Хелен повільно звелася, а потім неохоче розвернулася й попрямувала до машини.
Ручка зосталася на столі. Ернесто потиснув руку Крижневі й пішов услід за Хелен. Полковник залишився стояти самотнім серед двору.
Сербін вдавав, що спить, лежачи головою на столі між тарілками, й скоса кидав погляди в бік Крижня. Трохимович з Наконечним захоплено про щось розмовляли; було чути часті «я табє скажу так», «які разумни», «і ти разумни»…
6
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 18 вересня, готель «Комунарка»,
після опівночі.
Перед входом у готель голова довго розшаркувався, прощаючись із гостями, поки нарешті Хелен томливо не сказала:
— Мсьє гольова, я уставать, і надо спать. До свіданія, мсьє гольова.
Тільки після цього на прощання він їх розцілував у щоки від усієї своєї широкої душі й сів у машину.
«Журналістка» ж з Ернесто прожогом кинулися в готель, на ходу втираючись від вологих поцілунків. Дорогою Хелен шепотіла Ернесто:
— Бігом, у нас зовсім мало часу. Нам потрібно встигнути! І тримай себе в руках. Більше не пий.
— Я в нормі, не хвилюйся. Прикрию, не засну. Я виспався під сараєм, як бабак.
Вони поспіхом зайшли в номер, Хелен зачинила двері, переодягнулася в чорне трико, високі черевики, намазала обличчя маскувальною мастикою. Тим часом Ернесто дістав міні-магнітофон і увімкнув. З апарата зазвучали їхні голоси, сміх, дзвін келихів. Розмова йшла про дивні традиції в Галіції, неймовірний одяг гуцулів та застарілий — міщан. Нарешті вони побажали одне одному «на добраніч». Ернесто вимкнув магнітофон. Хелен вийшла на балкон і розчинилася в пітьмі.
Офіцери з команди прослушки, що зручно влаштувалися в сусідньому номері й до цієї миті ліниво слухали «розмови шпигунів», враз зіскочили на ноги: в навушниках прокотився грім. Це лунало хропіння Ернесто. Він не те що хропів — ревів!..
* * *
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 18 вересня, подвір’я сиротинця,
глупа ніч.
Весілля закінчилося. Молодята, гості, «козачки», музики розійшлися по домівках. Затрималися лише кілька десятків гостей, що загуляли, й жінки, котрі закінчували прибирати. А ще — команда Крижня: він віддавав останні вказівки Сербіну, Трохимович продовжував захоплено розмовляти із Наконечним. Десь у закутку ще співали тужливих пісень…
Лейтенанти врешті-решт пішли геть. Крижень з Трохимовичем повернулися до столу.
Крижень нарешті з полегшенням зітхнув і сказав жартома:
— Я табє скажу так, Трохімовіч: весілля відбули — то й слава Богу. Здається, все добре в нас вийшло… А ще, як спеціалісту по молодичках, зауважу: жінок наших радянська влада перевела ні на що!
— А я табє скажу так: галовнає нє в што дамочка адзєтая, а в што яна раздєтая! — парирував ординарець.
— Ні, старий, ні… Ось Моді… Ось Хелен. У них є те, чого немає в наших жінок, — шарм. Оця чарівливість жіноча, яка манить…
— Я думав, што в мянє адзін разумни знайоми — Наконечний, але я памилявся. У мянє два такіх разумних — цяпєружо іти!
— Це правда. Так, старенький, годі балакати. Спати-спати-спати! — Крижень глянув на годинника й звівся. — Спати нам з тобою залишилося три години. Нині виспимося.
Трохимович узяв його за руку, зам’явся й сказав:
— На тим свєцє виспішся. Але вось што, Іванавіч. Ти мнє вжо давно абяцаєш… Раскажи, чим гетая твая гістория з Моді завяршилася? Ти ж штодня пра яє вспамінаєш, а мнє, ну, ужо вєльмі цікава. Нє мучай старога…
Крижень знехотя сів, задумався й вичавив із себе, наче запечений кривавий згусток болю:
— …Мене взяли під Дубно… Як я тоді вижив — не збагну, — налив, випили. — Там вона мене й знайшла… Красуня Моді…Унтерштурмфюрер СС…
Трохимович уточнив:
— Гаворячи чалавєчою моваю — лейтенант.
