Анрі став длубати виделкою тушковану яловичину, та в цю мить заговорила Барбара, і він підняв на неї очі.
— Це наша донька, Кім. Ну, ота модель, що зникла.
— О Господи, вибачте. Вибачте, будь ласка. Я не подумав. Вам, мабуть, дуже важко зараз?
— Просто жахливо, — відповіла Барбара й похитала головою, опустивши очі.
— Моліться. Спробуйте добре виспатися. І не втрачати присутності духу та здорового глузду.
— У такій ситуації хапаєшся за найменшу соломинку надії, — пояснив Левон. — Ми ось що тут робимо: нам зателефонував якийсь тип на ім'я Пітер Фішер. Сказав, що при ньому годинник Кім, і якщо ми тут із ним зустрінемося, то він віддасть нам цей годинник і розповість дещо про Кім. Він знав, що Кім носила «Ролекс». Кажете, вас звуть Ендрю?
Анрі кивнув.
— Копи сказали, що той дзвінок — мабуть, просто бздура. Є мерзотники, що полюбляють грати на нервах людям і морочити їм голови. Утім, ми все одно тут з усіма переговорили. Про Пітера Фішера тут ніхто не чув. У цьому «розкішному» п'ятизірковому «Хілтоні» він не оселявся.
— Вам теж не слід тут залишатися, — сказав чоловік у блакитному літньому светрі. — Послухайте-но, я зняв тут неподалік житло, хвилин за десять звідси. Там — три спальні, дві ванни і там чисто. Чому б вам не переночувати в мене сьогодні? Скласти мені компанію?
— Я дуже вдячна за ваше запрошення, містере Хоган, — відповіла Барбара, — але нам не хотілося б нав'язуватися.
— Навпаки — ви зробите мені велику приємність. Вам подобається тайська кухня? Я тут знайшов ресторанчик неподалік. Ну, що скажете? Вшиваймося з цієї діри, а завтра вранці вирушимо на пошуки наших дівчат.
— Дякую, Ендрю, — сказала Барбара. — Це дійсно щедра пропозиція. Якщо дозволите, ми запрошуємо вас на вечерю, а там усе й обговоримо.
Розділ 48
Барбара прокинулася в темряві, відчуваючи всеохоплюючий тваринний страх.
її руки були зв'язані за спиною й дуже боліли. Ноги теж були зв'язані в колінах та кісточках. Вона була затиснута в позі зародка в якомусь тісному пеналі, який до того ж рухався!
її що — осліпили? Чи то просто в цьому пеналі дуже темно? Господи милосердний, що ж це таке робиться? І вона закричала:
— Левоне!
За її спиною щось заворушилося.
— Барб, люба, це ти? З тобою все гаразд?
— О, милий, дякувати Богу, ти тут. А ти як?
— Я зв'язаний. От чорт! Що відбувається? Де ми?
— Здається, ми в багажнику автомобіля.
— Господи! У багажнику?! Це Хоган. Це він запроторив нас сюди.
Крізь заднє сидіння в багажнику, де лежали Макденіелси, мов зв'язані курчата, проникли приглушені звуки музики.
— Я скоро збожеволію, — сказала Барбара. — Я нічого не розумію. Що все це означає?
Левон гепнув зв'язаними ногами в кришку багажника.
— Гей, випусти нас! Чуєш? Негайно ж випусти!
Від його удару кришка не те що не відкрилася, а навіть не поворухнулася. Але на цей час очі Барбари вже встигли призвичаїтися до темряви.
— Левоне, ось поглянь! Бачиш? Ручка багажника.
І вони незграбно заворушилися, долаючи дюйм за дюймом і боляче дряпаючись щоками та ліктями об шорстке покриття багажника. Барбара примудрилася скинути черевики й пальцями ніг зрушила ручку з місця. Вона легко піддалася, але замок не відімкнувся.
— О Боже, ні, тільки не це, — захлипала Барбара, відчуваючи наближення нападу астми. її голос перейшов у сипле хрипіння, а потім перетворився на судомний кашель.
— Трос перерізаний, — сказав Левон. — Заднє сидіння. Треба спробувати пробитися через заднє сидіння.
— І що тоді? Ми ж усе одно зв'язані! — розпачливо вигукнула Барбара.
Однак вони все одно стали гепати в заднє сидіння ногами — та марно. Тим більше, що сильного удару завдати було неможливо через обмеженість простору і зв'язані ноги.
— Чорт, сидіння закрите на клямку! — вигукнув Левон.
