— Спробуйте зрозуміти, — пояснив він, перекриваючи нестерпні крики та плач Левона й Барбари. — Це просто бізнес. Клієнти, для яких я працюю, платять мені шалені гроші, щоб подивитися, як помирають люди.

Барбара судомно хлипала й задихалася, увесь час благаючи його припинити, а Левон — то була інша проблема. Цьому чоловіку явно вдавалося врівноважити свій шок та горе бажанням зберегти життя собі та своїй дружині.

Він сказав:

— Відпусти нас, Анрі. Ми ж не знаємо, хто ти є насправді. І тому не зможемо завдати тобі шкоди.

— Річ не втім, що я особисто хочу вас убити. Ідеться про гроші. Еге ж. Я заробляю гроші, убиваючи вас.

— Я дістану тобі грошей! — сказав Левон. — Більше, аніж тобі платять клієнти. Присягаюся!

У цей момент Барбара почала благати його не сир отити їхніх хлопців. Анрі перервав її і сказав, що має йти.

Він натиснув на акселератор, приспущені колеса легко покотилися по піску, й авто, набравши швидкість, в'їхало у хвилі.

Анрі вийшов із салону і йшов поруч, аж поки вода не піднялася до вітрового скла.

Камера на дзеркалі заднього виду записала, як просилися Макденіелси, як хлюпала всередину вода, заливаючи сидіння та руки подружжя, зв'язані за спиною, як марно сіпалися вони, пристебнуті ременями безпеки.

Однак він залишив їм слабеньку надію.

— Я не вимикаю лампочку в салоні, щоб ви могли попрощатися одне з одним, — почув Анрі свій голос на екрані. — Хтось може вас помітити з дороги. І врятувати. Але можете на це не сподіватися. Хоча на вашому місці я за це молився б.

Він побажав їм удачі й пішов до берега, долаючи хвилі. А потім постояв під пальмами, спостерігаючи, як авто повністю зникло під водою за якихось три хвилини. Швидше, ніж він розраховував. І милосердно. Значить, Бог усе ж таки існує.

Коли лампочка в салоні блиснула востаннє і згасла, Анрі перевдягнувся, вийшов на дорогу і спіймав попутку.

Закривши портативний комп'ютер, він допив шампанське і прочитав меню, яке принесла йому стюардеса. Він зупинив свій вибір на качці в апельсинах, вдягнув навушники «Бос» і став слухати Брамса. Такого заспокійливого. Прекрасного. Бездоганного.

Останні кілька днів у його житті були просто винятковими: кожної хвилини — фантастична драма, кожного дня — визначна подія.

Він не сумнівався, що всі його клієнти будуть задоволені.

Кілька годин по тому Анрі Бенуа увійшов до туалетної кімнати залу відпочинку першого класу в аеропорту Гонолулу «Інтернешнл». Перший відрізок його подорожі проминув із приємністю, і він сподівався, що його наступний переліт до Бангкоку буде так само приємним.

Він вимив руки й поглянув на свою нову персону в дзеркалі. Тепер він був швейцарським бізнесменом із Женеви. Його біляве волосся було коротко острижене, на переніссі сиділи широкі рогові окуляри, що надавали йому вченого вигляду. На ньому був бездоганний костюм за п'ять тисяч доларів й англійські черевики ручної роботи.

Він щойно послав Підглядачам кілька кадрів про останні моменти життя Макденіелсів, знаючи, що на цей час завтра на його банківському рахунку в Цюріху додасться чималенька сума євро.

Анрі вийшов із туалету, увійшов до кімнати відпочинку, поставив біля себе свою валізку-дипломат і розслабився в м'якому сірому кріслі. По кабельному ТБ транслювали спеціальний випуск сенсаційних новин. Ведуча Глорія Роха розповідала про злочин, що «збурив страх і лють».

— В орендованому будиночку для відпочивальників на Мауї, — повідомила ведуча, — було знайдено обезголовлене тіло молодої жінки. Джерела, близькі до працівників поліції, кажуть, що цю жінку вбили кілька днів тому.

Роха напівобернулася до великого екрана й представила глядачам місцевого репортера, Кей Макбрайд, яка знаходилася в Мауї.

Макбрайд сказала в об'єктив:

— Цього ранку міс Маура Алуна, власниця пляжного табору, знайшла в себе на території відрізану голову та тіло молодої жінки. Міс Алуна повідомила поліцію, що здала цей будиночок по телефону одному чоловікові, який розплатився кредитною карткою. Ми очікуємо, що з хвилини на хвилину лейтенант Джексон із Кігейського відділка поліції зробить офіційну заяву.

