В обливаний понеділок весь день падав дощ. У нас скасували уроки. Сьомий і восьмий клас відправили шукати маленьку Олю на річці й по ставах. Галі з нами не було. Вона відгородилась від нас своїм нещастям. Ми лазили по кущах, не зовсім свідомі у свої тринадцять років, що власне шукаємо, і важко уявити, як ми відреаґували б, якби, не дай Боже, знайшли мертву дитину. Та ми ні хвильки не вірили, що її знайдемо. Поступово гнітючий настрій пройшов. Хлопці почали хляпати на нас водою з річки, бо був обливаний понеділок. Мене штовхнули, я спіткнулась і впала у воду. Позаяк до хати було далеко, мене забрали додому дві сестрички. У них в хаті нікого не було, але вони не розгубились: переодягнули в сухе й посадили в самоскид, що віз гравій, до знайомого водія, що працював з їхнім батьком.

Наступного дня ми знову пішли шукати Олю. В протилежний бік — в Лози. Світило сонце, але цього разу ми були по-справжньому стривожені. Діти переповідали один одному чутки, ніби того дня хтось бачив машину з незнайомими чоловіком та жінкою, які, можливо, викрали Олю, бо в них не було своїх дітей. Хтось сказав, що мала вже не жиє. Таке страшне слово «не жиє».

Олю знайшли на п’ятий день, здається. Батьки їздили до ворожки, але та не могла сказати їм нічого конкретного. Піддебрею одна жінка зайшла до шопи й побачила там дівчинку, що спала на сіні. Хоча в цю шопу зазирали не раз, як і в усі дровітні, пивниці, обороги. Дитина виглядала трохи змученою, але не такою, що п’ять днів нічого не їла. Говорити вона ще не вміла.

Основною версією було те, що хтось з сусідів украв її з помсти й тримав у себе. Але ж не п’ять днів! І не на Великдень, коли люди ходять до церкви, в гості й до них приїжджають родичі. Та й до кожної хати приходила міліція, розпитувала. Вкрадену дитину не сховаєш. Малоймовірно. І найдивніше те, що дитина залишилась жива й здорова.

Не знаю, де тепер Оля, що вже стала дорослою жінкою, але навколо неї багато років існувала атмосфера якоїсь сумної таємниці. І вона не могла бути такою, як усі. В неї вкрали частину дитинства. Усього п’ять днів, але й цього вистачило. Хтось знав правду, однак вирішив мовчати. Напевно, Олі правда тільки снилась.

На повітряній кулі з неба спустився старий чоловік з бородою в сірій до п’ят сорочці. Люди збіглись дивитись на це диво. Я була серед них. Якийсь маленький хлопчик запитав: «Мамо, то Бог?» І раптом люди з криком кинулись до старого зі своїми проханнями. Всім щось було від нього потрібно. І Бог, якщо то був Бог, геть розгубився, збентежено роззирнувся по боках, і раптом кинувся тікати, блискаючи запорошеними п’ятами. І всі побігли за ним. Відчуття, що мені жаль старого, який змушений вислуховувати всі ці прохання. А тому я вирішила в нього нічого не просити і тільки хотіла, щоб йому вдалося втекти від знавіснілих від щастя людей.

Сусід наш, будучи ще нежонатим, ходив до дівчини, яка мешкала у Винниках за рікою. Колись це називалось Заріччям і було ніби окремим селом. От вертався він поночі, перейшов місток, коли почув, що хтось за ним йде. Озирнувся — але що там побачиш в темряві? Хлопець прискорив ходу, воно теж, він побіг — за ним теж побігло. Якимось дивом він утік, прибіг додому ледь живий і зразу ліг спати. Страху на нього нагнало ще й те, що поруч були Лози, і що там опирі не раз перестрівали людей, змушуючи їх переносити себе через воду, бо самі не можуть ходити через міст. Після того їхні «коні» слабували і вмирали. Якщо зразу розкажуть комусь, то до трьох днів, як ні, то до року. Хлопець знав про це, намагався не засиджуватися, але цього разу затримався. Добре, що врятувався. Хтось міг би себе переконувати, що то були слухові галюцинації, однак наступного вечора бабця того хлопця йшла на парастас до когось. Спустилася з горба, під яким проходить стежка на Границю, й побачила бабу, що сиділа на плоті. І та баба сказала до неї строго:

— Най твій онук більше не ходить поночі за ріку. Сього разу ми його не догнали, але як ще раз таке зробить — най не нарікає!

