Те, що бачив мій дід, не викликає страху чи побожного захвату, як, наприклад, видіння ангелів. Це — глибоко інтимний душевний досвід, що вимиває із повсякденності, розвалює мури звичаїв, обов’язків, правил і навіть здатен зробити нас одержимими. І назавжди змінює нашу свідомість. Після цього вже не будеш таким, як перше.
Чоловік у чорному лякає, але цей страх походить від землі. І ми так само походимо від землі. Проте небо — це щось зовсім інше, і якщо в нас з’являється найменша надія піднятися над землею… Я чула, ніби прекрасні літаючі істоти іноді забирають з собою смертних. Однак мого діда вони не забрали. Він був надто прив’язаний до родини, до звичайного трибу життя. Він навіть не уявляв, що таке може бути — стати одним з тих, хто супроводжує Панну в її небесній мандрівці. Доти, доки вона не звільнить його зі служби. Він лише думав, куди ж вони полетіли, з якого дому в який, з якого краю в який край.
За Дунай
Вони летіли на своїх конях за Дунай — країну, де немає печалі й горя, де живуть ті, хто прагне бути вільним і ближчим до неба. Хто відчувши твердість й холод мурів, хоче бути легким. Ріка Дунай — межа, яку треба подолати, і звідти вже не буде вороття. Це не Стікс, не Ахерон, не Лета. Багато нас стоїть на березі тієї ріки й дивиться, як відпливають інші.
Не бий ня, муже, не карай,
Не бий ня, муже, не карай.
Лишу ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Сіла на лодку, поплила
Сіла на лодку, поплила.
Правов рученьков, правов рученьков,
Правов рученьков махала.
Цю пісню «Червона ружа трояка» я дуже часто чула в дитинстві, не здогадуючись про її справжню суть. Іноді настає така безвихідь, що хочеться і собі перепливти Дунай. Можливо, я вже його переплила, а може, ще ні.
Ой у гаю при Дунаю
Там музики грають.
Бас гуде, скрипки плачуть
Милий мій гуляє.
Там грають музики, що літають на прекрасних конях, там вічне свято, як на острові Авалон. Альтернатива християнського раю, який треба заслужити терпінням і праведністю. А щоб піти за Дунай, треба усього лише мати хоробре серце. За Дунаєм звільнюєшся від прокляття роду, від карми громади.
Ой горе ж горе
Мені одинокому —
Не перебрести Дунай-річку,
Річку глибокую.
Без віри в країну за Дунаєм, без готовності вмерти, якщо це потрібно, щоб туди потрапити, не можна змінити своє життя.
Сон про ангельську одіж
У мене в узголів’ї висить старий образок, на якому ангел переводить двох дітей через прірву. Я його забрала з хати бабциної сестри, цьоці Касі, коли вона померла. Такі образки призначались дітям. Вони мали їх охороняти від усього злого. У дитинстві в мене не було такого образка. Інші часи…
Одного разу, в дуже важкий для мене час, коли, здавалося, все довкола заливає чорна вода кривди, ненависті й розпачу, зашелестіли складки білої одежі, зовсім поруч. Вони були такі реальні, що я могла доторкнутись до них. Лише край одежі, але то була одежа ангела. Він прийшов, щоб мене захистити. Тому я й пережила цю ніч.
Кинула мотику
Жила собі в селі Уріж жінка, гарна господиня, побожна парафіянка. От робила щось на городі навесні, як раптом кинула мотику на землю, заголосила, скинула хустку й далі пішла пророкувати: що скоро буде війна, нині сієте, та не буде кому жати. Її намагалися втримати, замкнути, але нічого не допомагало. За одну мить жінка, яку вважали найдобрішою на селі, перетворилась на розпатлану одержиму істоту, яка випромінювала таку силу, що хоча про жодну війну наразі не йшлося, всі виразно відчули її загрозу. УСЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ ЗАРАЗ, НЕ МАЄ ЖОДНОГО СЕНСУ — ось у чому полягала суть її послання, і вона намагалася донести її до свідомості кожного жителя Урожа.
А для родини то був великий встид. Це в Росії одержимих та юродивих шанують, запобігають їхньої ласки, а наші люди більш прагматичні. Необроблена бульба на городі — більший гріх, ніж, приміром, порушення присяги чи непошанування батька-матері. І от ця жінка, яка кинула мотику, почувши голос духа, тепер обходить усе село, Горішній і Долішній кінці, не минаючи жодної хати, а далі, розхристана й простоволоса, вирушає до Винник, Мокрян, на Голодівку, Ступницю — вниз за течією ріки.
БУЛО КОМУ СІЯТИ, ТА НЕ БУДЕ КОМУ ЖАТИ. Засинала під чужим оборогом чи в чистому полі під кущем терну, невідомо що їла, що пила, а на ранок знову йшла від хати до хати, сповняючи свою місію. Люди були збурені, перестрашені, плакали, дивились і не могли надивитись на синів та чоловіків…
А потім голос в ній замовк, погасла свічка, що горіла довгі три тижні. Пророчиця повернулась до Урожа, до своєї хати, родини, і прожила решту життя, не пам’ятаючи, що з нею трапилось.
Війна, звісно, була, війни тоді бували часто. Вже геть пізніше, під час Першої світової війни, між Урожем та Нагуєвичами стався великий бій між австріяками та російською армією. Поранені на Ласках так кричали, що чути було аж у Винниках.
Про жінку-пророчицю розповів Іван Франко у віршованому циклі «По селах». Я читала його кілька разів, але що дивно: коли мені треба було про неї комусь розповісти, я розповідала саме так. А у Франка це побожна вдова, яка під час служби в церкві починає голосити і з самим лише голосінням обходить увесь Самбірський повіт. І скільки я не намагалась, та розповідала саме свою історію. Моя підсвідомість вносила правки, хоча розповідь Франка могла бути ближчою до правди, бо ж він був сучасником тієї безіменної жінки.
Хліб свого печива
Не знати звідки прийшов до Урожа старенький чоловік, невеличкий і згорблений, не схожий на жебрака, бо коли викопають бульбу, по селі починають ходити цигани, називаючи себе погорільцями із Закарпаття. Тих зразу видно по смаглявій шкірі й особливій мові. А старий прийшов у розквіті літа, розмовляв, як ми всі, й говорив лише те, що хотів сказати. Схоже, мусив виговоритись наостанку, перш ніж піти з цього світу.
Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:
— Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.
У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.
Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.
Мала Іванка смикнула мене за руку:
— Та ж у нас є хліб!
— Є, але не такий.