— Вулиця Воровського, сім, — до Трохимовича: — Кави вип’єш?

— Сам пій гети дзьогаць горкій! — обурився той. — Як ти гета можаш піць? Мнє б нерви заспакоіць, гарелачкі чарку, а? Йон як рукі трасуцца, — простягнув руки, але вони не тряслися. Побачив це, різко забрав. — Во як трасуцца!

Крижень здивовано покивав:

— Мені б такі нерви… Що ж, свої наркомівські сто грамів ти нині заслужив.

— Так нєсправядліва! Їх било троє, а я адзін! Гета як за збіти самальот… Давай триста!

— Заслужив! — вирішив Крижень і покликав офіціанта.

Через мить на столі опинився великий різьблений графин з горілкою, смажені сосиски, «іменний» гранчак Трохимовича, з яким він ніколи не розлучався. А ще — чорний хліб і креманка з гірчицею — фірмова страва від шеф-кухаря для героя цього ранку. Вони додали демократичного шарму вишуканій сервіровці столу. Незабаром шестеро міліціонерів і дружинників з червоними пов’язками на рукавах провели повз кафе під руки здорових чоловіків, котрі ледве перебирали ногами.

Трохимович до них підняв чарку, смикнув і смачно засопів. Занюхав хлібом, зачерпнув ложку гірчиці, з насолодою закусивши.

— Якая смачная! Давно я з такім апетитам нє снєдав!

Крижень, не перестаючи дивуватися:

— Для мене це як загадка вселенського масштабу: не перший рік запитую і себе, й тебе. Ну, ти, звісно, даєш постійно різні відповіді… Хочу почути й цього разу: звідкіля у тебе стільки дурної сили й здоров’я?

Трохимович ні на мить не задумався й випалив:

— Таму што я веду здаровий лад жицця! — дав щигля графину. — Ні дня без лякарствав.

Підмосков'я. 1944 рік, 5 січня,

конспіративна дача Управління Особливих відділів НКВС,

00:24 за московським часом.

До дачі їхали довго. Дорогу замело снігами, що й не встигали її розчищати. Машина важко пробивалася через перемети в столітньому сосновому лісі. Часто офіцери супроводу виходили з авто й вручну розгрібали снігові замети. Крижень сидів на задньому сидінні легкового ЗІЛа. Він був худий, одягнений в якесь лахміття, з почорнілим лицем, викоченими очима і з синіми, запеченими губами. Без жодних емоцій і переживань, він тільки дрижав від холоду, що пробирав до кісток, і часто захлинався грудним кашлем. Офіцери накидали на нього кілька шинелей, та він збайдужіло дивився у простір, наче не розуміючи, що з ним сталося, де він, куди й для чого його везуть, і ніяк не міг зігрітися. Один із офіцерів подав йому фляжку з коньяком, Крижень через силу зробив кілька ковтків, але виблював — організм не сприймав чистий алкоголь. Він попросив води, та в офіцерів її не було. Один майор запобігливо розігрів запальничкою кілька грудок снігу з коньяком у солдатському кухлі й подав цей напій Крижневі.

Той через силу влив його в себе, але не заспокоївся, хоча на якийсь час перестав тремтіти й задрімав під шинелями, котрі врешті почали його зігрівати. Щоправда, ненадовго. Скоро Крижня знову залихоманило.

Нарешті через дві години вони дісталися на місце. На вулиці густо сутеніло. Попереду яскравим світлом, неприродним, чужим у цьому світі зимового мороку, вигравав великий будинок, що слугував і санаторієм для розвідників, котрим треба було відпочити після проведених операцій, і місцем підготовки резидентури, й штабом розробки спецоперацій.

По периметру його охороняли солдати з мовчазними вовкособаками, котрі ходили з ними на повідках, підозріло дивлячись на світ з-під лоба, й не гавкали. Вони були навчені не лякати людей гавканням, а одразу нападати на тих, хто без дозволу заходив за периметр. Довкола — гучний стогін сосен, що замерзли й скаржилися одна одній на лють зими, а ще — різкий скрип снігу під ногами й тиша, котра дзвеніла у вухах. Світло прожекторів хаотично прорізало морок ночі, додаючи моторошності загальній картині…

Крижень вийшов з машини — сніг відбив світло прожектора, яке різко, тисячами дрібних вогників, штрикнуло йому в очі. Він закрився рукавом шинелі й заточився, але не впав. Його підхопили під руки офіцери супроводу й повели до будинку.

