Хочеш, підвезу? Я б із радістю.

— Та ні, бо я брав авто напрокат. Але все одно дякую.

— Мені страшенно шкода, що все так склалося, — мовив Кеола.

— Це буде одна з тих справ, яку якщо й розкриють коли-небудь, то хіба що років через сімнадцять. Коли вбивця зізнається на смертному ложі, — сказав я. — Або хтось зі спільників «розколеться».

Трохи згодом я попрощався з Едді, зібрав манатки й виписався з готелю. Я повертався до Лос-Анджелеса пригнічений та невтішний, почуваючись так, наче залишив на Гаваях великий шмат самого себе. І я був на сто відсотків певен, що ця історія скінчилася — принаймні для мене.

Але я знову помилився.

Дуже привабливий білявий джентльмен ішов коридором із червоними шовковими шпалерами. Коридор закінчувався просторим вестибюлем, де гуляв легенький вітерець. У дальньому кутку приміщення з підлоги виріс кам'яний реєстраційний столик. За ним сидів молодий клерк. Він приязно посміхнувся й опустив очі.

— Ваш номер люкс готовий, пане Мейлі. Ласкаво просимо назад до «Прадха Хану».

— Дуже радий тут бути, — відповів Анрі. Піднявши свої рогові окуляри на лоба, він підписав квитанцію про сплату кредитною карткою. — Ти все для мене приготував, Рапі?

— Аякже, пане. Хіба ж можна розчаровувати нашого дорогого гостя!

Анрі відчинив двері розкішного люксу, роздягнувся в пишній спальні й кинув свою одіж на здоровенне ліжко під сіткою від москітів. Загорнувшись у шовковий халат, він став смакувати шоколад і сушене манго, дивлячись «Всесвітні Новини Бі-бі-сі» й відчуваючи приємний захват від останніх повідомлень на тему: «Дикі вбивства на Гаваях — поліція й досі спантеличена».

«Ото порадіють Підглядачі!» — подумав він.

Заслужений відпочинок Анрі продовжився в Бангкоку, одному з його найулюбленіших міст в усьому світі.

На нічному ринку він зустрів дівчину-шведку. Вона якраз намагалася перевести бати в евро, щоб вирішити, купувати маленького дерев'яного слона чи ні. Його шведська була досить гарною, і дівчина говорила з ним своєю рідною мовою, аж поки Анрі не розсміявся й не сказав:

— Я вичерпав усі свої знання шведської.

— Тоді спробуймо поговорити ось так, — відповіла дівчина бездоганною англійською з британським акцентом. Вона представилася як Май-Бріт Ольсен і сказала, що приїхала на відпочинок зі своїми однокурсницями, студентками Стокгольмського університету.

Дівчина була вражаюче вродливою, років дев'ятнадцяти-двадцяти, під шість футів на зріст. її пряме лляне волосся опускалося до плечей, підкреслюючи красиву граціозну шию.

— Ви маєте дивовижні блакитні очі, — зазначив Анрі.

— Ой, та ну що ви… — грайливо протягнула дівчина й комічно закліпала віями. Анрі розсміявся. Шведка помахала слоником і заявила: — Мені також хотілося б купити мавпочку.

Вона взяла Анрі під руку, і вони пішли вздовж рядів мальовничо освітлених торгівельних яток із фруктами, біжутерією та солодощами.

— Ми з подругами ходили вчора на слоняче поло, — сказала йому Май-Бріт. — Узагалі-то ми волейболістки. Братимемо участь в Олімпійських іграх 2008 року.

— Правда? Фантастика! Чув, що спортивний палац, де відбудуться змагання з волейболу, просто потрясаючий. Я ж завтра змушений відбути швидкісним літаком до Каліфорнії.

Май-Бріт розсміялася.

— Хочете, вгадаю? Ви летите до Лос-Анджелеса в бізнесовій справі.

Анрі весело вишкірився.

