Наша родичка розповідала, як одного разу у свято пішла до лісу по гриби. В урізьких людей пристрасть до збирання грибів така сильна, що дехто ходить до лісу потай навіть у неділю чи свято. Жінка пішла в Багна, де був колись хутір, і побачила, як довкола яблуні обвився змій. Напевно, то був полоз. Жінка була досить освічена, знала біблійні оповіді й потрактувала цю зустріч містично. Більше вона не ходила на свята до лісу. Втім, коли немає в лісі людей, звірина чує себе вільніше, тому й змій стає більше.

Я теж бачила полоза, десь півтора метра завдовжки. Він грівся на сонці під горою Обоча. Він міг би задушити мене, якби забажав. Мій пес Герцик навіть не гавкнув і тихенько позадкував. Та й мені стало не по собі. Страх переміг бажання роздивитися цю прекрасну істоту. Люди у нас в селі ненавидять все, що повзає й не має ніг. Ненавидять і бояться. Вовк менш страшний, ніж звичайний вуж.

Я знаю чудову історію про те, як один чоловік теж пішов у свята до лісу, і за ним гналася змія аж до самої річки, а то буде десь півтора кілометра. Він ледве від неї втік.

Останніми роками ніхто не косить траву під горбом, бо люди майже не тримають корів. А ще багато покинутих хат, а коло них зарослих садів, через що розвелося багато змій, і тепер не так уже й безпечно ходити по траві.

На ставах, що збирають воду для водотягу, в найстарішому ставі, що має глибину сім метрів, живуть два велетенські коропи, завтовшки як колоди. Вони лежать на дні в м’якому намулі і лише вночі часом спливають догори, щоб подивитись на звабливе світло місяця. Їм уже сімдесят років, і якщо ніхто не вкоротить їм віку, вони проживуть ще двічі стільки. Той вузький невеликий став завжди відштовхував мене, мабуть, дві великі риби посилали невдоволений сигнал кожному, чия тінь затуляла сонце.

На Ласках жив один дуже старий чоловік, якого лікували дерева. Як тільки він відчував у собі недугу, то ходив по саду, що спускався до річки. Може, то було особливе місце, але йому допомагало. Крім нього в селі ніхто не вірив, що дерева лікують. Напевно, він торкався й стовбурів, розмовляв з деревами, а головне вірив у їхню силу.

У Зелену суботу стинають цілі гілляки з лип, щоб замаїти хату, стайню, встромити гілля в землю на городі й таким чином убезпечити себе від злих духів. Так само стинають гілля, щоб наскубти липового цвіту. Біля хат липи не ростуть. Ними щедро обсаджений був панський дім, від якого вела липова алея. Колись тією дорогою з маєтку возили молоко до Дрогобича. Так само липами обсаджені церкви й цвинтарі. Кажуть, ніби липа знімає прокляття. Напевно, тому, що в неї часто вдаряє блискавка. Дуже гарні липи росли коло долішньої церкви попід мур, викладений з каміння. На них гніздились ворони, які часто здіймали галас і кружляли чорною хмарою над селом. Бляшана покрівля церкви була густо вкрита пташиним послідом.

А потім, коли церкву повернули громаді, липи зрізали, мур розібрали, і колонія ворон припинила своє існування.

Із липових дощок були вирізані царські врата, які в 70-х роках викинули з церкви. Липове дерево м’яке й біле, як людське тіло. З молодих гілок здиралась кора, з якої плели мотузки, а колись робили й постоли. Старі дерева вкриваються наростами, середина трухлявіє, але дерево продовжує жити. А якщо вмирає, то з пня виростають пагони.

Верба ще живучіша. Весною обламують гілки з «гусятами», щоб посвятити на Вербну неділю. Найбільше цінуються ті гілки, гусята на яких вже вкрилися жовтим пухом. У нас ростуть різні види верби. Плакучу вербу до нас завезли, й одне таке розкішне дерево росте на автобусній зупинці. А верболіз розрісся по цілій ріці, як бур’ян. Жоден з цих кущів не може дозволити собі стати деревом. Як у сільській громаді не смієш себе виділяти серед інших. Як і будь-де. Тому ці нетрі не веселять ні око, ні серце.

