— А тепер починай із початку, — сказав Лен. — І не пропусти жодної бісової крапки чи коми.

Так я й зробив. Розповів Леонарду про своє несподіване відрядження на Гаваї, яке я мислив шаровою розважальною поїздкою і яке виявилося загадкою з п'ятьма трупами. Про те, як я заприятелював із Барбарою та Левоном Макденіел-сами, і про те, як Анрі пошив мене в дурні своїми альтер-его: Марко Бенвенуто й Чарлі Ролінзом.

Емоції хапали мене за горло й заважали говорити, коли я розповідав Лену про трупи загиблих, а також коли розказував про те, як Анрі проникнув до моєї квартири, наставивши на мене пістолет, а потім показав зроблені ним фотографії Аманди.

— А скільки Анрі хоче за свою історію? Він цифру тобі називав?

Я пояснив Леонарду, що Анрі мав на увазі багато мільйонів доларів, але мій видавець і оком не змигнув. За останні півгодини він зі скептика встиг перетворитися на учасника контракту. За блиском у його очах було видно, що він уже прикинув потенційний розмір ринку для майбутньої книги. І вже подумки затикав діру в бюджеті свого видавництва купою готівки, яку він збирався загребти.

— А який наступний крок? — спитав він мене.

— Анрі сказав, що вийде на контакт. Я в цьому не сумніваюся. 1 це — наразі все, що мені відомо.

Лен зателефонував Еріку Зону — юридичному консультантові видавництва — і невдовзі до нас приєднався високий, худорлявий і нервовий чоловік років сорока.

Ми з Леном коротко розповіли Еріку про «мільйонну спадщину вбивці», і він відразу ж висунув заперечення.

Зон процитував закон «Сина Сема», згідно з яким убивця не може отримувати прибуток зі своїх злочинів. Вони В Леном згадали про Джері Макдональда, який подав до суду на свого літературного агента, а потім перейшли до книги О. Джей Сімпсона, оскільки родина Гольдманів заявила претензію на гроші з продажу цієї книги, щоб таким чином задовольнити свій цивільний позов проти автора.

— Боюся, — сказав Зон, — що ми будемо нести фінансову відповідальність перед кожним й усіма членами родин загиблих.

Обговорюючи лазівки в законодавстві та його гострі кути, ці двоє геть про мене забули, але я бачив, що Лен відчайдушно намагається відстояти книгу.

Він сказав Зону:

— Еріку, я не кидаю слів на вітер. Це — гарантований супер-бестселер, робота над яким фактично вже почалася. Усім хочеться знати, що відбувається в голові вбивці, а цей убивця розповідатиме про злочини, так би мовити, поточні, бо вони ще не розкриті. Те, що є в розпорядженні Бена, — це не «Якби це зробив я». Воно зветься «Це зробив я, чорт забирай, і не хто інший!».

Зону потрібно було ще трохи часу, щоб обміркувати потенційні наслідки, але Леонард скористався своєю начальницькою прерогативою.

— Бене, ти тепер — літературний агент Анрі. Якщо хтось скаже, що бачив тебе в моєму офісі, поясни, що приходив до мене запропонувати нову книгу. 1 що я її відхилив. Коли Анрі вийде з тобою на зв'язок, передай йому, що ми обговорюємо деталі угоди, яка йому має сподобатися.

— Це означає, що ти згоден?

— Так, я згоден. Уважай, що ми домовилися. Це буде наймоторошніша книга, яку я коли-небудь брався видавати, і мені не терпиться надрукувати й якомога скоріше.

Наступного вечора, коли ми повернулися до Лос-Анджелеса, нереальна реальність не лише нікуди не поділася, а навіть посилилася. Поки Аманда готувала «п'ятизіркову» вечерю у своїй малесенькій кухні, я сидів за комп'ютером і порпався в Інтернеті. Картини звірячого вбивства Кім Макденіелс не йшли в мене з голови, як незмивне чорнило, і це привело мене до численних веб-сайтів, де йшлося про аномалії особистості. Я швидко знайшов там матеріал про серійних убивць.

Близько десятка експертів зійшлися на думці, що серійні вбивці майже завжди вчаться на своїх помилках. Вони розвиваються. Еволюціонують. Усе розкладають по поличках, і чхати їм на страждання їхніх жертв. Вони постійно підвищують градус небезпеки, щоб посилити захват і задоволення.

