Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Опирі палять вогонь, п’ють горілку, б’ють в бубон і цілковито впевнені, що ніхто їм не завадить. Бо навіть виявляти цікавість до їхнього життя небезпечно. Невідомо за допомогою яких магічних засобів опирі потинають. Зараз це слово перейшло в лексику звичайних людей. «Мене потинає» — означає вияв гніву. Потинати — тяти, зрубати або зрізати серпом, наче перерізати жилу, по якій тече кров. Але про пиття крові опирами не йдеться. Вираз пити кров — означає поступово знесилювати людину, а потяти — це відрізати людину чи тварину від джерела сили, приректи її на швидку смерть.

Гадаю, опирі не діляться своїми секретами ще й тому, що не хочуть порушити природній баланс. Вони знають, як захиститись від пошесті. Наприклад, пов’язати під коліном полотно-сирівець, і деякі люди навіть наслідували їх під час епідемій. Можливо, їхня магія схожа на способи полювання, підглянуті в хижаків, включаючи гіпноз. І потинають вони слабких, приречених, як це роблять вовки. Звідси, напевно, і міф про перевертнів-вовкулак. Вони завжди відмежовують себе від звичайних людей, тобто не допомагають їм, як один вид тварин не допомагає іншим. Я не вірю в роблених опирів — вони просто пізно відкрили в собі цей дар.

Відьми можуть надавати допомогу людям, здебільшого, психологічну. Опирі допомагають тільки своїм. Вони використовують людей, як пастухи використовують стадо. Вони, напевно, й різняться від людей генетично. Відьмам доводиться роками розвивати свій дар, але опирі все отримують при народженні, і для збереження своєї раси мусять жити в громаді.

Цей замкнений світ, світ опирів знав часи кращі й часи гірші. У них упродовж тисячоліть виробились різні способи захисту, хоча абсолютний захист існує лише тоді, коли в них не вірять. Як-от зараз не віриш ти, читачу. Нікому не спаде зараз звинувачувати опирів у епідемії грипу, принаймні, я про це не чула. Опирі мають чудовий імунітет і міцне здоров’я, тому й організм довго бореться зі смертю.

Їхня функція — бути санітарами для людської громади. Жертвами опирів стають ті, «кого не жаль». Тобто здеґрадовані фізично чи морально люди або приречені, їх і потинають. Потяти когось — це наче ініціація опира. І потинають вони також тих, хто становить загрозу їхньому існуванню. Але зроблять це так, щоб смерть виглядала якнайприроднішою.

У нас на Границі жив собі один бідний чоловік Миросько. Він ніде не працював, попивав собі й не міг забезпечити родину, на якій, здається, висіло прокляття вбогості. У нас він якось рубав кілька днів дрова й поводив себе дуже скромно.

Одного пізнього вечора він прийшов на подвір’я винниківського священика увесь закривавлений. Той подумав, що Миросько такий п’яний, що навіть говорити не може, й випровадив на вулицю. Йшли хлопці, побачили це і відвели Мироська, що стікав кров’ю, додому. Затуркана родина не викликала швидку, і чоловік стік кров’ю. Виглядало так, ніби він роздер шию об щось гостре, напевно, у паркані був цвях. Міліція не стала відкривати кримінальну справу щодо смерті цього нікчемного чоловіка, люди зібрали гроші на похорон і довго обмовляли священика, який не виявив християнського милосердя. Якби викликали швидку, чоловіка можна було б врятувати. А цвяха ніхто не шукав, може, й не було ніякого цвяха.

Ще один втопився в калюжі. Теж пияк, нікому не потрібний. Коло колишнього панського фільварку у Винниках був невеличкий ставок. От коло нього й знайшли вранці того чоловіка, з самого краю, де й втопитись не було як. Ще одного знайшли на березі річки. Сказали, що втопився. Ганебна смерть для пияка. Підозру викликає лише те, що обидві смерті сталися на території, пов’язаній з опирами.

І ще одна, що виглядає геть безглуздо. Двадцятилітній хлопець вийшов з дискотеки й сів під стіною клубу. Коли всі почали розходитися, він залишився. А на ранок його знайшли мертвим. Клуб у Винниках майже навпроти фільварку й колишнього костелу. Чомусь цю історію довго не обговорювали. Так наче всі погодились з тим, що потрібно кимось жертвувати.