У моєї приятельки Галі був сліпий дідусь. Замість очей у нього були дві ямки. Втратив він очі ще під час Першої світової війни. Мені він дуже подобався. Розмовляв з дітьми без жодної зверхності. Він був справжнім хранителем пам’яті Урожа, але я дізнавалася усе через посередництво Галі, яка любила прикрасити свою розповідь вигаданими подробицями. Одного разу вона показала мені стару, ледь живу вербу, від якої залишилася половина стовбура. Галя сказала, що ця верба з 1812 року. Чому дідусь наголошував на цій даті, не знаю. Верба росла на межі. У тому місці не садять верб. Можливо, вона виросла з кілка, що його встромили в землю, і символізувала якусь подію — спалення опира чи відьми, хто зна. Навряд, чи то була славна подія. У тому місці зараз людські городи, вздовж яких тягнеться стежка.

Їх часто можна побачити серед поля. Вітри деформують їм крони, це помітно взимку. А весною ніщо не пахне солодше, ніж грушевий цвіт. Чим дикіша груша, тим краще вона пахне. Люди часто садили такі груші край поля чи в кутку подвір’я, й вони трохи ошляхетнювались, не були такі терпкі й тверді, як ті, що росли біля людей. У нас на горбі росли три такі груші. Бабця сушила грушки на виплетених з лози сушарках, і який добрий був з них узвар. Я пам’ятаю кожне дерево, яке росло у нас в саду, і воно продовжує існувати в моїй пам’яті й пам’яті моїх сестер. Зрубані дерева викликали в нас великий жаль. Ми просили їх не рубати, але ніхто нас не слухав. Агресія дорослих часто виплескується в такий спосіб — зрізати невгодне дерево.

Я справді вірю, що в дерев є душа, і не тільки в дерев, але й у квітів. Їхній запах повертає нам пам’ять. У нас не росло жодної черешні, але біля хвіртки був великий пень зрізаної черешні. Під стайнею росла груша й мучилася, обкладена стосами цегли та дошками. Груші на ній були якісь дивні. Тверді, як камінь, а потім, коли доспівали й падали, розбиваючись об цеглу, на смак, наче вата. Існувала цілком їстівна стадія, але дуже коротка.

За стайнею росла ялина. Вона нікому не заважала. Її посадив мій дядько Йосип, для краси. Його вбили в 1946 році енкаведисти. Це все, що він залишив після себе. Але мій тато зрізав ту ялицю. Я пам’ятаю, як бабця плакала в той день. Це був для мене урок: якщо не послухалися бабці, то моя думка нічого не варта. Я стільки надивилася в Урожі жорстокості до людей, тварин і дерев, що ніколи не зможу вважати це місце раєм.

Під горбом дідо посадив сливовий сад, і в ньому росла величезна стара папирівка. Яблука на ній були дрібні, але ми вишукували їх в траві, обпікаючи руки кропивою. Одного разу яблуня просто впала, відживши свій вік, як падає людина.

Я пам’ятаю той день, коли ми переїхали до Урожа, до бабці. Навпроти вхідних дверей під плотом запаморочливо пахнув кущ, вкритий біло-рожевими квітами. Це був перший культурний шок, який я пережила. Мені було тоді три роки. Я остовпіла й не могла відійти. Ніхто не знав, як називаються ті квіти, що починають пахнути надвечір. Мама взяла саджанець під час війни, коли директор школи покинув свій гарний дім і сад й вирушив разом з німцями на захід. Той сад видно з вікна нашої кухні, де була колись стодола. Тільки зовсім недавно, читаючи «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, я здогадалася з опису, що це жимолость.

Вона росла у нас під дротяною сіткою паркану цілих п’ятдесят років. Ніхто ніколи не обкопував кущ, не підживлював, і ось він не витримав холодної зими й старості.

Зараз росте молоденький кущик, але квіти у нього не ті — блідо-оранжеві.

На Івана Купала мають хати лопухом і рум’янком. Тінь і світло. По інших селах того не роблять. У Нагуєвичах мають чорнобилем, це ще можна пояснити, бо чорнобиль відганяє злих духів. А от чому лопух зв’язують разом з рум’янком, я досі не знаю.