На Зелені свята святять серед іншого зілля «боже тіло», що росте на схилах Вербового потоку, який прорізає Мабуру глибоким каньйоном. Цю рослину називають таволгою. Вона має дуже міцне стебло і зацвітає на початку червня суцвіттям дрібних, як мак, квіток кольору слонової кістки. Люди викопують її і садять поруч з півонією. Ця рослина навіть у лісових нетрях виглядає культурною. Вона не змінюється, завжди однакова. Тут нічого не додаси й не віднімеш. І ставлення до неї шанобливе, про що свідчить назва. Інші квіти, принесені з лісу, нагадують про ліс. Боже тіло нагадує в лісі про домівку і свято.

Є просто груші, свійські чи дикі, а є ТРИ ГРУШІ. Тобто їх зрізали в 1988 році, коли міняли дерев’яні електричні стовпи на бетонні, але це місце покаже кожен в Урожі. Там часто траплялися моторошні, навіть жахливі речі й після того. Груші були лише знаком. Навпроти, трохи збоку був колись холерний цвинтар. На ньому ставили один хрест на всіх. Люди відходили в хаосі, який приносила епідемія, без сповіді й причастя, їх ховали без труни, засипали негашеним вапном. І через те деякі душі так і не змогли покинути те місце й досі бентежать живих. А ще тут було колись перехрестя, де опівночі можна чинити найстрашнішу ворожбу. Наприклад, викликати злого духа.

Дорога, що починається навпроти Трьох Груш, веде до лісу, що називають Площина. Цей ліс росте на рівнині, трохи помережаній неглибокими ярами. Дорога обсаджена дикими грушами, терном, глодом і шипшиною.

Але не люди їх садили, а птахи і вітер. Між тими колючими кущами й деревами я знайшла одну щеплену яблуню, що вже здичавіла, і так само мала колючки.

Колись дороги обсаджували яблунями, серед яких ми найбільше тішилися білим наливом. Дерева рятували дорогу від снігових заметів. А коли дороги стали розширювати, всі яблуні зрізали. Тепер взимку вітер з гір так замітає дорогу між Урожем та Нагуєвичами, що не можна проїхати.

Одного разу, я була тоді десь в сьомому класі, я знайшла в нашому садку три мармурові кулі діаметром приблизно десять сантиметрів. Тільки-но зійшов сніг. Кулі були одна рожева, дві білі. Вони були брудні й потріскані. І доволі важкі. Ніхто не знав, звідки вони взялися. Я чомусь думала, що це більярдні кулі, бо досі не бачила справжніх більярдних куль. Уявіть собі село 70-х років, де кожна незвична річ впадає в око, і ви зрозумієте, що три мармурові кулі не могли там з’явитися просто так. Жодного раціонального пояснення я досі не знайшла. Хто підкинув їх в наш садок і навіщо? Я думала, що кулі могли впасти з неба разом зі снігом. Я любила фантазувати, виходила увечері й дивилась на зорі й мені здавалось, що вони бринять, така напруга була в повітрі. Вдень я дивилась на розкішні хмари, задерши голову аж до болю в шиї. Випрана білизна ляскала на вітрі. Я думала, що хмари пахнуть так, як накрохмалена білизна.

Минуло багато років, і раптом я згадала про ті кулі, яким неможливо було знайти вжиток в господарстві. Вони виглядали в Урожі абсолютно чужими. Тепер я вірю, що ті кулі були принесені з іншого світу й подаровані мені, дитині, щоб я стала іншою серед людей. Ті кулі були ідеальної форми, вони котилися на твердій поверхні й загрузали на м’якій.

Між Мабурою й Ласками існує повітряний коридор, й саме у ньому стоїть наша хата, спрямована вікнами й дверима на гори. Так побудував її дідо, щоб хата дивилась на церкву й гори. Кілька старих вишень не рятують від вітру, який є прокляттям Урожа. В сусідньому селі — тиша й спокій. Чи то Винники, чи Нагуєвичі, чи Лукавиця. Коли закладали село, думали, що воно тулитиметься до Брами, яку утворюють дві гори, і яка ніколи не зачиняється, але село рвалося у світ, де більше поля і більше шляхів.

Іноді вітер — не просто вітер. Його викликають опирі.

Два дні я ходила по Границі й Винниках, шукала сліди валів, бо шляхта мусила мешкати в укріплених обійстях, як кажуть у нас — осідках. Весною все видно краще, особливо, старі дороги, що прорізають схили пагорбів. Людей не було видно, хто на роботі, хто в хаті. За мною спостерігали через вікна, дивилися, як я виймаю час від часу фотоапарат, річ в селі нікому не потрібну. Я була на своїй землі й кожному могла сказати, чия я донька, тому жодних комплексів не виникало. А наступного дня, коли мала повертатись до Львова, то не могла вийти з хати: вітер вперся в двері. Він був такий сильний, що збивав з ніг. А в Лукавиці панувала тиша.

