— Малайчина! Усє ти знаєш! Вось жа малайчина! Табє дєток наших учиць, а нє у шпійонав гуляться…

— Я — комсомолець, якщо партія накаже — буду вчити дітей! — відповів Наконечний, знову чомусь розчервонівшись.

Його очі, здавалося, за щось зачепилися, а думки явно були далеко звідси… Хоча й ні, зовсім близько. Трохимович це вловив, відпустив обійми, перевів погляд на точку зацікавлення Наконечного і тільки й видихнув від захоплення: «Хє-є-є»!

Про існування журналістки Марі Монтень усі встигли забути. Наконечний з Трохимовичем, якщо й не згадали, то таки помітили її. Дама тулубом зникла в авто, збираючи речі, але залишила свою філейну частину назовні. Нею зворушливо й милувалися зараз ці двоє. Але все прекрасне колись та й закінчується. Хелен вигнулася назад, витягнувши з машини невелику дамську сумочку й клатч, мабуть, гадаючи, що тут часто проходять вечірні бали, а без цього предмета туди не варто й потикатися. Чоловіки дружно, але розчаровано зітхнули. Тип із групи супроводу, пихтячи від натуги, дістав з багажника два громіздких чемодани й важко поставив їх на бруківку.

— Осторьожьно, мсьє, — попросила його Хелен, — ето єсть мой гардероб і падарункі для маленькіх деті, дом бєз мама і папа. Карандаші, тєтраді, бон-бон.

Вона грайливо посміхнулася до Трохимовича з Наконечним, котрі все ще розгублено стояли перед нею, й, прикладаючи хустку до носа, звернулася до всіх:

— Товаріщі, надо єхать і машину — домой, до воскрєсєнья.

Ернесто, розчулений тим, як його тут зустріли, теж пригадав про свою місію:

— Да-да, товаріщі. Надо єхать машіна. Но мадам заболеть. Насморк. Гдє ваш апотек, фармація?

— У мєня єсть рецепт каплі… — Хелен дістала з клатча папірець і заклично помахала ним у повітрі, запрошуючи добровольця-джентльмена сходити з рецептом в аптеку.

На правах господаря зголосився капітан Івченко:

— Дайте-ка! Я мигом, в один момент, мадамочка!

Він з котячою грацією взяв рецепт і поспішив до аптеки. Тим часом Сербін щось шепнув Наконечному й побіг услід за капітаном. Наздоганяючи Івченка, він стиха попросив:

— Товарищ капитан, я с вами. Не торопитесь, дело такое… Позвольте-ка мне рецептик… Гляну одним глазком.

Капітан знизав плічми:

— Дивись, коли цікаво, — і подав папірець.

— Товарищ капитан! — засичав Сербін. — Незаметно… Вы поняли?..

Івченко із розумінням непомітно віддав папірець.

Сербін на ходу прочитав ламаною латиною:

— Centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus… — і радісно сказав: — Похоже на шифр! Надо проверить аптекаря. Если мои предположения верны, мы поймали шпионов! Они у нас на крючке.

— От сука пейсата, — роздратовано сказав Івченко.

— A-а, из тех… — подумав про щось своє Сербін. — Сейчас я возьму этого жида за яйца. И заставлю съесть их без соли!

— Ми давно його підозрюємо… Схоже, ліки в ліс передає бандерам!

— Только аккуратно, товарищ капитан… Без шума.

Вони ввірвалися в аптеку, різко розчинивши двері, так, що зірвали мідний дзвіночок, котрий висів над входом. Він упав на підлогу, тривожно видавши свій, здавалося, останній тонкий подзвін. Аптекар у молитовних одежах саме чинив молитву, розкачуючись у трансі. Капітан зупинився, не знаючи, що робити. Тут заведено поважати молитовні обряди й не переривати їх. Сербін запитально глянув на Івченка, зневажливо всміхнувся й кинувся на аптекаря.

Смикнувши старого за плече, розвернув і з розгону кулаком заїхав йому в обличчя. Легкий, мов пір’їна, аптекар упав на підлогу, вдарившись об стіну, й перелякано прикрив обличчя руками. Сербін кинувся до нього, підняв за обшивки, припер до стіни, узявши однією рукою старого за горло, іншою підсунув йому під носа рецепт.

— Что в этой шифровке?! Что?! Кто твой связной?! Где передатчик?! Говори, сука, а то убью!