— Здогадка правильна. Але то буде завтра, Май-Бріт. А сьогодні — ви вже повечеряли?

— Та так, трохи під'їла на базарі.

— Тут неподалік є місце, про яке мало хто знає. Винятково цікаве й навіть трохи небезпечне. Ви готові до пригоди?

— Ви запрошуєте мене на вечерю? — спитала Май-Бріт.

— А ваше запитання слід розуміти як згоду?

Уздовж вулиці тягнулися ресторани на відкритому повітрі. Май-Бріт та Анрі пройшли повз шумні бари та забігайлівки на Селекам-роуд і вирушили до майже непомітних дверей, що вели до японського ресторану «Ідомай».

Хазяїн закладу провів Анрі та Май-Бріт до яскраво освітленого приміщення з інтер'єром, оздобленим пляшково-зеленим склом і розділеним на секції акваріумами з діамантовими рибками — від стелі до підлоги.

Раптом шведка вхопила Анрі за руку й разом із ним зупинилася, щоб краще придивитися — чи не наверзлося їй?

— Що це вони роблять?

Витягнувши вперед шию, вона ошелешено витріщилася на голу дівчину, що граціозно лежала на суші-барі, а тим часом якийсь клієнт щось пив із чашкоподібної впадини, утвореної стиснутими стегнами дівчини та її лобком.

— Це називається wakesame, — пояснив Анрі. — Означає «плаваюча водорість».

— Ха! Я такого ще не бачила! Це щось новеньке, — зазначила Май-Бріт. — А ти таке робив, Поле?

Анрі підморгнув їй у відповідь і витягнув стілець для своєї нової подруги, яка була не просто красива, а й смілива, бо виявила бажання скуштувати сашимі з конини та ідомай — сиру мариновану рибу, на честь якої й дістав свою назву ресторан.

Анрі вже встиг закохатися в Май-Бріт — як раптом помітив, що чоловік за сусіднім столиком вперся в нього поглядом.

То був шок — наче хтось кинув йому за комір шматок льоду. Карл Обст. Чоловік, з яким Анрі познайомиш я багато років тому, сидів тепер неподалік зі своїм коханцем-проституткою — витонченим, елегантним траснвеститом, чиї послуги коштували дуже дорого.

Анрі був певен, що його власна зовнішність змінилася настільки, що Обст не зміг би його впізнати. А якщо зможе, то це буде дуже погано.

Увага Обста знову переключилася на його сердешного приятеля, й Анрі невимушено відвів свій погляд від Обста. Він був упевнений у своїй безпеці, але його гарний настрій як вітром здуло.

Дивовижна дівчина, незвичайна обстановка й сюрреальна атмосфера — усе це враз поблякло, і він подумки полинув у час, коли він помер, але якимось чином усе одно примудрився вижити.

Анрі колись сказав Марті Швітцеру, що бути в ізоляторі — це все одно, що потрапити до власної дупи — так само темно й смердюче. Але на цьому аналогія закінчувалася. Бо нічого з того, що Анрі міг почути, побачити чи уявити, не йшло ні в яке порівняння з цією огидною дірою.

Усе почалося для Анрі ще до того, як терористи завалили вежі-близнюки. Його завербували до фірми «Брюстер-норт» — приватного військового підрядчика, навіть більш потаємного та небезпечного, аніж сумнозвісна охоронна фірма «Блеквотер».

Якось він вирушив на розвідку з чотирма іншими аналітиками-розвідниками. Анрі, як лінгвіст, був серед них критично важливою ланкою.

Його підрозділ відпочивав у потаємному явочному приміщенні, але їхнього вартового, що охороняв вхід, «зняли», а всю групу захопили, побили до півсмерті, а потім кинули до якоїсь невідомої в'язниці.

Наприкінці свого першого тижня в цьому пеклі Анрі вже знав імена своїх поневолювачів, їхні звички та пристрасті.