Ще було таке восени, коли я не завела до хати одну жінку, яка настирливо напрошувалась в гості. Я простудилась і не хотіла її заразити. Вона подзвонила увечері, казала, що принесе мені трав, але не знає, де я мешкаю. Та жінка була з Винник і чудово знала, де наша хата. Просто хотіла, щоб я ЗАПРОСИЛА. Наступного дня, хоч світило сонце й було дуже тепло, знявся страшний вітер. Він пообривав доспілі яблука, майже всі, пообтрясав горіхи, а сливи просто вкрили землю. У ньому було щось неприродне, в тому вітрі: теплий, майже гарячий, хоча в Урожі вітри завжди холодні й приносять дощі. Я збирала яблука, яким не дожити до зими, бо яблуко, що вдарилось об землю, вже смертельно хворе.

Серед весняних пагорбів був один, на якому вже зеленіла трава, добре освітлений сонцем, хоч подекуди ще лежав сніг. Висока стара жінка в хустці сказала мені йти на той пагорб: «Спи. Ти прокинешся через тисячу років». І от я прокинулася через тисячу років в іржавому металевому світі, на площі, що чимось нагадувала арену. На мене націлилися всі гармати тоталітарного світу, і натовп однакових людей спостерігав за тим, що зараз буде. І тоді я подумала, що через тисячу років стала вільним духом і можу бути невидимою, коли забажаю. Гармати почали стріляти, а я літала над усім цим і сміялась. І люди, що як завжди, піддаються маніпуляції, перейшли на мій бік й почали аплодувати. Однак я не вірила їм. Люди завжди на боці сильнішого.

Коли сонце над горою Ласки — полудень, коли над Магурою — вже пополудні. Взимку сонце далі не йде, так заходить за Магурою, але влітку сідає над Глинним. Я люблю в Урожі дивитися на захід сонця. Коли не маєш ні корови, ні поля, то бачиш лише захід сонця. В Урожі день закінчується, коли сонце ховається за обрієм. Надходить темрява і аж тоді вже по роботі.

Якби не було сонця, неба, хмар, зірок, у мене зникла б віра у справедливість. Це єдина філософія, яку я сповідую: ми повинні жити в лад з гармонією Всесвіту. Не ми її створили, і не нам її порушувати. Добре знати, що є щось постійне у цьому світі. Щось таке, що не заважає життю жити, а смерті померти.

Мені приснився сон, що я в лісі, тому, що називають Площина. Якраз навпроти нього через поля і балки — гора Ласки. Я побачила тварину, схожу на рись, на самому краєчку лісу й відступила кілька кроків назад. І тут помітила, що в лісі є ще хтось. Справа, на безлистій землі стояв дуже високий чоловік у гостроверхому ковпаку, такому, як носить Арлекін. Я озирнулася й побачила, що інші люди з’являються нізвідки, наче виростають з-під землі. Дуже швидко вони мене оточили. Були одягнені, як вдягаються всі, й розмовляли, як я. Але щось було не те. У моєму житті не було того, що було в їхньому. Багато понять зникло. Тоді вони почали розпитувати мене, чи є в нас родини, чи люди одружуються, як зветься моє плем’я. І тоді я зрозуміла, що нас розділяють віки втраченої пам’яті. Ми пам’ятаємо лише те, що нам може пригодитися в щоденному житті, і нічого не віддаємо майбутньому. З людьми зі сну я могла порозумітися лише небагатьма словами. У нас були спільні назви й спільна земля.

Дві гори, що утворюють ніби браму, — графічно нагадують руну «uruz». Звідти й прізвище Уруський, тобто вихідець з Урожа. Гора Магура була священною горою. На ній стояло тисячі років тому святилище. На джерелі, що давало початок Вербовому потоку, хоча жодних верб в ущелині, оточеній буковими лісами, не могло рости ні тепер, ні колись. Вода стікає по величезних валунах аж на узлісся. Отже, назва потоку могла походити від verb, що означає «слово». Звідти зі священної гори, стікала мудрість, знання. По праву руку, внизу росли священні гаї, які дали назву селу Лукавиця. Смертні не сміли ступати за огорожу гаю. За гаями наглядала згори жінки-охоронці, від чого походить назва Лопушна. Це невелике село на схилі гори аж ніяк не могло походити від слова «лопух». Можливо, з тих часів походить звичай маїти хати лопухами, що служать ніби охоронцями. Лопух формою нагадує щит.