Крижень кивнув і продовжив задумано:
— Я лежав на підлозі, тремтячи від жаху, холоду й болю. І зайшла вона…
* * *
Рейхскомісаріат Україна, місто Дубно. 1942 рік,
22 травня, в'язниця гестапо «на Сурмичах»,
13:02 за місцевим часом.
Зі скрипом розчинилися двері, пускаючи в камеру світло. На порозі стояла Моді, за нею — молодий шуцман. Він трішки перелякано заглядає в камеру. Крижень через силу розплющує очі, мружачись на світло, й ледь піднімає голову. Упізнав свою дівчину, через силу посміхнувся й важко зронив голову на бетонну долівку.
— Пані, — просить шуцман, — недовго, поки наші на обіді. Маєте хвилин п’ять.
— Дякую, — холодно сказала Моді. — Зачиніть, будь ласка, двері.
Двері зачинилися. Крижень зробив спробу піднятися з підлоги, але не знайшов у собі сил. Моді кинулась до нього.
— Не треба, лежи, я тобі допоможу. Боже! Що ці нелюди з тобою зробили! — обнімає, пригортає його до себе, ледь стримуючи сльози.
— Моді, — в голосі Крижня відчутна тривога, — як ти тут опинилася? Тобі ліпше звідси піти. Як дізнаються, що ми знайомі, тебе теж арештують… Моді…
Вона допомогла йому перевернутися на спину, підвела голову, дала попити води із алюмінієвої миски, що стояла на підлозі.
— Чутки в нашій службі швидко розходяться, тому я тут… Ти ні про що не хвилюйся. Я тебе витягну.
— Ні, зі мною покінчено. Бережи себе, не зв’язуйся, ти така молода… Це дуже небезпечно! Моді, пробач… Я не той, за кого себе видавав…
Вона стала іншою — холодною, впевненою в собі, в голосі задзвеніла крижана переконаність:
— Віллі, так важливо в цей час пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього. Зараз головне, щоб ти став на ноги й підлікувався. Зроби вигляд, що готовий іти на співпрацю з ними… Я тебе витягну.
— Ти змінилася, Моді… Не вірю, що ти стала такою…
— Війна, мій любий Віллі… Війна змінює людей.
* * *
Трохимович із розкритим ротом слухав розповідь Крижня. А той продовжував:
— Два тижні вона мене доглядала, передавала харчі. Я швидко йшов на поправку й нарешті зробив вигляд, що готовий співпрацювати з гестапо. Мене перевели в шпиталь. Щоправда, під наглядом чотирьох охоронців із мадярського уланського полку… Та одного дня ми перерізали їм горлянки й вирвалися з міста… За нами ув’язалася погоня…
* * *
Рейхскомісаріат Україна
26 км від Дубно, 1942 рік, 7 червня,
ліс поблизу села Кути, 8:40 за місцевим часом.
Автомобіль, на якому вони втікали, несподівано заглух на повороті й більше не заводився. Вони вискочили з нього й кинулися до лісу. Крижень — обвішаний автоматними магазинами й гранатами, напереваги — кулемет MG 34 із запасним стволом до нього. Моді — теж з ніг до голови озброєна, в льотному комбінезоні. За кілька хвилин до автомобіля над’їхало кілька легковиків, слідом — військові вантажівки. Із них стали виплигувати офіцери, солдати, лунали вигуки команд, тупіт чобіт, брязкіт амуніції.
Вони біжать, Крижень ледь поспіває за нею. Дихає важко, майже задихається й нарешті зупинився, сказавши:
— Все, я більше не можу, зараз вихаркаю легені… Ми зарано зірвалися… Я ще не зовсім здоровий… для таких… марафонських… забігів…
— Тебе планували перевести до Львова, а там я не зможу бути з тобою, — вона узяла його за руку: — Зберися, милий, нам залишилося пройти кілометрів з десять.
— Ні, для мене це забагато… Ти йди, я їх затримаю.
— Ще трішки. Нас перестрінуть повстанці. Ну, любий, давай, зберися! Я благаю тебе!
Крижень зігнувся дугою, обпершись на кулемет і, важко відхекуючись, сказав:
— Ні, Моді, все, далі не можу. Рано ми… ще б тиждень… тоді… Я прикрию… Біжи до хлопців у ліс… Повернешся з ними — добре… Ні — врятуєш себе…