Вони майже внесли його на руках до середини, у великій вітальні поклали на зручну канапу й накрили ковдрою. Крижня не переставала бити лихоманка, раз у раз починало кидати в пропасницю. Розв’язний молодий капітан переконливо порадив:

— Тебе пожрать надо, дядя. Мяса — пищи мужиков. И выпить, как водится. Крепко, по-нашему, по-русски! А то расклеился, тоже мне разведчик! Ща все принесут, не боись, поставим тебя на ноги!

Крижень мовчав.

— Води… — попросив він. — Ich habe nichtgetrunken, kein Wasser, — іноді він переставав розуміти, де перебуває, думки в голові плуталися. — Я дуже давно не пив води…

Офіцер до когось махнув рукою, дівчина в білому фартушку й з паперовою короною на голові, які носили офіціантки, принесла тацю зі слабогазованою мінеральною водою спеціального розливу, склянками, коньяком і закусками. Крижень зубами, мов дикий звір, зірвав корок з пляшки мінералки й довгим ковтком випив з неї рідину. Після цього впав на диван і збайдужіло повалився на бік, захлинаючись кашлем. Його раз у раз хапали холодні дрижаки. Він ніяк не міг заспокоїтися, розслабитися, зігрітися.

— Я хочу спати, я дуже хочу спати, дайте мені поспати… трішки. Не чіпайте… Ich will schlafen. Lassen Sie mich in Ruhe… — і, здавалося, провалився в сон.

Капітан сказав офіціантці:

— Сейчас его не надо трогать. Ну, ты же врач, знаешь, что нужно делать…

— Так точно, товарищ капитан!

— Поставишь ему еще минералки, коньяка, вареных яиц, белого хлеба и жареного мяса. Всего понемногу. Лимоны, обязательно лимоны! Ему нужно возобновить силы. Полтора месяца по лесам добирался к партизанам в Белоруссию из Восточной Пруссии. Сам. Без еды и поддержки. Два осколка в плече и пулю в спине выковырял пальцами. Три дня отлежался на чердаке у какой-то чухонки — и дальше пошел… Счастье, что он пришел к партизанам, и именно в тот момент прибыл самолет с большой земли… Счастье, что партизаны наши, — підморгнув, — осназ НКВД — своих уважают. Этот герой должен не только выжить, но еще послужить нашей родине. Понятно, товарищ младший лейтенант?

— Так точно! — виструнчилася дівчина. — Я прослежу, чтобы он правильно питался. Ему сейчас нельзя всего этого — тяжелой пищи…

— Нельзя? — здивувався. — А мы, когда из окружения в сорок первом вышли, корову уписали, чуть животы не полопались… Ладно, смотри мне, Варя, — жартома погрозив вказівним пальцем. — Дальше все зависит от тебя. Видишь, у него на груди крестик, — показав пальцем. — Если только попросит, найдешь для него попа с кадилом, захочет послушать рождественские коляды (а хохлы это дело, ох, как любят) — либо сама спой, как поют в твоей Юзовке, э-э-э, то бишь в Сталино, либо доставь сюда церковный хор из нашей разведшколы! Пусть споют ему. Э-эх! — згадав своє, — у нас тоже бабы в селах как заведут в коляды!.. — і завів:

При цьому він навіть радісно став підтанцьовувати, співаючи, а коли закінчив, із гордістю заявив:

— Эх, умеют наши бабы завести народ на праздник, не то что у вас — не авсень, а жалостливый вой… Ну да ладно… Захочет наш герой новогодний детский утренник с хороводами и Дедом Морозом — устрой. Поняла? Все для него!

— Что за цаца? — поцікавилася офіціантка.

— Три разведшколы СД и Абвера раскрыл, мы их разбомбили в гавно. Последнюю — в Восточной Пруссии. Просто поджег, так и навел наши самолеты! Это ж наш Крыжень, слыхала небось?