Тепер я розумів, чому Анрі мав такий щасливий і самовдоволений вигляд. Йому платили шалені гроші за те, що йому подобалося робити, а книга про його пристрасть мала стати чимось на кшталт кола пошани — як у бігуна-переможця.

Я гукнув Менді, і вона з'явилася в кімнаті з дерев'яною ложкою в руці.

— Не барися, бо соус підгорить.

— Я хочу дещо тобі зачитати. Це нотатки психіатра — ветерана в'єтнамської війни, який присвятив чимало своїх студій проблемі серійних убивць. Ось послухай, будь ласка. «У кожному з нас сидить убивця — тою чи іншою мірою. Але, опинившись на краю легендарної безодні, кожен із нас має знайти в собі сили зробити крок назад. Ті ж, хто вбили й убивають знову й знову, уже стрибнули в ту безодню і перебувають у ній роками».

— Але ж, Бене, ти не подумав, як тобі буде працювати з отим… з отією потворою?

— Якби я міг цього уникнути, Менді, то я б кинувся навтьоки. Кинувся навтьоки, повір.

Менді поцілувала мене в маківку й повернулася до свого Соусу. Через хвилину задзвонив телефон. І я почув, як Аманда відповіла:

— Стривайте, я його покличу.

І вона подала мені слухавку з виразом на обличчі, який можна було описати, як «абсолютний жах».

— Це тебе.

Я взяв слухавку й мовив:

— Алло.

— Ну і як пройшла наша суперважлива зустріч у Нью-Йорку? — спитав мене Анрі. — Маємо контракт на книгу?

Моє серце ледь із грудей не вискочило. Щосили намагаючись не виказати свого мандражу, я відповів:

— Процес пішов. Треба проконсультуватися з багатьма людьми, бо ти запросив велику суму грошей.

— Дуже жаль таке чути, — сказав Анрі.

Загамі дав мені зелене світло, і я міг би сказати про це Анрі, але за вікнами було вже темно, і мені стало цікаво, де він зараз і як дізнався, що ми з Амандою вже вдома.

— Ми маємо зробити цю книгу, Бене, — продовжив Анрі. — якщо Загамі не зацікавився, то нам доведеться запропонувати її іншому видавцеві. Але в будь-якому випадку пам'ятай про свою дилему: зроби або помри.

— Анрі, ти мене неправильно зрозумів. Ми із Загамі домовилися. Контракт перебуває в процесі підготовки. Паперова робота, юристи… Потрібно визначитися із сумою й зробити зустрічну пропозицію. Це — велика корпорація, Анрі.

— Гаразд. Відкоркуй шампанське. Коли ми матимемо остаточну пропозицію?

Я відповів, що очікую дзвінка від Загамі через кілька днів і що після цього буде контракт. Це була правда, але моє серце охопив неспокій.

Бо то мало бути партнерство з великою білою акулою, убивчим механізмом, який ніколи не спить.

Схоже, він і зараз за нами стежив.

Стежив за нами весь час.

Анрі не дав мені пункту призначення, коли розказував про мій маршрут. Просто сказав:

— Виїжджай на автостраду номер 10 і рушай на схід. Потім я скажу тобі, що робити.

У моїй валізці-дипломаті були документи — контракт від «Рейвен-Воффорд» із позначками «підписувати тут» і дозволи на публікацію. Я мав із собою також магнітофон, блокноти й портативний комп'ютер. А в застебнутій на «блискавку» кишені валізки, поруч із блоком живлення комп'ютера, лежав мій пістолет. Я покладався на Господа, що в разі потреби я встигну його вихопити.

Я сів в авто й рушив до швидкісної автостради. Ситуація була настільки химерною й дикою, що мені мимоволі захотілося розсміятися, хоча насправді нічого смішного в цьому не було.

Я мав контракт на «гарантований супербестселер», якого я прагнув і про який мріяв роками, та от у чому була заковика: цей контракт мав дуже буквальний пункт про його дострокове припинення.

Напиши або помри. Виглядало, як пункт про дострокове припинення життя.

Чи мав хоч якийсь письменник у сучасній історії контракт на написання книги, що йшов, так би мовити, «у пакеті» зі смертним вироком? Я не сумнівався, що це була єдина у своєму роді угода, яка стосувалася мене й тільки мене.