Макбрайд на хвилю відвернулася від об'єктива й сказала:

— Глоріє, ось лейтенант Джексон якраз виходить із будинку. Макбрайд побігла, навздогін рвонув її оператор, і зображення на екрані застрибало, Макбрайд вигукнула:

— Лейтенанте Джексон, лейтенанте Джексон, можете приділити нам хвилиночку уваги?

Оператор навів об'єктив на Джексона.

— Наразі мені немає чого повідомити пресі.

— У мене до вас лише одне запитання, сер.

Анрі аж уперед подався, загіпнотизований драматичною сценою, що розігрувалася на великому екрані.

Він був свідком того, як гра закінчувалася в реальному часі. Прямо зараз. Це було так захоплююче, що здавалося нереальним. Пізніше треба неодмінно буде скачати це відео з веб-сторінки телекомпанії і вставити його у свій сюжет. І вийде справжня «Гавайська сага» — початок, середина, потрясаюча розв'язка й ось — епілог.

Анрі придушив у собі бажання сказати пасажирові, що сидів за два крісла від нього: «Ви лишень погляньте на цього копа! На лейтенанта Джексона. Він увесь аж зелений! Таке враження, що він зараз почне блювати».

А на екрані репортерка напосідала:

— Лейтенанте Джексон, це Кім? Тіло, яке ви знайшли, це тіло супермоделі Кім Макденіелс?

Джексон відповів, немов перечіпаючись через власні слова:

— Про це — наразі без коментарів. Ми якраз дещо з'ясовуємо. Треба вжити багато заходів і виконати чималий обсяг роботи. Вимкніть свою камеру. Ми ніколи не коментуємо хід слідства, міс Макбрайд. Ви ж знаєте.

Кей Макбрайд повернулася до камери:

— Наберуся сміливості і скажу, що оце «без коментарів» і є ствердною відповіддю на моє запитання, Глоріє. Наразі ми чекаємо на позитивний результат ідентифікації — що жертва жорстокого вбивства дійсно є Кім Макденіелс. Репортаж із Мауї вела Кей Макбрайд.

Того ранку під час відпливу випадковий бігун помітив, як із води виринув дах затонулого авто — наче панцир велетенської морської черепахи. Колії він здогадався, що то таке, то відразу повідомив поліцію, і та прибула у великій кількості на берег океану.

Нарешті кран опустив наповнений водою автомобіль, і пожежники, рятівники та копи стояли й дивилися, як із салону витікає Тихий океан.

Один із копів відкрив пасажирські дверцята й гукнув:

— Тут два трупи, пристебнуті ременями безпеки. Я упізнав їх — це ж Макденіелси, Господи милосердний! Батьки Кім!

Моя душа в п'яти пішла. Даючи вихід своєму роздратуванню — щоб, бува, комусь у пику не зацідити і щоб притамувати нудоту, що підкотилася до горла, — я вибухнув довгою й полишеною сенсу тирадою матюків.

Едді Кеола стояв поруч зі мною біля жовтої стрічки футів зо тридцять завдовжки, що бігла від викинутої на берег колоди до шматка лавової породи. Кеола був не лише моїм пропускним квитком до місць скоєння злочину та до внутрішньої інформації слідчих. Мені він уже почав здаватися молодшим братом, якого в мене ніколи не було.

Узагалі-то між нами не було нічого схожого, окрім одного — ми обидва були схожі на двох мерзенних безпорадних гівнюків.

Під'їхало ще кілька автомобілів, декотрі із сиренами, декотрі без них; вони скреготіли гальмами на подовбаній асфальтовій дорозі, яка йшла паралельно до пляжу і яку певний час тому закрили на ремонт.

Це нове поповнення флоту автомобілів правоохоронців складалося з чорних джипів, на яких прибули люди в куртках із написом «ФБР».

До нас підійшов полісмен, знайомий Едді, і сказав:

— Єдине, що можу повідомити, це що Макденіелси вечеряли в гуртожитку «Камеамеа». З ними був якийсь сивочолий білий чоловік в окулярах, приблизно шість футів на зріст. Вони поїхали разом із ним, і це все, що ми наразі знаємо. Якщо виходити з опису зовнішності типа, з яким вони вечеряли, то це міг бути хто завгодно.