Барбара зробила один ковток повітря, потім — іще один, намагаючись не допустити, щоб почалася справжня ядуха. Навіщо Хоган захопив їх? Чому? Що він збирався з ними зробити? Який йому сенс викрадати їх?
— Я десь читав, — сказав Левон, — що треба повибивати задні ліхтарі, а потім виставити руку й махати, аж поки хтось не помітить. Навіть якщо нам вдасться порозбивати лампи, го якийсь коп це помітить і зупинить авто. Давай, Барб. Спробуймо.
Барбара вдарила ногами — пластмаса хруснула й посипалася.
— Тепер ти давай! — гукнула вона.
Коли Левон розбив ліхтар зі свого боку, Барбара повернулася так, що її обличчя опинилося біля розбитих скалок та дротів ліхтаря.
Вона навіть побачила поверхню дороги, що чорною стрічкою бігла вдаль із-під коліс. Якщо авто зупиниться, то вона закричить. Вони вже більше не були абсолютно беззахисними. Чорт забирай! Вони й досі живі й готові боротися за своє життя!
— Що це за звук? Мобільник? — спитав Левон. — Тут, у багажнику?
Барбара побачила під ногами світний дисплей телефону.
— Ми неодмінно виберемося звідси, люба. Хоган зробив велику помилку.
Величезним зусиллям вона повернулася задки і вхопила телефон, коли пролунав уже другий дзвінок. Натискаючи наосліп кнопки, Барбара таки зуміла увімкнути пристрій, натрапивши на кнопку «send».
— Алло! Алло! — заволав Левон. — Хто це?
— Це я, містере Макденіелс. Марко. З «Вейлі Прінсес».
— Марко! Хвала Господу! Вам треба нас розшукати. Нас викрали.
— Вибачте. Знаю, вам там дуже некомфортно. За хвилину я все вам поясню.
І телефон замовк.
Авто вповільнило хід і зупинилося.
Розділ 49
Анрі відчув у своїх венах потужний приплив крові. Йому було гарно, як ніколи, він повнився адреналіном і подумки вже відрепетирував сцену, яка мала невдовзі розігратися.
Він іще раз уважно обдивився околиці: спочатку дорогу в обох напрямках, а потім — берегову лінію, скільки сягало око. Пересвідчившись, що довкола не було ані душі, він схопив із заднього сидіння свою незмінну торбу, відніс її під кущі, а потім повернувся до авто.
Після цього Анрі обійшов свій повнопривідний седан, нахиляючись біля кожного колеса й спускаючи в ньому тиск із вісімдесяти до двадцяти фунтів. Проходячи повз багажник, він поплескав його кришку, а потім відчинив передні пасажирські дверцята. Відкривши бардачок, він скинув звідти на підлогу договір на оренду авто й дістав свій десятидюймовий мисливський ніж. Він був наче природним продовженням його руки.
Висмикнувши ключі, Анрі відімкнув багажник. На Барбару й Левона впало бліде місячне сяйво. Анрі, і досі вдаючи із себе Ендрю Хогана, спитав:
— Чи комфортно вам їхалося в моїй кареті?
Барбара видала гортанний нерозбірливий крик. Вона кричала доти, поки Анрі не нахилився й не притиснув ножа їй до горла.
— Ну чого ти, Барбаро? Не верещи. Ніхто тебе не чує тут, окрім мене та Левона, тому припини свої істерики, добре? Мені це не подобається, якщо чесно.
Крик Барбари перетворився на сиплий хрип, а потім — на плач.
— Що це, в біса, означає, Хогане? — сердито спитав Левон і викрутився так, щоб побачити обличчя їхнього поневолювача. — Я мисляча раціональна людина. Тож поясни мені, будь ласка.
Анрі підставив два пальці собі під ніс, зображаючи вуса. А потім низьким басовитим голосом відповів:
— Аякже, поясню, містере Макденіелс. Ви — мій пріоритет номер один.
— Господи милосердний! Ти — Марко! Ти удавав із себе Марко! Неймовірно! Хіба ж можна так лякати людей. Чого ти хочеш?
— Я хочу, щоб ти, Левоне, поводився пристойно. І ти, Барбаро. Якщо ж будете викидати коники, то мені доведеться вдатися до жорстких заходів. Будьте розважливі — і все буде чин чином. Згода?
Анрі перерізав нейлонові мотузки на ногах Барбари, допоміг їй вибратися з багажника й посадив на заднє сидіння. Потім повернувся до Левона, теж перерізав мотузки на ногах і провів на заднє сидіння. Після цього він пристебнув їх обох ременями безпеки.