Щоб не було посухи, а в нас її справді не буває, або навпаки сльоти, щоб худоба не гинула… Такі умови співіснування опирів і людей у мирні часи. А в немирні опирі із мисливців стають здобиччю. Як у селі Нагуєвичі 1831 року, коли за наклепом семилітнього недоумкуватого хлопчика було спалено й покалічено кілька чоловіків, серед яких не всі були опирами. Такий собі процес Салемських відьом. До речі, у нас не збереглося розповідей про неживих опирів, про те, що діється, коли опир помирає. Надто багато заборон на подібні розповіді змінили до невпізнання картину. Етнограф пройшов би повз наших опирів, бо їх не можна віднести до тих, що лежать у могилі й курять файку, чи виходять з могили, аби комусь нашкодити, до тих, хто начебто має дві душі. Тобто не знайшов би легенд. А саме життя значно страшніше, ніж усі ці байки, зібрані в працях етнографів XX століття, а люди бояться навіть про них розповідати. І знають, що перед ними вони безсилі. Правда, кажуть, ніби від опирів може оборонити дванадцять разів свячена пшениця, але як її використовувати, ніхто не знає.

Жінка, що була буфетницею в їдальні, розповідала дивну історію, яка вирвана з контексту, може, й не справила б ніякого враження на сторонню людину.

Якось надвечір до їдальні зайшов старенький чоловік, що чекав на автобус до Сторони. Було холодно. Він замовив собі борщ, щоб пересидіти той час. Тут до їдальні заходить якась жінка й починає щось до нього тихо говорити, а він різко їй відповідає. Врешті ті двоє забули, що їх можуть чути, й почали вголос сперечатись. Жінка вмовляє:

— Ходи з нами! Тобі в нас буде добре. Ти такий, як ми.

— Не піду! Не хочу вас знати. Йди геть від мене!

Так вона й пішла ні з чим. Буфетниця розповідала, що їй аж мороз поза шкірою пішов, бо вона почула те, що не призначене для вух звичайних людей.

А ще опирі здатні викликати бурю. Але про це пізніше.

Чарівниці

Кожна жінка на селі мусить знатися на чарах: як втримати чоловіка, вберегти родину від лихого ока, подбати про врожай. Урізькі жінки дуже забобонні й уперті в своїх забобонах. Священики їм цього не боронять, принаймні, в проповідях про це не кажуть ні слова.

Хтось знає більше, хтось менше. Є кілька родин, де жінки мають таємниці догляду за собою чи городом, і передають ці магічні знання у спадок.

Є жінки, що мають лихе око. Моя племінниця дитиною ходила з моєю мамою до церкви й кожного разу втрачала свідомість, коли там з’являлась одна жінка. Тоді доводилося витирати їй лице вивернутим подолом сорочки й гасити у воді сірники, лічачи від десяти до одного. Зливати на віск вміють не всі.

Бабця розповідала, як один час чарівниці здоювали молоко в її корови. Доїли в себе вдома терницю. Це такий примітивний пристрій для тіпання льону. Слова «відьма» у нас ніхто не вживає. Кажуть «ворожка». «Чарівниця» має більш негативний відтінок.

Коли мені було за двадцять, я мала важку невралгію, і коли ми вже втратили надію мене вилікувати, мама взяла мою сорочку й пішла на Глинне до ворожки. Тобто та жінка вміла лише зливати на віск. Не встигла мама повернутись, як нестерпний біль відступив, і до вечора я забула про хворобу. Мама розповіла, що жінка спершу довго молилась, тоді злила віск на воду, покропила тією водою мою сорочку й сказала, що хворобу спричинили вітер і страх перед високим чоловіком. Звісно, таких людей, як ця жінка, всі поважають і не вважають відьмами. Відьми — це ті, хто чаклує в нехристиянський спосіб.

Один чоловік смерком йшов через міст і побачив голу молодицю на березі. Він спустився вниз і став її ганьбити за непристойний вигляд. Вона й оком не моргнула: «Як розкажеш кому, що мене видів, то до року вмреш. А ні — сім літ буде тобі добре вестися». Хлоп, звісно, здогадався, що та жінка чарівниця і промовчав. І сім літ йому велося дуже добре: і в хаті, і на господарці.

Сільська магія зараз занепала, бо молоді в таке не вірять. У людей немає також усвідомлення того, що магічні прийоми діють за принципом: відбирати в когось, щоб дати комусь іншому. Либонь, долі до цього байдуже. Вона втручається лише тоді, коли недостача чогось призводить до катастрофічних наслідків. Мене завжди цікавило, чому певні особи лиють воду, якою омивали покійника, під сусідський поріг, встромляють голки в одвірок, сиплять глину з могили на чуже подвір’я. Очевидно, тут не йдеться про ненависть чи помсту. Віднімають чиюсь фізичну силу чи достаток, щоб узяти їх собі. Найбільш вразливі та незахищені малі діти, і саме через них легше відбирати.

12
{"b":"594864","o":1}