Аптекар розгублено й близькозоро скосив погляд на папірець і вельми здивовано прохрипів:

— Пане начальнику, то є рецепта до крапель носових…

— Ты мне дурочку не валяй! У меня и не такие раскалывались!

— Вейз мір, пане! То як щось змінилося в латині за постановою нашої рідної партії, то я вивчу й буду знати! Все вивчу! — захрипів і спробував вхопити ротом повітря, але Сербін міцно тримав його за горло.

Аптекар аж почервонів від задухи й подумки вже попрощався з цим світом.

— Читай, сука, что тут написано! — ревів йому в обличчя Сербін, та підскочив Івченко, вдаючи, що допомагає Сербіну:

— Доповідай, пархате падло, коли товариш старший лейтенант запитує! — й різко забрав руку Сербіна з горла аптекаря.

Той перевів подих і пояснив, важко хрипучи:

— Любисток, золототисячник, розмарин… — закашлявся, сповзаючи спиною по стіні на останньому видиху: — Centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus…

Сербін ще раз бігло з недовірою зиркнув на напис і кинувся до телефону, що висів на стіні, набрав номер, нашорошив слух, підперши плечем стіну. Капітан заспокійливо поплескав аптекаря по плечу, поправив на ньому одяг. Той натужно сопів і перелякано водив очима, зиркаючи то на Сербіна, то на Івченка, то у вікно.

А у вікно видно, що машини, котрі привезли зарубіжних гостей, їдуть геть. Під міськвиконкомом компанія збирається рушати в готель, що неподалік. Але поки слухають Трохимовича, котрий розмахує руками й розповідає щось веселе, бо всі посміхаються. Нарешті Трохимович бере чемодани Хелен — один на плече, інший під пахву — й хвацьким кроком рушає «до пані Аґнєшки». Міський люд і досі не міг звикнути до нової патетичної назви колишнього борделя — готель «Комунарка».

Тим часом Сербін продовжував вслухатися в гудки в трубці, поки нарешті не почув скрипучий голос:

— «Тополь» у аппарата!

— Алло, «Тополь»! Дай «Абрикос»!.. «Абрикос», дай медчасть… Медчасть? Позывной «Белград» у аппарата!

Уточните, что это может быть: centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus officinale… — розчаровано: — Капли, да? Какие?.. От насморка?.. Да, спасибо, отбой…

Сербін розчаровано повісив трубку на важіль і став скоса зиркати то на аптекаря, то на капітана. Враз різко зробив крок до аптекаря й строго наказав:

— К вечеру у дамочки из Парижа чтоб были капли. А то еще сляжет, а нам отвечать, — і до капітана: — Пошли, что ли?

Капітан вирішив закрити тему з аптекарем і сказав йому на прощання:

— Дивись, старий, якщо я впіймаю, як ти продаєш у ліс медикаменти… — й погрозив йому пальцем.

Парочка вийшла з аптеки. Аптекар, тримаючись за око й крекчучи, нахилився, підняв з підлоги дзвіночок, поклав на прилавок. Він тихо дзенькнув. Із прихованої в стіні шафи крадькома вийшов його синок, розтираючи по щоках сльози й запитливо дивлячись на батька. Той розкрив обійми, син кинувся в них і прикипів до тата. Так вони постояли кілька хвилин, думаючи кожен про своє.

Нарешті батько поплескав сина по плечах, присів перед ним навпочіпки й похвалив:

— Молодець. Тепер ти знаєш, що робити, коли чужі люди увірвуться в наш дім…

Той, усе ще тручи кулачками очі, ствердно кивнув.

— У разі чого, синку… «потім» підеш до вуйка Василя, він тебе або заховає, або відвезе до родичів у Львів.

— Так, папелє…

— Молодець, Шльомцю, — погладив по голівці, — а тепер біжи-но, заклич вуйка Василя. Скажи, що для його геморою є новий лік. Шляк би його трафив… З тими ліками мене мало самого не вилікували на віки вічні…

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 16 вересня,

готель «Комунарка» (колишній бордель пані Аґнєшки),

десь півгодини по полудні.

Першим у хол готелю увірвався Трохимович — навантажений чемоданами. Він навіть не захекався, поставив валізи на підлогу й зацікавлено роззирнувся. На стінах від попереднього режиму залишилася розкішна ліпнина, стелі було розмальовано амурчиками та сценами з грецької міфології. Деякі з них — мабуть, надто еротичного характеру, — грубо замалювали олійними фарбами.