НЕ ДОГНАЛИ, БО НЕ ХОТІЛИ ДОГНАТИ.

Кожен знає, що у Винниках живе громада опирів. Чоловіки і жінки. Якось один хлопець розказував, що коло нього є хата опирів, але ніколи не вказав би ні на кого з них пальцем. Подібна інформація не поширюється. Якщо хтось застав опирів при ділі чи вирвався від них, то мусить мовчати. Може врешті розповісти про свій прикрий трафунок, але не називати опира. Якщо й назве, будучи при смерті, далі хати це не піде. І справа не в солідарності сільської громади, що прикриває гріхи своїх членів, а в тому, що за розкриття імені опира чи опириці грозить помста. Мовчання гарантує збереження не лише невеликої громади людей, що живуть за прадавніми звичаями, а й збереження села. Неврожай, буря, град, пошесть серед людей чи худоби — це вважалось помстою опирів селу.

Сільська громада Винник відзначається традиційно злагодженістю на відміну від Урожа, де опирів немає. І не тому, що це гонорова урізька шляхта, щляхтичів колись не бракувало і у Винниках. Люди в Урожі живуть кожен сам по собі і навіть всередині роду немає єдності. Так, очевидно, склалося історично. Уріж стоїть при дорозі, це село колишніх воїнів та охоронців, для яких службові обов’язки важливіші, ніж родинні. Щоправда, між Урожем і Винниками ніколи не було антагонізму, як, наприклад, між Урожем та Нагуєвичами, і думаю, що саме опирі відбивали бажання конфліктувати. З цією силою краще не зв’язуватись.

З одного боку, звичайні люди зневажають опирів, хоч ті не цураються християнських обрядів, бо, зрештою, їм би не дали жити. Але віра опирів — це лише маскування, продиктоване інстинктом самозбереження. З іншого боку, вираз «Та то якийсь опир, а не людина!» — звучить похвалою. Люди визнають, що опирі дуже спритні й виконують роботу швидше й краще, ніж звичайні люди. І реакція в опирів блискавична — це відзначають усі етнографічні записи. Червоне рум’яне лице — ознака здоров’я. Але коли кажуть «має червоне лице, як опир», то лише тоді, коли впевнені, що згадана особа не має до опирів жодного стосунку. За зумисну образу опирів покарають навіть дитину. Але всі покарання попередньо виносяться на суд громади опирів, серед яких є Старший. Тоді вирішують, як саме покарати. Якщо родина була лояльною до опирів, винного можуть на перший раз пробачити.

Кожен опир виконує якісь функції, як повідомляє Іван Франко в нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичах 1830 року». Є опирі від збіжжя, від худоби, від людей. Над ними є Старший в місцевій громаді, і є Старший в краю. Колись Старший мешкав у с. Медвежа на Дрогобиччині. Але, гадаю, і над ним був теж Старший. Отже, стан опирів нагадує таємний орден. Церква завжди противилася самосуду над опирями, й, напевно, звідти пішла чутка, що опирі є і серед священиків, і у владі. Після спалення опирів у Нагуєвичах розповідали ніби Старший в краї змушений був сховатися у Дрогобичі в василіянському монастирі, але й це не гарантувало йому безпеки й могло вплинути на репутацію монастиря, а тому його переправили до Крехівського монастиря. Жодне етнографічне дослідження, за винятком Франка, не повідомляє про саморганізацію опирів та їхню ієрархію, хоча без такої організації люди з особливими потребами не могли б протриматись аж до XXI століття. Ритуали опирів невідомі, оточені суворою таємницею. Можливо, вони настільки природні, що не впадають в око.

Винниківські опирі збираються в Лозах, я про це чула ще в дитинстві. Гостяться, вирішують свої справи, може, навіть приносять жертви. Розпитуючи людей, наштовхуєшся на їхнє небажання розповідати. Так, кажуть вони, опирі є, можуть заподіяти шкоду. Виглядають так само, як всі люди, і вмирають так само, хіба що часом більше мучаться, і тоді треба розбирати стелю, щоб душа вийшла із тіла. Отож у Лозах опирі зустрічаються у певні дні. Заховатися в тих хащах дуже легко, але ще легше заблудитися. Там незатишно, під ногами чвакає вода, повно павутини, гусіні, комах. Там водяться куріпки, зайці, лиси, і навіть переховуються вовки. А стежки кружляють по колу, або заводять у безвихідь.